Історія з чужого життя
Ніщо так не лякає, як невідомість. Ніколи не знаєш, чим "нагодує" тебе завтра доля, і чи буде це завтра взагалі. Життя біжить і ми мусимо угнатися за ним. Воно подібне драбині: людина живе до тих пір, доки здатна дертися догори. І кожен дереться як може: хтось падає, одумується і щодуху знову в те "кудись", а комусь не вистачає сенсу, аби піднятись. Успіх – то, коли ти дев'ять разів упав, але десять разів підвівся. І підвестись – це обов'язок. Кожен помиляється, та не кожен знає, що його загартовують ті помилки. Ніхто не вчиться на чужих помилках – загально відомий факт. Найцінніший досвід, досвід отриманий від своїх помилок. І якщо ми двічі наступаємо на ті ж граблі, то це вже буде не прорахунок, а власний вибір. Всі радості і печалі ми створюємо собі самі, все залежить від нашого бажання: посміхатись чи плакати, зупинятись чи продовжувати.
Є такі ситуації, коли здається, наче лише з тобою відбувається все найгірше. Тоді я завжди згадую одну історію, не зі свого життя, але, тим не менш, заділа вона мене сильно:приблизно рік тому натрапила на Інтернет - щоденник однієї дівчини, яка проживала в Києві. Цікавість до особистого життя сторонньої особи – це взагалі особливий "вид спорту", який існував, існує і буде існувати. Саме інтерес послугував тим, що почала читати її записи. Ніколи не жалкуватиму чотири години, які провела, розгрібаючи чужі думки. Дівчина була хвора на рак. Окрім матері в неї нікого не було. Жили бідно, грошей на лікування взяти ніде. Від неї відвернулися друзі та знайомі. На Інтернет-сторінці свого щоденника вона спілкувалася з людьми, які розуміють її краще всих: десятки людей хворих на рак підтримували один одного. Тоді я вперше в житті зрозуміла слово "підтримка".
Із дня у день дівчина згасала. Почало випадати волосся, тоді вона сідала на підвіконня і дивилась по той бік вікна, де її вже давно не було, дивилась на юні обличчя, і знала, що такого життя, як у них вона більше не матиме. Завжди посміхалась і мріяла дожити до літа, бо дуже любила суниці і вже навіть забула які вони на смак.
Настали дні, коли все рухалося до кінця. Дівчина пише, що ніколи не карала долю, тим більше Бога, прийняла просто це, бо назад шляху нема. Старалася не плакати, не розчаровувати матір. Йшов червень, вона дочекалась суниць. День, в якому це нотувалось, був найщасливішим за останні кілька місяців, остання мрія збулась. Дівчина написала номер телефону своєї матері, аби коли її не стане, хтось подзвонив і підтримав. Останнім абзацом щоденника є записи кількох інтернет-друзів, які і повідомили про смерть дівчини.
Це було найвідвертіше, найболючіше, що я коли-небудь читала. В голові плутались думки і ще довго не давали мені спокою. З того часу знаю: пережити можна все, кожну проблему, окрім смерті.
