В Європу через туалет
Навколо мене багато людей похилого віку. Я не можу назвати їх дідусями й бабусями. Бо вони лише за кількістю років такі. А дідусі й бабусі, як на мене, це люди, що вже пройшли свій шлях по колу і повернулися у дитинство. Це сиві діти зі своїми спогадами. Отакий мій свекор. За його розповідями можна вивчати історію. Історію без ідеології. Історію шматочка чорного хліба, з яким під подушкою ще довго після ленінградської блокади засинав батько мого чоловіка. Чи історію цілини, де комсомольці кохалися в одному великому брезентовому наметі. Або історію побудови розвинутого соціалізму. У той період свекор побудував дачний будиночок з ящиків, в який приходило обладнання до їхнього інституту...
Зараз він люблять згадувати своє життя. Часто це нагадує театр одного актора. Я шаную ці розповіді та сивину. І замислююся, що я буду розповідати через 40 років (якщо доживу) своїм нащадкам. Мабуть, про піонерське дитинство, як збирали металобрухт. Про розвал СРСР. Про Помаранчеву революцію чи переворот. Про наші мрії жити в іншій Україні, які тоді так і залишилися лише емоціями. Про те, як косили мої друзі від армії. Про свої журналістські пригоди у наших миротворчіх місіях у світі. А ще, напевно, розповім, як моя країна входила до Європи. Про першопроходців та про тітку Шуру з празького туалету.
Коли я буваю за кордоном, то насамперед намагаюся прив"язатися до місцевості. А саме – де можна справити нужду. Це, мабуть, нервове. Якось у Празі я так само прив"язувалася... Зайшла у супермаркет в центрі міста. І на п"ятому поверсі познайомилася із тіткою Шурою. Вона біля входу у туалет збирає плату за відвідування. Шура – наша, з України. Сім років тому виїхала з рідної Івано-Франківщини з чоловіком до Чехії по трудовій візі. Зараз їй 60 і вона сидить у туалеті. А вранці, коли мало відвідувачів, грає на біржі. Прямо тут. У Шури під робочим столом маленький комп"ютер. Вона залазить в Інтернет і перепродає якісь акції. Каже, має з того десь 50 євро на день. На прощання брокерша дала мені свою візитну картку. Обіцяла навчити грати на біржі. Здалося, що саме Шура з Івано-Франківщини пробила вікно у Європу. Якось по-нашому, по-українськи. Через туалет і біржу одночасно. Головне, що почувається вона у Європі – комфортно. Я за неї пораділа. Але свої похилі роки хочу провести в іншому місці – на нашому Поліссі, яке на той час, сподіваюся, буде вже у Європі. Дай Боже!
