Поет Василь Голобородько, 62 роки, мешкає в п"ятиповерхівці, перебудованій з колишнього гуртожитку для хіміків. Цей житловий масив Луганська називається Квартал пролетаріату "Донбас". Поряд із будинком поета — гуртожиток взуттєвої фабрики.
Раніше майже півстоліття Василь Голобородько жив у селі Андріанопіль Перевальского району Луганщини.
— У місті легше. Там, бувало, вугілля взимку не купиш, а тут батареї, — каже Василь Іванович. Помешкання у місті поетові дали після 1994-го, коли отримав Шевченківську премію.
У квартирі немає дверей між кімнатами. Дверні пройми завішені матерією. Вікна закноплені білим папером, щоб не зазирали перехожі. Бо помешкання — на першому поверсі. На підлозі стоять порожні літрові банки, каструля.
Голобородько живе з сином Євгеном. Його дружина, сільська бібліотекарка Юлія Луценко, померла 1996-го від саркоми.
— Із жінкою було б дешевше харчуватися. Але я — тварина нєпріхотлівая, — жартує поет. Каже, живе на пенсію і президентську стипендію — 360 грн на місяць. Купує в супермаркеті вареники, пельмені. Сала не їсть, бо має хворе серце.
На стільцях розвішані чоловічі сорочки, штани, светри. Голобородько пропонує сісти на ліжко. Говорить, що, хоча його книжки переклали 15 мовами, за кордоном його видають переважно українці. Та й наклади невеликі.
— От у Андруховича книжки виходять у поважному німецькому "Зюркампф" — це інше діло. Він знає мови. Кажуть, вивчає їх, як папуга, — говорить.
Василь Іванович іде до кухні, запалює цигарку "Честерфілд". Зізнається, що кілька раз пробував кинути за допомогою пігулок, та нічого не вийшло.
Тримав корову, заготовляв сіно
Питаю, як живеться українському поетові на Луганщині.
— Я тут народився, — випускає він дим через кватирку. — Закінчив українську семирічку. Ходив за сім кілометрів до школи. Воно не дуже приємно в дощ або сніг. Потім троє нас перевелися до інтернату під Лисичанськом, до села Верхнє — там деякий час жив Володимир Сосюра.
Навчатися Голобородько поїхав до Києва.
— У Луганську був факультет "Філологія і співи", якраз для дівчат. Я з моїми вокальними даними не мав там шансу, — пояснює він. — На філфак Київського держуніверситету вступив з другої спроби. Мені допоміг поет Андрій Малишко.
У 1964-му скинули Микиту Хрущова. Відлига закінчилася. Мене вигнали з другого курсу, — згадує Голобородько. — Довелося повертатися на Донбас. У Донецькому університеті мене сприйняли насторожено. Читав якось у гуртожитку рукописну працю "Інтернаціоналізм чи русифікація" Івана Дзюби. Студент першого курсу Сашко Тесленко, майбутній письменник-фантаст, попросив почитати. "На!" — кажу. Та хтось побачив у нього рукопис. Нас вигнали з комсомолу й з університету. Він рік працював у Донецьку санітаром, а потім закінчив медінститут.
А Василя Голобородька забрали до Радянської армії. Він служив у Владивостоці в будзагоні. Поблизу табору, де загинув російський поет Йосип Мандельштам. Після служби повернувся до Андріанополя. Працював у шахті, кріпив ліс, був у радгоспі електриком. Вирощував картоплю, тримав корову, заготовляв сіно.
Господар знову закурює. Каже, що лікарі підозрюють у нього рак. Доводиться здавати аналізи. У двері дзвонять. Голобородько, човгаючи, йде відчиняти.
— Це поштарка. "Макулатурну Україну" принесла, — жартує, маючи на увазі газету "Літературна Україна". Кладе газету на підвіконня — поблизу книжок, таблеток, цигарок і касет.
— Слухаю радіо "Ера", "Бі-бі-сі" — розказує поет. — А на касетах ставлю "Бітлз", "Дорз", коли й оперу Вебера "Ісус Христос — суперзірка". Ловлю наші луганські ефемки. Там українською хоч поганенько, но говорять.
Розповідає, що 1998-го загинув старший син Павло. Повертався мотоциклом увечері з сусіднього села, врізався в автобус. Молодший Євген, 24 роки, нині живе з батьком. Працює в луганському штабі блоку НУ-НС.
1945, 7 квітня — Василь Голобородько народився в с. Андріанопіль Перевальского району на Луганщині
1963 — закінчив інтернат під Лисичанськом
1964 — вступив до Київського держуніверситету
1966 — навчався в Донецькому держуніверситеті
1967 — відрахований "за дії, несумісні зі званням радянського студента"
1968 — служив у будзагонах на Далекому Сході
1970 — вийшла перша збірка віршів "Летюче віконце" в Балтиморі (США)
1975 — одружився із сільською бібліотекаркою Юлією Луценко
1977 — народився син Павло; за 6 років — Евген
1994 — отримав Шевченківську премію
1996 — від саркоми померла дружина
1998 — на мотоциклі розбився син Павло
2006 — вийшов том вибраного "Ми йдемо"
4 
35413
Коментарі
4