Незворушний та неофіційний День небайдужих людей.
Душа моя злетіла до небес після звістки про святкування в школах Києва Дня небайдужості. Так, на календарях ви такого свята не знайдете, але ж усьому є свій початок! Тож поки душа моя набирала висоту аби сягнути меж, здійнявшись вище "піднебесся" (понад цим світом), а серце радісно вистукувало похвальні ритми-оди, мозкові центри забили на сполох: "Очі, відкрий очі, сприймай інформацію усіма органами, дослухайся до наших імпульсів!". Підходжу до телевізора, поглиблююсь в сюжет , напружуючи органи зору та слуху, заставляючи ядра сірої та білої речовини рухатись із реактивною швидкістю аби моя кора великих півкуль адекватно сприйняла інформацію .
"Небайдужістю світ тримається. В 90-х роках небайдужих людей було трохи більше, ніж зараз. Зараз їх трохи збили, вони чимось іншим зайнялися", - розповідає учитель математики – інтелігентна жінка в окулярах, з якимось відчуженим поглядом, що так пасує сьогоднішньому стану речей в українській освіті. ЇЇ обличчя маскує справжній вік, чогось учителям притаманно йти проти біологічного, з поступально-випереджувальним рухом , та, зрештою, помирати раніше... Це добре якщо встигне вийти на пенсію, за вислугою років, відпрацювавши 25 років в своїй нещадній системі. Щоправда, після цієї вислуги пенсія нараховується настільки мізерна, що тільки невеликий відсоток вчителів наважується облишити роботу, та й хто відпустить гарного фахівця, коли немає гідної заміни? І байдуже, що після такого багажу "минулого" не витримує психіка, вчитель-пенсіонер завжди поза конкуренцією, адже "державні уми" давно знищили усіх потенційних конкурентів... молодь минає педагогічну ниву, як прокажену.
Далі в кадрі з'являється Дарина, мріє стати художницею. Встигає скрізь, каже, що чимало її однолітків пливуть за течією, марнуючи дорогоцінний час. Таким дівчина хоче нагадати – байдужим вершини не підкоряються. "Есть два вида небезразличия – к искусству и к людям. Кто-то неравнодушен к искусству, кто-то к людям, а я неравнодушна и к искусству и к людям...".
Я їй вірю, вона ще дитина, а дітям треба вірити, у них треба вірити! Учень Павло щиро зізнається, що колись саме небайдужі люди помітили в ньому талант і підтримали у творчих починаннях. Бачу, що тепер він і сам готовий викресати іскру для розведення багаття з гаслом "Не проходите мимо!". Та чи дозволять йому обставини дорослого життя? Хтозна, хтозна...
Продовжую вдивлятись в "ящик", та от дивина, ніяк не можу знайти серед "массовиков-затейников" директора школи, невже це свято було доручено цілком і повністю провести вчителю математики? А математику, як предмет, мабуть, не дуже полюбляють, от і завітали на свято самі учасники дійства. Та ще пару особистостей із техперсоналу... Мабуть їм треба про небайдужість послухати, аби потім шваброю по плечах тих, що не можуть "небайдуже" пройтись по вологому...
Скажіть мені, чому на щотижневих дитячих виставах (на платній основі) в актових залах шкіл завжди аншлаг, а на таких от "Днях" виховний момент вираховується одним десятком? Чи то може через трактування такого от "театру з клоунами" виховним заходом в навчально-виховному процесі , де не відвідування його є безапеляційним та наказовим? Невже дирекція школи не могла і до Дня небайдужої людини застосувати "новітню методику" заохочення дітей справді до ВИСОКОГО?
Ні, не могла звісно ж, адже тут немає фінансового зиску, то для чого їм лишній раз ворушити попою? Бо той, хто ворушить мізками "де б примножити?", та руками "що б ще узяти?", не ворушитиме навіть попою "як виховати?". Та й серце у таких у мішковинні, перетягнуте вузлами – багато чого атрофувалось... Вони незворушно спостерігають за театралізованим дійством кукловодів... І так хочеться крикнути: "Ворушіть попою, якщо не хочете аби ваше незворушне серце ми віддали собакам!...". Жаль, що немає більш таких як Сухомлинський, чиє серце завжди було віддане дітям...
