Алла Горська перейшла на українську мову у зрілому віці

Алла Горська із чоловіком Віктором Зарецьким, перша половина 1960-х. Він помер 1990-го. Через чотири роки посмертно удостоєний Шевченківської премії (фото: Алла Горська. ”Червона тінь калини. Листи, спогади, статті”. Київ, 1996)

”На допитах у КДБ вона демонстративно запалювала цигарку”, — розповідає про художницю Аллу Горську її подруга Галина Севрук, 70 років.

Вони здружилися у клубі творчої молоді ”Сучасник”. 1959-го його організував 21-річний режисер Лесь Танюк. Саме почалася хрущовська відлига. У кімнаті N13 Жовтневого палацу над теперішнім майданом Незалежності збиралися ті, кого згодом назвуть шістдесятниками. Тоді Алла Горська й перейшла на українську — свідомо, в зрілому віці.

— Ми з Аллою й одеситкою Людою Семикіною були російськомовними, — каже Галина Севрук. — Алла взагалі не вчила в школі української. Їй довелося починати з алфавіту.

Уроки мови в майстерні Горської дівчатам давала журналістка Надія Світлична, філолог за фахом. Писали диктанти, вправи брали зі шкільного підручника. Алла й українською говорила з пітерським акцентом — у Ленінграді минуло дитинство художниці. Правозахисник Євген Сверстюк згадує, що до кінця життя звала його ”Євґєном”.

1964-го з Людмилою Семикіною та Галиною Севрук Горська створила в Київському університеті вітраж ”Шевченко. Мати”. Розгніваний поет однією рукою пригортав скривджену жінку-Україну, а у високо піднятій другій тримав книжку. Під ним рядки: ”Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх поставлю слово”. Вітраж знищили як ідейно ворожий. Далі — виключення зі Спілки художників. ”Від нас вимагали каяття, а ми ніяк не могли зрозуміти, чому маємо бути б...ями”, — писала про це художникові Опанасові Заливасі. Він сидів у Мордовії ”за антирадянську агітацію та пропаганду”. Їздила до нього в табір.

— Вигляд у неї був такий, ніби княгиня приїхала до свого маєтку і не може зайти, бо загубилися ключі, — згадував потім.

Алла Горська, ”Соняшник” (портрет сина), початок 1960-х. Син художниці Олексій Зарецький живе в Києві, займається українознавством. 1996-го видав збірку спогадів про матір ”Алла Горська: Червона тінь калини”

Рік перед тим Алла Горська з поетом Василем Симоненком і Лесем Танюком виявили поховання розстріляних НКВС на Лук’янівському та Васильківському цвинтарях, у Биківні.

Заявили про це до міської ради. Симоненка невдовзі побили, за місяць він помер. Літературознавець Михайлина Коцюбинська згадує, як відвідували з Горською його могилу на кладовищі в Черкасах:

— Нас уже засікли, бо відразу за нами туди приїхала якась машина. Звідти висіли ”мистецтвознавці в цивільному” (безпомилково вгадуваний типаж!). Розташувалися неподалік не криючись. ”Диви, нас фотографують”, — голосно сказала Алла. Вийняла гребінець, зачесала свою білу кучму, ще й мене зачесала до ладу. ”Тепер готово!” — і ми повернулися до наших ”друзів”, одверто позуючи.

Багатьох її справжніх друзів і знайомих заарештували 1965-го — у СРСР почали закручувати гайки. Горська надіслала заяву-протест прокуророві Української РСР. Її викликали в КДБ. Погрожували. Не зважала. Листувалася з політв’язнями, підтримувала їхні родини. Грошима теж. Якось за панно в колгоспі їй заплатили продуктами. Машина із цибулею, картоплею, капустою, огірками об’їхала весь Київ — Горська поділилася з друзями.

На процес В’ячеслава Чорновола у Львові поїхала з групою киян. У суд їх не пускали, та Алла зуміла прорватися. А потім писала протести незаконного ведення процесу. У її квартирі на теперішній вул. Терещенківській у центрі Києва зустрічали звільнених із таборів правозахисників і вояків ОУН–УПА. Декотрі відсиділи по 25 років. Пішли чутки про якусь підпільну організацію, яку фінансують ”з-за бугра”. Одним із керівників називали Горську. За нею стежили демонстративно, під будинком вешталися ”топтуни”.

— Вы доиграетесь, еще не такое будет! — долинало до її вух у транспорті чи на вулиці.

Її чоловік Віктор Зарецький, також художник, спочатку підтримував дружину. Та згодом віддалився — головнішим для нього було мистецтво. Щоб уникнути переслідувань, обрав роль дивака-митця ”з прибамбасами”.

Уранці 28 листопада 1970-го Алла Горська поїхала до Василькова, неподалік Києва. Мала забрати в свого 69-річного свекра Івана Зарецького родинну реліквію — швейну машинку ”Зінґер”. Він переніс інфаркт, ходив із ціпком. Через чотири дні художницю знайшли мертвою в льосі. Тіло свекра виявили за 35 км — поблизу залізничної станції Фастів-2. Він лежав на колії з відрізаною потягом головою. Офіційний висновок прокуратури: Іван Зарецький з особистої неприязні ”тупим важким предметом” убив невістку й наклав на себе руки.

— Свекор не міг її убити, — переконана Галина Севрук. — Він був старенький, лагідний. Це робила досвідчена група кадебістів — з переодяганням, виїздом на місце.

За кілька тижнів чоловікові Горської повернули в міліції частину особистих речей загиблих. Поцікавився, чи не страждала його дружина перед смертю.

— Убито одним ударом, профессионально! — відповів офіцер.

На Берковецький цвинтар у Києві, де її ховали, оточили кадебісти. Зібралося кілька тисяч людей. Поет Василь Стус усю панахиду простояв на колінах. Потім прочитав свій вірш:

Ярій, душе. Ярій, а не ридай.

У білій стужі сонце України.

А ти шукай — червону тінь калини

на чорних водах — тінь її шукай...

Нині на могилі стоїть пам’ятник: три прямокутні колони із чорних просмалених дощок, а між ними чаша.

— Справа про загибель моєї мами й досі зберігається в прокуратурі, хоча за всіма законами її мали знищити через 15 років, — розповідає Олексій Зарецький, 56 років, син Алли Горської. — Сказали, що ”завалялася”. Коли десь на початку 1990-х я звернувся до прокуратури, щоб дали з нею ознайомитися, — відмовили. Відбулися відпискою. А тодішній керівник СБУ Євген Марчук взагалі не відповів на моє звернення. Тоді ж зі справи в архіві Служби безпеки вичистили деякі документи. Розповів на правах анонімності один зі співробітників. Пізніше я звертався до президентів Леоніда Кучми і Віктора Ющенка. Реакції жодної.