safg

Історія української культури.

Питання 1.

Методологічні проблеми визначення поняття культури.

"культура"- виникає в період античності, вперше в літературній формі його використовує Цицерон, первинне значення цього слова було "обробка землі", "виховання", "певні вміння і навички.Незважаючи на те, що слово "культупа" виникає вже досить давно, цей феномен стає об'єктом наукового дослідження досить нещодавно, саме у 19ст.

Першою проблемою є багатозначність поняття культури та її структура.

Необхідно розрізняти повсякденне та наукрве значення цього слова. На даний час слово "культура" має близько 500 значень повсякденного використання, всі з них є осмисленими, але не достатньо експлікованими. Наукових визначень терміну не так багато, тому їх можна узагальнити в одному визначенні.  Для вивчення національної культури використовується антропологічний підхід, відповідно до якого культура розуміється як життєвий світ, що створюється певним суспільством , і не є повністю детермінований природним оточенням. Складна і багаторівнева структура культури визначає різноманітність її функцій в житті суспільства й окремої лю­дини. Головною функцією культури, на думку багатьох вче­них, є людинотворча, або гуманістична. Всі інші функції так чи інакше пов'язані з нею і навіть випливають з неї. Існують також: інформативна, пізнавальна, регулятивна, семіотична, ціннісна.

Другою проблемою є співвідношення культури і релігії. Єдиної думки щодо співвідношення культури і релігії у вчених не існує. Одна з культурологічних концепцій — богословська, або релігійна; майже всі її представники виходять з того, що релігія є основою культури.Інша культурологічна думка — атеїстична — і взагалі виключає релігію з поняття культури, вважаючи їх (куль­туру і релігію) явищами різними, котрі протистоять одне одному. Крім них, звичайно, існу­ють інші релігійно-філософські погляди. Релігія і мистецтво мають спільні витоки і корені. Джере­ла мистецтва містяться в людській праці, особливо в тій її частині, де найбільше проявляється людська ініціатива. Внаслідок свободи творчості людина створює знаряддя пра­ці, розвиває спілкування з подібними собі, естетично ос­воює світ.Джерела релігії лежать у людській практиці, яка вира­жає залежність людини від оточуючого світу; саме тоді у неї виникає бажання звернутися по допомогу до інших, могутніших, ніж вона сама, сил. Таким чином, у міру ускладнення суспільного організ­му, його матеріальної і духовної культури більш вагомими стають і самі релігійні системи, утворюючи своєрідну підси­стему цінностей.

Ще однією проблемою є Наука — як феномен культури. Наука є феноменом культури. Вона збагачує людину, її духовний світ і тим самим сприяє його розвитку. Саме на­ука виробляє певний механізм передачі знань новим поко­лінням. Разом з тим, наука та її пізнавальна діяльність зна­ходяться в залежності від умов соціально-економічного стану суспільства. В тому числі — його культури. Наука розвиваєть­ся тільки на певному рівні соціально-економічного поступу суспільства, коли виникає потреба в наукових знаннях, і на певному рівні культурного прогресу, який формує сприят­ливу атмосферу для виникнення і розвитку знань. Це озна­чає, що наука народжується в надрах самої культури. Для розвитку власне науки потрібні відповідні умови: певний рівень динаміки виробництва і суспільних відно­син, розподіл фізичної і розумової праці, наявність широ­ких культурних традицій, які забезпечують сприйняття досягнень інших народів і культур. Наука про­довжує розвивати і поглиблювати надбання культури, які виробило та нагромадило людство протягом тисячоліть.

Питання 2

Поняття національної культури.

Для того, щоб визначити поняття "національна культура" потрібно з'ясувати сутність суспільного творення(етнос). Етнос- це спільнота людей, яка об'єднана не лише проривними та біологічними, але й культурними чинниками, традиціями, міфами, віруваннями, мовою тощо. Термін "нація" має 2 основні значення: 1)нація- сукупність етносів, які об'єднані культурно-історичним(біологічним), психологічним комплеклом; 2)нація-солідарність громадян у межах певної держави. Етнічна нація утворюється внаслідок такого процесу, як етногенез.Етногенез-процес консолідації різних етнічних утворень на основі культурних чинників. Саме тому нац.культурою називають особливу сферу, певних простір спілкування, який здатний консолідувати різні етнічні культури. Процес формування нац.культури має історичний характер і відбувається на кожному етапі розвитку суспільства.У формуванні української національної культури мало місце специфічний чинник(соціальних, політичний, економічний, географічний тощо). Серед основних національно-культурних чинників є: геополітичний(геополітичне положення україни в географічному центрі Європи, на межі сх. та зх. типу культур. Християнство(яу релігія), еліта.. особливістю націостановлення було те, що державна і культурна еліта періодично асимілювалося або знищувалося в різні історичні епохи. Це дає підставу стверджувати не про елітарний, а демократичний спосіб формування української нації..До особливостей української національної культури можно віднести:висока демографічна мобільність, розвиток в межах інших соціально політичних і культурних утворень, феномен двовір'я, здатність відтворювати національну культуру за межами України, національна самосвідомість. Ознаками національної культури є історична визначеність, усність, варіативність, колективність.

Питання 3

Народна культура та фольклор.

Народна культура та фольклор до 19ст не відрізняються, але з 20ст івони стали відрізнятися. Фольклор переродивля. Народна культура маэ такі ознаки:усність, колективність, варіативність та історична визначеність. Ці риси також приписували і фольклору. Народність насамперед забезпечує потреби людини. Фольклор має ознаки народності саме у період забезпечення потреб. Якщо ж він перестає виконувати цю функцію він автоматично перестає бути фольклором. Народна культура та мистецтво українців справедливо вважаються одними з найбагатших надбань культурної спадщини європейських націй. Обличчя українського фольклору визначають багатогранність жанрів і досконалість форм, поетичність і вишуканий ліризм, глибока філософічність і невтримний запал.Протягом століть усна народна творчість була чи не єдиним засобом узагальнення життєвого досвіду українського народу, втіленням народної мудрості, світогляду та ідеалів.  Отже, на сьогоднішній день фольклору вже не притаманні такі риси як усність, варіативність тощо.

Питання 4

Джерела формування української культури.

На сьогоднішній день розрізняють джерела і складники української культури. Джерелами культури є трипільська, мізинська та  кочових племен. Джерелами їх називають саме тому, що вони приймали участь та залишили слід на подальшому розвиткові української культури. Прикладом може слугувати Трипільська культура, яка насправді ж не є суто українською, а ле вона проявляється навіть у сучасному житті. З неї взято дещо з мистецтва, вірування, естетичних поглядів.В розвитку української культури дослідники виділяють такі складники: доіндоєвропейські, індоєвропейські, праслов'янські, україно-балканські, іранські, алтайські, античні, германські, візантійські, західноєвропейські. Перші шість (доіндоєвропейські, індоєвропейські, праслов'янські, україно-балканські, іранські, алтайські), вважаються основою української культури, а інші чотири (античні, германські, візантійські, західноєвропейські) радше характеризують історичні епохи, що їх переживала українська культура.

Питання 5

Поняття міфу та специфічні риси слов'янської міфології.

Вадливим світоглядним джерелом укр.. культури та чинником який продовжує її розвиток постає Слов'янська міфологія. Специфічні риси слов'янської міфології можна розкрити шляхом структурно-функціонального аналізу міфологічного росту давніх слов'ян, пантеон слов'янських богів, домінуючих сюжетів у слов'янській міфології, та функціонування міфологічних уявлень у суспільній свідомості. У 19-20 ст. виникає значна кількість культурних досліджень, предметом яких стає міф та міфологія. Якщо узагальнити їх результати можна дати наступні визначення. Саме слово "Міф" перекладається як "сказання", "легенди" про створення та занепад світу, про походження людини і світу, оповіді про формування культуру, цінності, традиції. Міфу належать декілька ознак, які вирізняють їх: дифузність, образність, сакралізований час, синкретичність. Міф це не є образ, а фундамент мислення первісної людини, яка відображає особливий спосіб відчуття та розуміння світу, та предмет перетворення світу. Міф є типом світогляду, специфічною частиною відчуття, розуміння та перетворення світу. Міфологія, як первісне мислення в цілому має багато спільних ознак у різних регіонах, культурах, етносах. Міфологічних простір давніх слов'ян має особливо просторову та часову структуру. В основу покладена будова людського тіла. Виокремлено 4 сторони та 3 рівні світу. Центральним напрямком є схід(синій), протилежним є захід(білий), південний(чорних), та північний(червоний). Виокремлено також усі чотири пори року.Весна-верх, зима-ліво, осінь-низ, літо-право. До специфічних рис належить функціонування цілісно-нормативного значення міфологічних ознак.

Питання 6

Пантеон слов'янських богів як світоглядна модель

Пантеон давньослов'янських богів становив вищий рівень релігійно-міфологічної системи. Його характеризував досить узагальнений тип функцій (магічно-правнича, військова, господарсько-природна) головних богів. У цілому, структура компетентних діянь, яких чекали від божеств, достатньою мірою сприяла реалізації релігійно-міфологічних уявлень давніх слов'ян. Язичництво заохочувало людину до спілкування у сфері сакрального. Богів при цьому наділяли нездоланною силою, безмежною владою, неперевершеними можливостями й розглядали як найвищу сакральну цінність. Від їхнього ставлення залежав добробут людини, яка у відповідних ситуаціях мала звертатися до богів по допомогу.

Міфологія стародавніх слов'ян включає погляд на походження людини. Первісним матеріалом, з якого створено людину, було дерево. Це перш за все дуб, ясен, бук або просто пеньок. Але для оживлення потрібна жива іскра, небесний вогонь. Тому міфологія слов'ян, як і інших народів, пов'язує оживлення з блискавкою. Прометей викрав у богів небесний вогонь і оживив ним першу людину. Слов'янський Дажбог таємно зійшов на землю і своєю життєдайною іскрою в чудесний спосіб запліднив дочок Отця Русі. У належний час дочки народили потомство. Бог земного достатку Велес прийняв пологи і забезпечив дітям щасливий добробут. У міфі відображено ідею єдності духовного (небесного) і матеріального (земного), яка була характерна для світогляду стародавніх слов'ян. З тих пір, згідно з міфом, слов'яни стали вважати себе дітьми Дажбога. Наші далекі предки продовження роду розглядали як священну справу, отже, при цьому шукали покровительства надприродних сил. Віра в божественне походження народу формувала впевненість людей в їх історичному призначенні, виховувала почуття злагоди, милосердя, поваги і любові до народу та рідної землі.

Світорозуміння у слов'янській міфології описується в дуалістичній формі (через парні протилежності), що визначає просторові, часові, соціальні характеристики світу. Дуалістичний принцип протиставлення приємного і неприємного, сприятливого і несприятливого для людини чи роду реалізовувався через міфологічні персонажі, що мали позитивні або негативні функції, або через персоніфікованих членів опозиції. Такими є доля і недоля, щастя і нещастя. У праслов'ян позначення позитивного члена цієї опозиції мало смисл: гарна частина — в ритуалі гадання; вибір між долею і недолею у балтійських слов'ян пов'язаний з протиставленням Білобога і Чорнобога, у східних слов'ян — Добра доля, Зла доля (лихо, злидні). Якщо боги були милосердні, то вони давали людині добру долю. Але природний оптимізм праслов'ян знаходив способи вимагати у богів щасливу долю. Наприклад, Прокопій Кесарійський описав звичай антів приносити жертву богу Сварогу, якщо він збереже воїнам життя на війні і забезпечить перемогу. Коли після жорстоких боїв воїн залишався живим, тоді він приносив богові жертву і заявляв, що умилостивив свою добру долю.

Слов'янська міфологія, як вважають деякі вчені, зазнала впливу індо-іранської міфології.

Відомості про давньослов'янських богів досить суперечливі і малоймовірні: здебільшого це певні середньовічні тексти, усна народна творчість (казки, пісні, прислів'я) та археологічні знахідки.

Пантеон богів був досить численний.

Питання 7

Київська Русь як соціокультурна система.

Дослідження етнічної структури КР є важливим завданням та чинником форм її духовної культури.сутність цієї проблемі полягає у запитанні "Чи існувала в Київській Русі єдина давньоруська народність, або ж її етнічну основу  складали окремі пра-етноси? Вже починаючи з 17 ст такий дослідник як Феодосій Афонович характеризує КР, як єдину державу, в якій проживає єдиний народ. Аналогічну позицію все у 18-19 ст розділяють такі російські історики як: карамзін, Соловйов, Кмочевський, Погодік. Але в кінці 19 ст виникає концепція грушевського, яка ставить під сумнів існування єдиної давньоруської народності. Позицію Грушевського розділяє ряд сучасних дослідників: Ісаєвич, Залізняк, Брайчевський. Тривалий час питання давньоруської народності перебувало у політичному впливі, коли в наслідок ідеалогічного впливу сформувалися уявлення про етнічну єдність російських , українських та  білоруських народів. Але на сьогоднішній день ця проблема перебуває у полі наукового аналізу.  В культурі КР мали місце  певні явища і процеси, які маои консолідуючий вплив на розвиток духовної культури КР і стали поштовхом до виникнення єдиної давньоруської народності. 1)У КР формується єдина  літературна мова. 2)християнство (двовіря) 3)єдина матеріальна культура. 4)консолідація еліти КР. На основі даних аргументів. Можна зробити висновок про існування у КР єдиної етнічної структури, яка стала основою духовної культури. Алн прийняття християнства в КР інші особливості.

Питання 8

"Слово про Закон, Благодать та Істину" Іларіона Київського: зміст, значення та основні проблеми твору.

"Слово про закон і благодать", за словами М.Грушевського, - "се наш найраніший літературний твір з ясними слідами часу і місця, який ми маємо", "з культурно-історичного погляду се надзвичайно важний покажчик тих високостей, яких досягли книжники, так би сказати, першої черги, вихованці заведених Володимиром шкіл після офіціального запровадження християнства на Русі" 1, 62 .Завдання словесника - донести до учнів справжню красу, високу ідейність цього оригінального твору. Пропонуємо один із варіантів методики його вивчення."Слово про закон і благодать" - не перша тема з історії давньої української літератури. На попередніх уроках учні отримали історичну довідку про Київську державу, ознайомились із "Повістю минулих літ", "Поученієм" Володимира Мономаха. На цьому уроці досить відтворити в пам'яті основні історичні відомості про Київську Русь. Для цього ставимо запитання:Коли на території Східної Європи була створена держава Київська Русь? (ІІ пол. ІХ ст.)- Яким був її устрій? (Ранньофеодальна держава із землеробською основою виробництва).- Як вплинуло на економіку, культуру Київської Русі запровадження християнства в 988 році? (Пожвавився розвиток культури, літератури, торгівлі, ремесел).- Наведіть факти, що свідчать про високу культуру Київської держави. (Побудовано багато міст, архітектурні шедеври - Софійський собор, Золоті ворота, з'явилися великі книгозбірні та ін.).- Які літературні твори Київської доби вам відомі? ("Повість минулих літ", "Поученіє" Володимира Мономаха, "Києво-Печерський патерик", "Сказаніє про Бориса і Гліба" та ін.)

Далі вчитель оголошує нову тему: "Слово про закон і благодать" Іларіона Київського як визначна пам'ятка філософсько-ораторської прози".Звернемо увагу на жанр твору - філософсько-ораторська проза. Філософським називають твір, що містить глибоку ідею, світоглядну концепцію [8, 708], а ораторським - який призначений для виголошення перед слухачами [8, 484]. Через посередництво таких творів знайомили рядових мирян з догмами християнської віри, моральними та етичними правилами."Слово про закон і благодать" - це урочиста проповідь, розрахована на освічених, начитаних слухачів: "Не до невігласів бо пишемо, а до таких, що досхочу наситилися солодощами книжними" [2, 189].Далі переходимо до вивчення змісту та ідейно-художніх особливостей твору. Найкраще, на нашу думку, для цього використати розповідь учителя з елементами коментованого читання тексту та бесіду по ньому.Основний ідейний зміст "Слова…" - це уславлення Руської землі, яка після запровадження християнства є рівноправним членом сім'ї європейських християнських народів. Адже батьківщина Іларіона і до 988 року була відома, "не в худорідній бо і невідомій землі володарював той (батько Володимира Святослав - Н.З.), а в Руській, про яку відати і чути на всі чотири кінці землі" [2, 197]. І християнство на Русі було прийнято на добровільних началах, без примусу. Руська держава незалежна, незалежна в тому числі й від Візантії, що виношувала ідею вселенської церкви і світового панування.Отже "Слово…" Іларіона - глибоко патріотичний твір, що захищає політичні інтереси Руської держави, її незалежність і церковну рівноправність.Перша філософська частина "Слова про закон і благодать" переходить у похвалу Володимиру Святославичу, хрестителю Русі. Автор підкреслює, що Володимир добровільно вибрав християнську віру, вражений її величчю, урочистістю, красою. Завдяки йому русичі приєдналися до великої сім'ї християнських народів. Він ставить ім'я Володимира в один ряд з апостолами Петром, Павлом, Іоанном Богословом, Марком та ін., що впроваджували нову віру серед народів Італії, Азії, Індії, Єгипту. У творі Володимир Святославич уподібнюється Константину, римському імператору:"Подібний ти до великого Константина, рівний розумом, рівний христолюбством, рівний честю служителям його… Тож подібний тому єси, з ним однакової слави і честі достойний" [2, 200].Іларіон хоче переконати в необхідності канонізації Володимира, на що Візантія ніяк не погоджувалася.Знаходимо в тексті хвалебні характеристики рівноапостольного Володимира, що свідчать, на думку письменника, про його святість:"Чесний і славний між земних владик", "друже правді, розмислу вмістилище, милосердя гніздо", "у тебе розум вищий від розуму земних мудреців", прохачам подавав, голих одягав, спраглих і голодних насищав, болящим всяку потіху посилав, боржників викупляв, рабам свободу давав, "велику заповзятість маєш до того, як вірний раб Христовий", "не одну людину одвернув… од облуди ідольської, не десятьох, не город, а весь край сей", "сей каган наш Володимир славним од славних народився, благородним од благородних".Іларіон - справжній патріот своєї держави. Прославляючи Володимира, він одночасно славить могутність і авторитет Руської держави:"Похвалімо ж і ми… того, хто велике і дивне діло створив, нашого вчителя і наставника, великого кагана нашої землі Володимира, онука старого Ігоря, а сина славного Святослава, про мужність і хоробрість якого в літа його володарювання слух пройшов по багатьох сторонах, а звитяги його і могутність паминаються і пам'ятаються ще й нині. Не в худородній бо і невідомій землі володарював той, а в Руській, про яку відати і чути на всі чотири кінці землі". [2, 197].Стиль якого відомого вам жанру давньої літератури нагадує процитована частина "Слова про закон і благодать"?Згадуючи великих предків Володимира, Ігоря і Святослава, Іларіон використовує літописний стиль.Звернемося до найбільш апофеозного, емоційного уривку урочистої проповіді. Читаємо від слів "Встань, о чесная голово, з гробу твойого встань!"- і до кінця абзацу.Цю частину твору М.Грушевський назвав "кінцевим покликом, сильним, гучним, як архангелова труба" [1, 68]. Які якості твору підкреслено особливою графікою?Характерною рисою тексту є його ритмічність. Уривок нагадує вірш, можна навіть віднайти слова, що римуються. Ритмічність досягається однаковим початком фраз, однотипною будовою речень.Емоційний вплив на слухачів посилює вживання пишномовних звертань до Володимира, заклики осягти результати своїх діянь, серед яких найголовніше - "як християнство росте".Закінчується "Слово…" глибоко патріотичною молитвою до Бога, в якій висловлена турбота автора про майбутнє Руської держави: "…Не давай нас у руки чужинців", "…мир утверди, сусідів смири, голоди вгамуй, володарів наших зроби грізними для сусідів, боярів умудри…"Ця молитва була надзвичайно популярною у давнину. Її часто читали на богослужіннях у церквах у важкі для держави часи."Слово про закон і благодать" Іларіона Київського належить до найкращих творів минулого. Його автор зумів піднятися до розуміння необхідності боротьби за політичну й ідеологічну незалежність від Візантії і своїм твором зробив внесок у цю велику справу.

Питання 9

Запровадження християнства в Київській Русі та його значення для української культури.

. Християнство - одна з основних світових релігій, поряд з ісламом, буддизмом та іудаїзмом. Виникло у 1 ст. н.е. в східних провінціях Римської імперії як релігія рабів і поневолених мас. З часом вона зазнала значних змін, стала релігією правлячих класів, в деяких країнах - державною релігією.

Християнізація слов'янських країн відбулася у 9-10 ст.: Завершенням християнізації Русі було масове хрещення населення у 988 р. за наказом Київського князя Володимира Великого (Святого).

На території Русі християнство існувало ще в римські часи в Херсонесі (Корсунь). Тут була розташована грецька церква. На Вселенських соборах в Нікії (325) та Константинополі (381) згідно письмових джерел були присутні єпископи Херсонеської єпархії.

З прийняттям християнства культура Київської Русі піднялася на новий, більш високий щабель, зміцнилися зв'язки з Візантією, а також християнськими країнами Заходу, які, хоча й конкурували з православною Візантією, але чітко відрізняли християнство від поганства.

На Русі християнство позитивно вплинуло на розвиток освіти, мистецтва, літератури, науки. На краще змінився світогляд руського народу. Церкви та монастирі стали осередками культури. Через те, що Україна-Русь прийняла християнство з Візантії, в Київ приїхало багато грецьких священиків, письменних людей, які сприяли поширенню грамотності та знань про всесвіт та минулі цивілізації. Україна почала процвітати: були написані перші книги, відкриті школи, запроваджено грошову систему. З'явилася і українська емблема - тризубець, яка була княжою і державною емблемою.

Велику роль у підвищенні культурного рівня населення відіграли монастирі, де велося літописання, створювалися бібліотеки, школи, малювалися ікони тощо. В Київській Русі існувало до 30 монастирів: в Києві 17, в Галичі 5, у Чернігові 3, Переяславі 2, Володимирі Волинському та Тмутаракані по 1. Першим і найбільшим була Києво-Печерська Лавра, заснована у 1051 р. Назву "Печерський" монастир отримав від печер, де мешкали його перші поселенці. Засновниками монастиря вважаються ченці Антоній та Феодосій. Тут працювали Нестор-літописець, чернець-живописець Алімпій, чернець-лікар Агапіт та ін.

Запровадження християнства як державної релігії (988-989) відіграло величезну роль в консолідації феодальної держави. Християнство відображало ідеологію феодального ладу. Разом з позитивними якостями, релігія виправдовувала соціальну нерівність і гноблення людей. Церква, яка згодом стала великим землевласником, надавала велику ідеологічну підтримку державі, щоб стабілізувати становище правлячого класу.

Перехід до християнства був важливим і для підняття міжнародного престижу Kиївської Русі. Церква допомагала підвищувати рівень культури, літератури, мистецтва, літописання та архітектури. З поширенням християнства візантійська література почала потрапляти на Русь. Таким чином, запровадження християнства допомогло поширенню писемності на Русі, наблизило Київ до європейських держав.

Негативні риси православ'я. Разом з тим, прийняття християнства візантійського обряду мало і негативні риси: 1) відірваність від Заходу, 2) містицизм та 3) аскетизм.

Але прийняття християнста мало свої особливості: 1) християнство в КР запроводжується у той час, коли міфологія і міфологічна свідомість не перебуває у стані кризи. 2) християнство в КР набуває характеру двовіря, тобто, елементи християнства починають функціонувати у міфологічних язичницьких практиках і навпаки, до офіційного християнського культу потрапляють язичницькі принципи. 3)Язичництво і християнство не перебували у стані ворожнечі;у розвитку культури КР мала толерантний характер (співіснування). Тому на сьогоднішній день в багатьох культових обрядах вітчизняного християнства ми бачимо елементі язичництва.

Питання 10

Візантійський канон та його інтерпретація у мистецтві Київської Русі.

Культура КР явище багатогранне, що стало наслідком розвитку суспільства , а також запозичення кращих світових надбань. Високий злет культури КР зумовили суттєві зміни у різних сферах життя:розвиток відносин, встановлення державності, ремесла, встановлення міст, пожвавлення торгівлі, активізація та розширення міжнародних зв'язків. Запровадження християнства. Культура КР мала такі ознаки: світоглядним фундаментом давньоруської культури стає християнство, з яким пов'язаний теоцентризм. Осередком сакрального на Землі, а також центрами культурно-освітнього і мистецького життя стають монастирі і церкви, релігія і держава були взаємноповязаними; визначними рисами середньовічного мистецтва стає алегоризм та символізм, що надає їй прихованого таємного змісту ; існування в культурі КР дохристиянського культурного середовища; запозичення та творче переосмислення візантійських традицій. Знань і канонів. Візантійський влив розпочався з прийняття християнста як державної релігії , що означало у той час залучення КР до світових традицій , багатовікової і високої культури Візантії, засвоєння їх релігійних. Культурних подобань. Що сприяло розвиткові усіх видів мистецтв(мизика. Живопис, архітектура, майже вся література знаходилась в орбіті християнського вчення). Після прийняття християнства в культурі КР зявляються нові культурні явища, тобото субкультури, носії яуких займають різне місце в соціальному та культурно-мистецькому організмі. У цей період виникає елітарна духовна культура. Культура КР переосмислюється і творчо засвоює досягнення світової  культури, що дало змогу розширити культуру, змістовно збагатитися, але зберегти власну самобутність.

Питання 11

Література доби Київської Русі.

Виникнення літератури в КР сягає часів до прийняття християнста, але формування художньої літератури відбувається під впливом візантійської християнської літератури. Всі літературні твори твори КР поділяються на 2 основні групи: перекладна література, оригінальна. Перекладна література формується внаслідок рецензії сприйнятя творів відомих візантійських богословів, представників східної патеристики, Текстів Біблії , житійної літератури. До основних перекладів християнських візантійських творів можна віднести 2Історія іудейської війни" Йосифа Флавія, "Хроніка" Іоана Малалі, раці Діонісія Ареопагіта, Григорія Ниського, іоана Златоуста. Ще одним типом перекладної літератури в КР стали ізборники( твори енциклопедичного характеру, які містили у собі фрагмент творів філософіа та богословів, узагальнення про тогочасні наукові знання). До оригінальної літератури КР відносяться: літописи( "повість временних літ", Київський літописний звіт), філософсько-публіцистична література( "слово про закон і благодать", "Повчання дітям"). Апографічна (житійна) (чтєніє  о житті і погубленні богиса і глба, життія Феодосія печерського).

Питання 12

Загальна характеристика філософської думки Київської Русі.

Основного розвитку філософська думка України набуває у Київській Русі. Винекнення філософії Русі відбувалось у процесі розв'язання суперечностей між слов'янським міфологічним світоглядом та християнством. Київська русь – перша східнослов'янська держава, яка розвитком своєї культури продемонструвала приклад закономірного переходу від міфологічного до релігійного і від релігійного до філософського рівня світогляду.

Філософська думка України розвивається як етико-моральне вирішення цілої низки світоглядних проблем, як філософський дух морального спрямування. Це спрямування було співзвучне християнській культурі, тому справедливим є твердження про те, що філософія доби Київської Русі мала християнський характер.

Розвиток філософської думки у Київській Русі в межах християнського віровчення яскраво демонструють літописи та твори церковно-богословського характеру:проповіді, повчання та ін.

На початку ХІІ ст. з'явилася "Повість временних літ" Нестора – одна із пам'яток філософської думки. Філософське звучання мають "Слово про закон і благодать" (митрополит Іларіон), "Посланіє" (Климент Смолятич), "Златоуст" (Кирило Туровський) та ін. "Слово о полку Ігоревім" є не тільки видатною пам'яткою літератури Київської Русі, а й джерелом своєрідної філософської культури.

Отже, філософська думка Київської Русі мала християнський характер, у ній переважала етична проблематика: філософська картина світу, пізнання, людина, людські вчинки, суспільство розглядалось крізь призму вічного конфлікту добра і зла. А в соціальній філософії домінували патріотичні ідеї єдності всіх руських земель, зміцнення і централізації держави для відсічі іноземним загарбникам, необхідність розвитку культури та освіти.

Із становленням феодального ладу християнський характер української філософії змістився у бік утвердження патристичних і агіографічних ідей. Проповідувалась зверхність віри над знанням, вищою метою пізнання проголошувався Бог.

Філософська думка часів Київської Русі є складним синкретичним духовним явищем, спрямованим на глибинне осягнення актуальних проблем людського буття, осмислення Святого Письма і світу як творінь Бога. Це була філософія релігійна (християнська) у специфічно візантійському варіанті на києво-руському ґрунті з домінуючою тенденцією до екзистенційно-антропологічного спрямування філософського знання в контексті його духовно-практичного виміру.

Питання 13

Архітектура Київської Русі. 

У архітектурі КР виділяють 2 періоди: Візантійський, виникненя оригінальних архітектурних шкіл ( київської, чернігівської, новгородської, переяславської). За призначенням архітектура КР поділялась на 3 основні групи( житлову, оборонну, культову) . в КР формувався єдиний архітектурний образ міста. Його складовою були : "дитинець" , окальній грот в якому жило міське населення, "посаді" які були заселені торгівцями і ремісниками. Споруди будувалися із деревяних зрубів будинки мали двокамерну структуру, з житловими та господарськими приміщеннями, але князівські палаци налічували декілька поверхів, мали декоративне оздоблення. Протягом сторіч у східних слов'ян нагромаджувався багатий досвід архітектури, склалася національна традиція містобудування. Довгий час як головний будівельний матеріал використовувалася деревина, що була в достатку доступна. У центрі поселень знаходилися "гради", які служили для захисту від ворогів, проведення племінних зборів і культових обрядів. Більшість споруд у слов'янських "градах" споруджувалася зі зрубів — колод, укладених в чотирикутні вінці. Зі зрубів будувалися і прості хати, і 2-3-поверхові тереми, зруби закладалися в основу кріпосних валів.

Якісно новий рівень розвитку архітектури пов'язаний з переходом від дерев'яного до кам'яного і цегельного будівництва. З прийняттям християнства почалося спорудження храмів, які являють собою самостійну давньоруську переробку візантійських зразків.

Перші кам'яні споруди були створені в період князювання Володимира Великого. На центральній площі древнього Києва звели церкву Успіння Богородиці. Церква була прозвана Десятинною. Втіленням головних архітектурних досягнень Русі став Софійський собор у Києві, який зберігся до наших днів, але в дуже перебудованому вигляді. Він був споруджений при Ярославові Мудрому на місці його перемоги над печенігами і задуманий як символ політичної могутності Русі. Пам'ятником архітектури світового значення є й ансамбль Києво-Печерської лаври. Споруда головного собору — Успенська церква — була важливим етапом у розвитку київської архітектури. Загалом у мистецтві Київської Русі, як і в мистецтві Західної Європи, архітектурі належало провідне місце. Живопис, різьблення по каменю, художнє лиття перебували у залежності від архітектурно-художнього задуму.

Питання  14

Галицько-Волинська земля як політичний і культурний правонаступник Києва.

На думку М.Грушевського(Історія України Русі 2й том) розпад КР тривав майже 2 століття, в наслідок сукупної дії таких чинників: 1) відокремлення земель Київських держав від Києва у політичному відношенні; 2) послаблення Києва як політичного центра Київської держави, крім того , на думку науковців, на цей процес також вплинули кнзівськв міжусобиці між синами київських князів Володимира великого та Ярослава Мудрого : з 1015 р збройна боротьба за київський княжий престол між синами Володимира (Святополк, Мстислав, Ярослав) , а також між синами Я.Мудрого з 1054 р (Ізяслав, святослав, Всеволод), при чому останній період існування Київської держави було правління київського князя В.мономаха- онука Я.Мудрого. внаслідок татаро-монгольської навали 1ї половини 18ст київська держава припинила існування , але завдяки 2м галицьким князям  романом Мстиславовичем і його сином Данилом Романовичем протягом 18 ст була створена на основі укр.. етнографічних земель галицько-Волинської держави( після майже 40-ка ручної збройної боротьби  Д.Галицького з галицькими боярами. Татаро-монголами та європейськими завойовниками) історія цих подій висвітлена у так званому Галицько-Волинському літописі , написаному у вигляді 2х літописів – галицький літопис (1260)- про політичну діяльність Д.Галицького , волинський літопис- про діяльність племінника Д.Галицьго волинського князя Володимира Васильовича. Отже в Галицько-Волинській державі відбувався розвиток монументального , декоративного церковно-фремкового живопису та іконопису. Зокрема під впливом романського стилю (у основі Візантійський хрестово-купольний стиль – Успенський собор у Володимирі великиму 17 ст, та церква Великомученика Пантелеймона 17 ст у м.Галич). Зявляються прикрашені різьбленням тваринний та рослинний орнамент, елементи храмового декору. Протяго 14- поч. 16 ст у світських інтелектуальних осередках Галицько-Волинського та інших країнських земель активно поширюються ідеї раннього гуманізму у вигляді перекладів. В них розкрито основні уявлення культур заходу та сходу про будову всесвіту, лікування людини та структуру точних та природничих наук. Протягом 16-17 ст. га українських землях поширювались основні течії європейських реформацій. А саме у Чехії, Німеччині, Голландії, Швеції, Італії.

Питання 15

Західні культурні впливи на розвиток Галицько-Волинської культури.

Саме з західної культури розпочався вплив на культуру Галицько-Волинської культури. У культури все більше проникали ідеї відродження, які полягали у реконструкціі античного стилю мислення, науки а мистецтва. Зменшення ролі інституту церкви у розвитку суспільства, реформаційно-гуманістичних ідеях. В українській культурі Відродження перші елементи ми можемо спостерігати вже у 15 ст в межах діяльності єритичних гуртків, що діяли в кижві. Їх діяльність була спрямована на критичне переосмислення Києво-Руської духовної спадщини, а також до залучення античної культури до духовного розвитку суспільста. Діяльність гуртків була пов'язана з перекладами на давньоруську мову тексти античних філософів, науковців, митців. Відомими творами є "Київська логіка", "Аристотелеві врата", "Космографія".  За умов культури відродження була можлива діяльність та розвиток книжників. Одночасно з їх діяльністю із Заходу потрапляють реформаційно-гуманістичні ідеї.

Питання 16

Реформаційно-гуманістичні ідеї в Україна 15-16 ст.

Відродження у західно-європейській культурі позначають етап, який охоплює час від 13 ст до поч.. 17 і характерузують його багатьма рисами. Однією з них є реформаційно-гуманістичні ідеї та антропоцентризм, зміст яких полягає у виникнення нової системи цінностейв основу якої покладено цінність людської особистості, здатність людини до творчої діяльності, здатність до пізнання світу та самопізнання.Першими представниками цих ідей стали такі відомі вчені, як: Юрій Дрогобич, Павло Русин, станіслав Оріховський, Луназ з Нового міста. Юрія Дрогобича вважають першим , кого українські друковані роботи в Зх.Європу. Його найвідоміші праці: "прогностична оцінка року божого 1483", "Трактат про сонячне затемнення із 5 розділів", "Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 р". У першій із названих робіт Дрогобич вперше подає наукові відомості про історію , географічне положення , рослини і тварини, відкриває для європейців елементи духовної культури КР, дає географічні координати основних міст Сх..Європи ( Київ, Львів, Москва, Дрогобич, Вільно). Вперше в Зх.Європі надає фізичне обґрунтування сонячного затемнення. Павло Русин- виходець руської шляхти, освіту здобув у кращих університетах Єропи( Краківському, Болонському). П.Русин ввіжається засновником польсько-української ренесансної поезії. Він вперше обстоює ідеї про необхідність розвитку літератури в цілому та зокрема на основі національної мови, висовує ідею, що за змістом поетичний твір має відображати розвиток національної культури. Станіслав Оріховський- педагог, відомий політичний мислитель, оратор, публіцист.оріховський висуває і пояснює концепцію природного права, монархії. Видає церковні догмати. Що суперечать природі людини. Відомі роботи: "при природне право народів", №Наставлення польському королю Сигізмунду Августу", "про турецьку загрозу". На основі їх діяльності вже в кінці 15- на початку 16 ст культура відродження набуває інституційного характеру. Першими соціально інститутами стають культурно-освітні осередки Острогу та Києва. Острозький культурний осередок засновується князем Костянтином Острозьким у 1576.цей осередок обєднав різних вчених зарубіжного та вітчизняного походження, виникає школа , при Острозі починає працювати друкарня. Видано "Буквар", "часослов", полемічні твори Василя Суразького, Герасима Смотрицького, Христофора Філарета. Острозька школа стає одним із перших навчальних закладів вищого типу.

Питання 17

Зміст та основні проблеми праці Ст. Оріховського "Напучення польському королеві Сигізмунду Августу".

Цілком земними виявляються стимули, заохочення й покарання за ті чи ті вчинки: не милосердя чи гнів Божий за життя або пекло після смерті, а вічна слава або ганьба для людей нинішніх і майбутніх генерацій. Так, у своєму "Напученні польському королеві Сигізмунду Августу" Ст. Оріховський підкреслює: "Найвище цінуй тяжку, але непорушну славу, – щоб тішилися поляки, що ти в них вроджений король, щоб любили тебе і вважали корисним для республіки. З цією славою ніщо не може зрівнятися, тому саме її всіма силами підтримуй і навіть власним життям оберігай. За нею слідуй і всю силу таланту, яку тільки маєш, використовуй для її зміцнення" [3, с. 60]. Отже, слава, на його думку, не є спадковою, а здобувається власною тяжкою працею й у такому разі приносить користь не тільки окремій людині, але й суспільству, особливо якщо це славний правитель держави. Адже вороги, повчає короля Ст. Оріховський, "якщо почують про твою славу і досвід у військових справах, більше, ніж зброї, імені твого боятися будуть і припинять напад на твій і на наш край" [3, с. 60]. У цих словах, а також у багатьох інших, почувається непокоєння Ст. Оріховського за рідний український край, який крім того, що знаходився під владою Речі Посполитої, зазнавав набігів турків, від яких дуже потерпав народ Лівобережної України. Для Ст. Оріховського не існувало розподілу України на Правобережну та Лівобережну, тому його дуже хвилювало становище українського народу незалежно від того, на якому березі Дніпра проживали люди. Тому він вважав таке становище народу ганьбою. Що ж стосується ганьби взагалі, то, на його думку, її треба уникати всіма способами, "бо нас ще предки наші вчили, щоб ганьбу гірше неволі і самої смерті мали" [4, с. 12]. Поема К. Острозького "Про вибиття татар перекопських під Вишнівцем року 1512-го" пронизана пафосом боротьби за волю, вболіванням за "полонених братів", закликом здобути славу і честь у бою. Тут все вирішують люди, їхня кмітливсть, власний приклад і зброя. Ніяка надприродна сила не вирішує долю битви і нікому не допомагає.

Питання 18

Творчість І.Вишенського.

Іван Вишенський (*між 1545-50, Судова Вишня — †після 1620) — руський (український) письменник-полеміст.Найвідоміші твори: "Послання до єпископів..." (усього написав 16 творів, із яких - 13 послань).Твори Вишенського визначаються в українській полемічній літературі 16-17 ст. не лише винятковим літературним талантом автора, але і його своєрідною позицією. Вишенський не обмежувався боротьбою з католицизмом та унією. Виходячи з засад візантійського аскетизму, він гостро критикував увесь тодішній церковний і світський лад і вимагав простоти старохристиянського братства, як здійснення Царства Божого на землі. Вишенський відкидав, зокрема, світську освіту і народні старовинні звичаї, як поганські. Вишенський користувався формами церковних послань, діалогу і полемічного трактату, постійно поєднуючи ці жанри.

В своїх творах Іван Вишенський малював барвисті, часто гіперболічні, образи морального занепаду вищих верств, зокрема духовенства, протиставляючи їм "бідних підданих" і простих ченців. Зворушення, емоційне піднесення чергуються тут з гострою сатирою, сарказмом. Накопичення епітетів, порівнянь, запитань і закликів, іронічне представлення побутових деталей, багатство словника, використання живої народної мови надавало творам Вишенського яскравості й ефектності. Стиль Івана Вишенського, що походить від візантійської проповіді, але споріднений і з літературною манерою сучасних йому полемістів — українських (із острозького гуртка) і польських (П. Скарги, М. Рея) — "наближається до кращих взірців барокового стилю" (Д. Чижевський).

Питання 19

Скульптура і живопис України XVI ст.

Розглядаючи розвиток образотворчого мистецтва і архітектури на Україні в XVI – XVIII ст., треба відмітити, що він відбувався у особливих історичних умовах. Період польського панування, напади татар, період визвольної війни, приєднання українських земель до Росії в наслідок Переяславської ради, період Руїни, коли українські землі входили до складу різних держав – все це зумовило особливості розвитку української архітектури та образотворчого мистецтва XVI – XVIII ст. Взагалі цей період можна розділити на 2 етапи: 1) XVI – I пол. XVII ст., коли більшість українських земель знаходилась під владою Польщи і 2) II пол. XVII – XVIII ст., коли Більшість українських земель знаходилась в складі Російської держави. 
Архітектура і образотворче мистецтво України XVI - XVIII ст. розвивались на самобутній давньоруській основі. Для цього періоду характерним є поступове проникнення в будівництво і живопис національних, народних рис, з одного боку, і зменшення церковних впливів та збільшення світських елементів, заповнення релігійних сюжетів образами, взятими з реального життя, ширше зображення природи, почуттів і переживань людини, більш гуманістичний зміст і реалістичні форми художніх витворів – з другого.
З активізацією суспільного життя в архітектурі намічається небувале піднесення. Хоч для будівництва через історичні умови цей період був надзвичайно несприятливим, проте на Україні будувалося багато і повсюдно. Будівельна програма включала в себе відновлення зруйнованих і будівництво нових міст,, зведення оборонних споруд, арсеналів, храмів, житла. Саме перевага світського будівництва є визначальною рисою тогочасної архітектури.
У нових історичних умовах зодчество набувало нового змісту, оновлюючи свою конструктивну систему та пластично-декоративні засоби. Це була ренесансна архітектура, що стала закономірним етапом у поступальному розвитку національних будівельних традицій. Її характерними ознаками були: чітка симетричність, ордерність, горизонтальність членування на поверхи, багатство декоративного оздоблення фасадів.
В українській архітектурі XVI – I пол. XVII ст. важливе місце займало оборонне будівництво. Часто використовувалася традиційна фортифікаційна система з земляними валами, глибокими ровами та дерев"яними стінами, якщо іншого матеріалу не було. Але водночас будуються фортеці, над спорудженням яких на запрошення польської корони працюють іноземні спеціалісти. Гійом Левассер де Боплан у 1635 р. проектував замок в Кременчуці та фортецю Кодак на Дніпрі.
В цей же час в різних місцевостях України будувались замки й укріплення. Кам"яні замки здебільшого споруджувались на Правобережжі, насамперед на Поділлі і Волині, а також у Східній Галичині, на Північній Буковині і Закарпатті. Як фортеці часто будувались й культові споруди – церкви і монастирі.
Архітектори України вміло поєднували в будівництві український національний стиль з кращими надбаннями європейського ренесансу. Так було збудовано такі прекрасні споруди, як будинок активного діяча Львівського братства купця Костянтина Корнякта (1580). Вежа Корнякта (1588), каплиця Трьох святителів (1578) і Успенська церква (1598-1630) вкупі створюють унікальний ансамбль на Руській вулиці у Львові.
Значного поширення набувають скульптура і різьблення, зокрема різьблення іконостасів. Живопис, що раніш майже виключно був присвячений релігійній тематиці, тепер значною мірою набуває світського характеру. Розвивається книжкова мініатюра, гравюра, особливо по дереву.
Скульптура на цьому етапі наповнилась новим змістом, а відтак і набула іншої структури. Її діапазон розширився: розвивалася декоративна пластика, тематична різьба, головним чином у багатофігурних сценах вівтарів, фасадів храмів та каплиць, з"явився скульптурний образ сучасника – в надгробках та епітафіях. Так, наприклад, визначне місце в монументальній скульптурі Львова займає скульптурна група "Бій архангела Михаїла з сатаною". Група призначалася для польського королівського арсеналу як його емблема за прикладом арсеналів Західної Європи.
В іконі XVI – I пол. XVII ст. образ людини набув більшої життєвої активності й міцнішого зв"язку з сучасністю. Взірцем втілення нового розуміння людини є "Пантократор з апостолами". У багатьох іконах помітне тяжіння авторів до відображення життєвих прототипів: євангелісти з домажирських царських врат, народний стафаж в іконах з села Вишеньки "Різдво Марії", "Євангелісти" (близько 1576 р., с. Кам"янка-Бузька).
На грані XVI-XVII ст. в українському мистецтві з.являється історичний жанр. Він був породжений новою добою.

Питання 20

Розвиток книгодрукування в Україні XVI ст.

Поява книгодрукування — значна віха в розвитку культури українського народу, серйозний чинник у формуванні національної свідомості. Друкована книга, окрім свого функціонального призначення, започаткувала і новий етап в історії культури — мистецтво книгодрукування. Власне, книгодрукування стало одночасно і виявом гуманістичних тенденцій в українській історії та зброєю представників вітчизняного гуманізму в боротьбі за незалежність.
В Україні до появи першодруків панувала рукописна книга, котра була витвором малярства. Характерною такою пам?яткою є рукописне Пересопницьке Євангеліє, складене в 1556—1561 pp. у Заславі при монастирі св. Трійці, що довгий час належало Пересопницькому монастирю на Волині. У Пересопницькому Євангелії широко використовується тогочасна термінологія, особливо волинський діалект. Пересопницьке Євангеліє здобуло славу не тільки взірця тогочасної української мови, а й пам?ятки українського мистецтва. Головний зміст орнаментики Пересопницького Євангелія — зображення української флори.
Друкована книга становила синтез графічного мистецтва і поліграфічної техніки. Перші книги, друковані кирилицею, з?явилися у 1491 р. в краківській друкарні Швайпольта Фіоля. Це були "Осьмигласник", "Тріодь цвітна", "Часословець". Українським першодруком вважається "Апостол", надрукований у 1574 р. Іваном Федоровим у Львові. "Апостол" історично започаткував розвиток друкарства в Україні.
Одночасно з "Апостолом" І. Федоров видає навчальні книги — граматки. Зразком такої книги є "Буквар", надрукований у 1574 р. "Буквар" складався з двох частин: азбуки та матеріалів для читання. Крім того, що ця книга є одним з українських першодруків, вона ще й цінна пам?ятка шкільної освіти.
Згодом Іван Федоров переїздить до Острога. Князь Костянтин Острозький, захоплений ідеєю боротьби за національну культуру, за відстоювання позицій православ?я, вирішив видати повний текст Біблії. На той час повного тексту Біблії не існувало в жодного православного народу. Православні користувалися рукописними зошитами окремих частин Біблії. В 1581 р. Біблія була видана І. Федоровим в острозькій друкарні. В основу Острозької Біблії покладено текст 70 "толковників" — грецький переклад. Це видатна подія в історії української культури.
Діяльність Острозької друкарні була плідною. Крім Біблії Іваном Федоровим були надруковані: "Читанка", "Буквар", "Новий Заповіт з Псалтирем", "Хронологія" Андрія Римші. Характерною особливістю острозьких видань є поєднання вітчизняних традицій з традиціями східнослов?янських народів. У їх оздобленні переважають декоративно-орнаментальні прикраси.
Наступним етапом у розвитку книгодрукування є діяльність Львівської братської друкарні. Львівська друкарня продовжує традиції вітчизняного друку, але її діяльність не є формальним наслідуванням друкарської практики. У перших своїх виданнях друкарня Львівського братства спробувала реформувати церковнослов?янський кириличний шрифт. І хоча зміни стосувалися лише прописних букв, значення їх вагоме.Перші видання Львівського братства були оздоблені досить скромно ("Граматика", 1591 p.). Але вже в наступних виданнях ("Часослов", 1609, "Бесіди Іоанна Золотоустого о воспитании чад", 1609 р.) з?являється новий елемент оздоблення — сюжетно-фігурна гравюра.Вдосконалювалась організація друкарської справи у друкарні Львівського братства. Відродження з творчістю українських народних майстрів, свідчать про плідний розвиток друкарства в означений період.

Питання 21

Специфічні риси Відродження в Україні.

. Ренесансна культура заснована на двох джерелах — антична класична спадщина і спадщина "темних віків" середньовіччя. Темні віки – це IV ст., переселення народів, розпад Західної Римської Імперії, криза в економіці та політиці. Занепад культури та освіти, безграмотність. 2. Антропоцентризм – риса філософії Відродження . До цього часу людина не була самодостатньою, а мала значення тільки у своєму ставленні до Бога (поняття гріха і вічного спасіння, якого не можна досягти, спираючись лише на власні сили). А гуманістична філософія Відродження цікавиться передусім земним призначенням людини. Людина є центром Всесвіту і метою всіх подій 3. Пантеїзм - Бог ототожнюється з природою, а природа і людина обожнюються (Микола Казанський – 1401-1464). Бог не творить світ, а стає його вічним супутником. Людина прирівнюється до Бога. 4. Гуманізм — визнання людини найвищою цінністю в світі, повага до гідності та розуму людини; течія в західноєвропейській культурі епохи Відродження, право на щастя в житті, і вільний вияв природних почуттів і здібностей. 5. Зорієнтованість на "омоложення" і регенерацію часу. Повсюдно розповсюджене почуття юності, молодості, початку. Юність Відродження повинна бути вічною, бо античні боги, котрим намагалися наслідувати люди Ренесансу, ніколи не старіли, не підкорялися впливу часу. 
Характерними ознаками культури Ренесансу були такі: 1) Світський, нецерковний, характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації (звільнення) суспільного життя загалом. 2) Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки. 3) Створення людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті у культурі середніх віків. 4) Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень Відродження. 5) Широке використання теорії "подвійної істини" для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування. 6) Переміщення людини як основної цінності у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки.

Питання 22

Українці в освітніх центрах Західної та центральної Європи (Ю.Дрогобич, Павло Русин та ін.).

Юрія Дрогобича вважають першим , кого українські друковані роботи в Зх.Європу. Його найвідоміші праці: "прогностична оцінка року божого 1483", "Трактат про сонячне затемнення із 5 розділів", "Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 р". У першій із названих робіт Дрогобич вперше подає наукові відомості про історію , географічне положення , рослини і тварини, відкриває для європейців елементи духовної культури КР, дає географічні координати основних міст Сх..Європи ( Київ, Львів, Москва, Дрогобич, Вільно). Вперше в Зх.Європі надає фізичне обґрунтування сонячного затемнення. Павло Русин- виходець руської шляхти, освіту здобув у кращих університетах Єропи( Краківському, Болонському). П.Русин ввіжається засновником польсько-української ренесансної поезії. Він вперше обстоює ідеї про необхідність розвитку літератури в цілому та зокрема на основі національної мови, висовує ідею, що за змістом поетичний твір має відображати розвиток національної культури. Станіслав Оріховський- педагог, відомий політичний мислитель, оратор, публіцист.оріховський висуває і пояснює концепцію природного права, монархії. Видає церковні догмати. Що суперечать природі людини. Відомі роботи: "при природне право народів", №Наставлення польському королю Сигізмунду Августу", "про турецьку загрозу". На основі їх діяльності вже в кінці 15- на початку 16 ст культура відродження набуває інституційного характеру. Першими соціально інститутами стають культурно-освітні осередки Острогу та Києва. Острозький культурний осередок засновується князем Костянтином Острозьким у 1576.цей осередок обєднав різних вчених зарубіжного та вітчизняного походження, виникає школа , при Острозі починає працювати друкарня. Видано "Буквар", "часослов", полемічні твори Василя Суразького, Герасима Смотрицького, Христофора Філарета. Острозька школа стає одним із перших навчальних закладів вищого типу.

Питання 23

Діяльність Острозького культурно-освітнього осередку.

Наприкінуі 15-початок 16 ст культура відродження набуває інституційних характер. Першим соціальними інститутами стають культурно-освітні осередки Острогу та Києва. Острозький культурно-освітній осередок засновується князем Костянтином Острозьким у 1576р.Цей осередок, що обєднав різних вчених зарубіжного і вітчизняного походження, виникає школа, при Острозі починає працювати друкарня. В острозі працюють такі вчені, як: Герасим Смотрицький, Демян Наливайко тощо. Найбільш відомими памятками книгодрукування вважають: острозьку Біьлію , "Буквар", "часослов". Видаються полемічні твори Василя суразького, Христофора Філарета. Острозька школа стає одним із перших навчальних закладів вищого типу.

Питання 24

Братський рух в Україні.

Протягом 15-17 ст під час активізації протиборства в країнах Західної Європи феодального суспільного устрою, українські землі були так знавин класичним регіоном феодаль-кріпосницького володарювання.Основною формою експлуатації селян була регулярна щотижнева панщина, а також сплата селянами потуральної а також грошової данини. Основна частина українського народу була позбавлена можливості брати активну участь у культуротворенні, як вітчизняного так і зарубіжного. В той же час розвиток вітчизняної професійної культури на українських землях здійснювався завдяки громадській ініціативі українських міщан а також духовних та світських феодалів при їх маєтках. Отже, у 15-17 ст українські православні міщани із західних українських міст руського воєводства речі посполитої починають об'єднуватися у так звані братва. Брацтво- громадські обєднання за віросповідальною, професійною на основі цехової  організації  виробництва, тобто всі представники окремих ремісничих цехів об'єднувались у професійну організацію з метоюЗахисту своїх прав. Перші братва виникали у Львові( львівсько-успенське 1544) а також інші львівські братва 15-16сь. Благовіщенське (1542), миколаївське (1544) . київське (1615), Луцьке (1617), ці брацтвп зробили значний внесок у розвиток вітчизняної освіти та культури зокрема: 1) брацтва започаткували школи( школа львівсь-успенського брацтва 1586) того ж року опублікували статут шкільний "порядок шкільний" на основі європейсько гуманістичних ідей, зокрема рівноправність дітей всії статей у здобуванні освіти, а саме стародавніх мов а також гуманітарних дисциплін. Брацтва поступово брали під свій контроль релігійне життя , обирали священиків у заснованих брацтвом церквах.Братчики віддавали перевагу не церковним обрядам, а моральній стороні християнства. Діячі брацтва зробили важливий внесок у розвиток богословної думки свого часу, зокрема діячі львівського брацтва, Кирило ставровецький, Стефан Зизаній та інші створили багато богослов них працб на основі Візантійської та римо-католицької богослов них думок.відомий діяч Київського брацтва Ісая Копинсикий є автором низки богослов них трактатів, зокрема твору "Абетка духовна" в якомі він розкрив погляди ченців на сутність розумного бачення Бога.

Питання 25

Розвиток полемічної літератури в Україні.

Полемі?чна літерату?ра (від грец. ????????? — войовничий) — літературна творчість церковно-теологічного і художньо-публіцистичного характеру в Україні. Особливого розвитку П. Л. набула в 16—17 ст., коли католицизм почав релігійно-ідеологічний наступ на православ'я, а також у зв'язку з Брестською церковною унією 1596 р. Поштовхом для розвитку П. Л. стала книга польського публіциста — єзуїта Петра Скарґи "Про єдність церкви Божої" (пол. O jedno?ci ko?cio?a Bo?ego) (Вільно, 1577 р.).

Серед українських політичних, церковних та літературних діячів не було єдиної позиції щодо подій, які відбувалися. Зокрема, як писав В. Щурат: "Унія наблизила Русь до Західної Європи, унія викликала багате письменство, унія прискорила культурний розвиток руського народу". Проте серед прихильників українського православ'я унія породила тривогу і спричинила цілу хвилю протестів у вигляді полемічних трактатів та памфлетів.

У відповідь з'явилися анонімні памфлети українських православних літераторів, твори видатних українських письменників-полемістів Г. Смотрицького, Христофора Філалета,Івана Вишенського, Стефана Зизанія, М. Смотрицького, З. Копистенського, М. Андрелли та ін. Зокрема, "Апокрисис" ("Відповідь"), виданий в Острозі польською (1597 р.) і староукраїнською (1598 р.) мовами, написаний Христофором Філалетом у відповідь Петру Скарги, гнівно виступає проти підступної політики папства та зрадницьких дій верхівки українського духовенства, застерігає, що польсько-шляхетська політика соціального і національно-релігійного гноблення українців і білорусів може викликати народне повстання. "Апокрисис" мав велику популярність в Україні і Білорусі.

"Календар римский новый" Смотрицького "змагається" за незалежність "руської віри" з єзуїтом Б. Гербестом, критикує католицьке вчення про божественне походження папської влади і відкидає григоріанський календар. Твір Смотрицького не завжди дотримується теологічних аргументів, натомість використовує гумор з приповідками і прислів'ями, написаний мовою наближеною до народу, і тому стає доступним широким масам. Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом католизьких нінзя. У своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у "Посланні до єпископів" він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво. Сам Вишенський емігрував до Греції і став ченцем-відлюдником в одній з святих печер на горі Афон.

Питання 26

Києво-Могилянська академія як центр освіти і науки в Україні.

Джерелами формування просвітницької діяльності в україні постають полемічна література , брацький рух, розвиток книгодрукування. У 1й половині 17ст на основі Київської братської школи, що на той час була найчисленнішою, виникає колегіум в 1632о, завдяки підтримці Петра Могили 1636- могилянський колегіум визначається польською владою як академія 1701. КМА тривалий час була єдиним визнаним на територіі Сх. Європи навчальним закладом. Вона обєднала діяльність провідних вчених, громадських діячів, художників. Щороку в академії навчалося більше 200 студентів, які після закінчення продовжували свою діяльність на державних та духовних посадах, займалися вчителюванням, засновували інші навчальні заклади. Саме це дає підстави говорити, що КМА стає центром просвітництва в Україні, оскільки результати її діяльності мали вплив на все українське суспільство а також на розвиток інших словянських культур.

Питання 27

Діяльність Ф.Прокоповича.

Ф.Прокопович був основним ідеологом реформ Петра І. Критичне вістря своєї теорії держави Ф.Прокопович спрямовує на князівсько-боярську опозицію процесу централізації держави і проти зверхності і автономії влади церкви стосовно держави. Створюючи свою теорію Прокопович глибоко вивчає історію країни, спирається на ранньобуржуазні праці про державу і право Гоббса, Гроція, Пуффендорфа. Але при цьому він витворював свій оригінальний варіант теорії держави і державності. Ф.Прокопович пише ряд суспільно-політичних праць: "Слово о правде и чести царской", "Правда воли монаршей" та ін. де викладає основи ідеї міцної держави і застосовує їх безпосередньо до тогочасної Росії. По суті сам Ф.Прокопович і його теорія стають промотором реформ в цій країні і головною причиною її зміцнення. Без практичного застосування просвіченого абсолютизму за часів Петра І і продовження цієї політики після нього не було б тієї Росії яку ми знаємо.Першим принципом, на якому вона базувалася просвіченого абсолютизму Ф.Прокоповича був принцип загальної(всенародної) користі: "Всяка верховна влада єдину свого встановлення причину кінцеву має — всенародну користь. Це лише знати народ мусить, що володар зобов'язаний його користю опікуватися, проте в справах опіки не народу, а єдиному Богові … підлягає". За Прокоповичем ця опіка царя включає добробут своїх підданих, їх повчання (духовне і світське навчання), державну безпеку. Феофан Прокопович приходить до висновку, що громадські та військові справи є головними в обов'язку царів.Другий принцип теорії Ф.Прокоповича — принцип централізації, який був однозначно направлений проти залишків феодальної роздрібленості. Щодо можливих державних устроїв, то Прокопович, як і інші дослідники проблем держави, вважав основними його формами аристократію, демократію й монархію. Оригінальна особливість підходу Прокоповича полягала в тому, що він не ставив питання про те який з цих устроїв є найкращим, а про те "який тому або іншому народові найпотрібніший".Ф.Прокопович пов'язує найкраще забезпечення народної користі з сильною державою, а сила держави вбачається ним у єдності й неподільності. З цих позицій Ф.Прокопович жорстко критикує унію і католицизм (як інструменти внутрішнього поділу народу), аристократичну олігархію, обгрунтовує необхідність підпорядкування церкви світській владі. Створення "Духовного регламенту", який набув чинності закону, й заснування Синоду — орган управління Руською правосланою церквою, який підпорядковувався світській владі були практичним втіленням ідей Прокоповича.

Питання 28

Загальна характеристика культури українського бароко.

Бароко-мистецький напрямок кінця 16- поч. 18 ст на хвилі контрреформації, поєднує мистецьку форму відродження із релігійним змістом середньовічної культури. Виникає цей напрямок в Італіі, засновников вважається Джовані Лоренцо Берніні. і для якого є характерними: підкреслена урочистість: підвищена мальовничість; пишність; декоративність; примхливість; контрастність, динамічність композиції; алегоричність, символічність, ускладненість форми, химерність, елементи гротеску).

Українське бароко XVII ст. нерідко називають козацьким. Це, звичайно, перебільшення, але якась частина істини у такому визначенні є, оскільки саме воно, козацтво, було носієм нового художнього смаку. Відомо чима­ло видатних творів архітектури і живопису, створених на замовлення ко­зацької старшини. Взяти до уваги хоча б Георгієвський собор в Києві, збу­дований в 1698-1707 рр. стародубським полковником М.Миклашевським, або собор Успіня Божої Матері Києво-Печерської лаври, побудова­ний у ХУІІ-ХУІІІ ст.

Оцінка культурного, духовного життя України ХУІІ-ХУІІІ ст. буде непов­ною, якщо не згадати ім'я гетьмана Івана Мазепи. Завдяки його щедрій десниці заново відродилися і побачили світ такі пам'ятки нашої культури, як Чернігівський колегіум, Троїцька церква на Роменщині, Святодухівський собор на Сумщині. Ім'я Івана Мазепи навіки увійшло в історію україн­ської культури. Свідченням цього є численні панегірики, написані на його честь.

На культурному небосхилі епохи бароко засяяли імена викладачів Києво-Могилянської академії, адже саме сподвижники української науки творили для світової літератури зразки національного барокового пись­ма. Назавжди в історію літературного процесу увійдуть імена Петра Моги­ли, Івана Галятовського, Стефана Яворського, Кирила Транквіліона-Ставровецького, Івана Величковського.

У літературі бароко простежується захоплення "космічними" темами і образами, прагнення до відтворення повної картини світу або його окре­мих частин. Найцікавіша тема - Всесвіт та його вплив на людські долі.

Розквіт цього напрямку в Україні привів до поширення і збагачення на­ціональної літератури, оскільки письменники запозичували елементи польської і новолатинської літератур. Очевидним є жанрово-видове зба­гачення, адже ще з часів полемічної літератури в православно-слов'янсь­кому світі простежується вироблення своєрідної літературно-риторичної традиції. Значна увага почала приділятися українському фольклору, з яко­го митці черпали символи для своїх творів.

Питання 29

Ренесансна сутність та барокова форма літератури в Україні XVIІ ст.

Термін "бароко" дає можливість об'єднати в середині цього літературного напряму чимало течій і шкіл, які існували здебільшого в XVII столітті й відзначалися типологічно спорідненими рисами. Серед них італійський маринізм (школа поета Джамбаттісти Маріно), іспанський ґонґоризм (школа, пов'язана з іменем поета Ґонгори-і-Арґоте), французька преціозна література (салон маркізи де Рамбульє), англійська "метафізична школа" (Джон Донн та інші), німецька "друга сілезька школа" (X. Г. Гофман-Свальдау). До літератури європейського бароко, окрім вищезгаданих засновників і лідерів шкіл, належать Кальдерон, Тірсо де Моліна, Кеведо (Іспанія); Тассо, Базіле (Італія); Сорель, д'Обіньє, Скюдері (Франція); Уебстер, Кер'ю, Саклінґ (Англія); Ґріфіус, Лоенштейн, Мошерош Ґріммельсгаузен (Німеччина); Хуана де ла Крус (Мексика); Ґундуліч (Хорватія); Зріньї (Угорщина); В. Потоцький, С. Твардовський, А. Морштин (Польща) та інші. До українського літературного бароко можна зарахувати творчість Мелетія Смотрицького, Симеона Полоцького, Митрофана Довгалевського, Івана Величковського, Стефана Яворського, Феофана Прокоповича. Розквіт європейського літературного бароко припадає на XVII століття, яке поєднує дві великі епохи — Ренесанс і Просвітництво. Бароко, що приходить на зміну Ренесансові, тривалий час розглядалося як зворотний бік останнього, як "реакційне" мистецтво. Таку традицію негативної оцінки бароко започаткував Г. Вельфлін, який вважав бароко занепадницькою формалістичною течією. Воно, мовляв, належить до тих напрямів, що характеризують кінцевий етап розвитку кожного мистецького періоду. Стверджувалося в літературознавстві також і те, що бароко, яке заперечує Ренесанс, являє собою "крок назад" — від доби Відродження до середніх віків. Однак подібний погляд на таке складне й суперечливе явище, яким є бароко, вкрай однобічний і поверховий. Правильніше вбачати в бароковому напрямі синтез, мистецтва двох епох — Відродження та Середньовіччя (Готики). Дійсно, бароко звертається до змісту й форм готичного мистецтва. Але воно аж ніяк не відмовляється від ренесансних культурних здобутків. У бароко можна спостерігати елементи двох великих стилів.
Проте бароко не тільки синтезувало мистецтво готики й ренесансу. Воно має також цілу низку оригінальних стилістичних і поетичних рис. Барокова література рухлива й динамічна, їй притаманні трагічна напруженість і трагічне світосприйняття. І хоча художня концепція бароко так само гуманістично спрямована, як і ренесансова, в ній, на відміну від світлого, оптимістичного, життєрадісного мистецтва Відродження, посилюються настрої песимізму, скепсису, розчарування. Людина, згідно з провідною бароковою ідеєю, це піщинка у Всесвіті. Життя її — скороминуще, в ньому панують випадок і фатум. Найпоширенішими темами літератури бароко стають "Memento mori!" (пам'ятай про смерть!) і "Vanitas" (суєта). Людина приречена на життєву суєту і страждання, а також на смерть, що є спасінням від скорбот життя. Так, іспанський поет Ґонґора-і-Арґоте закликає не поспішати народжуватися "в ім'я життя", а навпаки — поспішити вмерти. Життя в дисгармонійному й хаотичному світі, на думку одного з найвидатніших представників німецького бароко Андреаса Ґріфіуса, є гіршим за смерть.

Питання 30.

Значення творчості Г.С.Сковороди для розвитку української культури.

Григорій Савич Сковорода (1722—1794 pp.) — видатний філософ, поет, просвітитель-гуманіст, який здобув освіту в Києво-Могилянській академії.Вивчення праць Сковороди дає розуміння того, що в центрі його світогляду перебуває людина, її духовний світ, її щастя. Багато наук вивчає природу

і приносить користь людям для задоволення їхніх тілесних потреб, але не тілесне, не матеріальне є головним у світі і в людині. Відомою є його ідея "сродної праці". Шляхом міркувань філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності, в чому щастя. Через свою збірку "Сал божественних пісень" філософ намагається донести читачам ідею того, що "щасливий той,хто поєднав любе собі заняття із загальним".Важливе значення в літературі відіграли і байки Сковороди ( "Щука і рак", "Собака і вовк", "Бджола і шершень")

Григорій Сковорода мав величезний вплив на своїх сучасників і на дальше українське громадянство, і то не тільки своєю етичною наукою, а головним чином своїм життям, в якому слово ніколи не розходилося з ділом: його вчення було в повній згоді з його життям.Філософія Г.С.Сковороди є прекрасним прикладом існування філософії українського духу як динамічної, здатної до розвитку і постійного вдосконалення оригінальної системи поглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, честі, совісті, гідності і порядності; вона є своєрідним пошуком і визначенням українським народом свого місця в суспільно-історичному процесі, закликом до гуманізму і "сродної" людській природі дії.

Питання 31

Вияви класицизму в Україні.

Класицизм (лат. взірцевий) - напрям у європейській літературі XVII-XVIII століть, що був започаткований у франції з орієнтацією на естетичні норми й зразки античної класики; митці намагалися осягнути красу, як до­сконалу форму, прагнули до правильності й нормативності творчості у відповідності з системою законів і правил класицизму.

Його визначальною ознакою був раціоналізм, який вимагав будувати твори на засадах розуму, ігноруючи особисті почуття людини.

ґвітдля класицистів є статичним і тотожним вічності, у ньому немає міс­ця спонтанним рухам, які перетворюють буття в процес, в гераклітівську "річку", тому в ньому немає місця закону відносності. Під "природою" ро­зуміють не стільки світ фізичний, скільки суспільний і моральний. Людина, її вчинки, пристрасті і почуття повинні служити державницькій ідеї, тому філософи його трактували як "мистецтво суспільного порядку і політичної стабільності". Поняття "ідеї" в естетиці класицизму було основним.

Естетичний ідеал класицизму: відтворення в художніх образах і карти­нах уявлення письменника про раціонально організовану державу (абсо­лютна монархія); громадянина, що підпорядковує свої почуття розумові, особисті інтереси - інтересам держави; єдність людини і держави; спря­мованість взаємин між громадянами на виконання і захист її інтересів -тільки громадські стосунки між людьми-

В Україні класицизм майже не розвинувся і проіснував недовго. До цьо­го призвели дві причини: романтична українська душа не приймала раціо­нальні настанови жорстко унормованої поетики класицизму; відсутність національне свідомої шляхти, вищого духовенства, які б виношували ідею державності, оскільки відбувалися процеси ополячення та зросійщення. Оскільки селянство формувало попит налітературу, то відповідно прояви­вся в Україні лише "низький" класицизм з його комічними жанрами.

Питання 32

Живопис в Україні XVIІІ ст.

Традиційність (підлеглість архітектурі, релігійний зміст, канонічність), яка переважала в образотворчому мистецтві у XVI століття, поступово витісняється новими віяннями.У XVI—XVII століття в Україні складається декілька шкіл церковного монументального живопису та іконопису. Провідна школа художників сформувалася у XVII столітті в київських монастирях. Художники працювали переважно в жанрах монументального живопису, іконопису, гравюри і графіки. У роботах таких іконописців, як Федір Сенькович,Микола Петрахнович, Іван Руткович, помітною стала відмова від середньовічних естетичних канонів, утверджувалася реалістичність і життєрадісність. Ці ж тенденції присутні у розписах Успенського собору та Троїцької церкви Києво-Печерської лаври, у церквах Полтави, Переяслав, оздоблення церкви Святого Юра в Дрогобичі та ін. Характерно, що московське духовенство не схвалювало такого творчого підходу українських художників, коли святі зображалися "лицом и очами светлы и телом дебелы". Частиноюхрамового живопису став портрет. У розписах храмів зображали історичних осіб. Наприклад, у вівтарній частині Успенського собору вміщені 85 портретних зображень — від князя Володимира до Петра I.Перехідну роль між іконописом і світським портретним живописом займали так звані парсуни — портрети, виконані прийомами іконописної техніки. Сім'ї козацької старшини, привілейоване становище яких все більше зміцнювалося, масово замовляли свої портрети. Модним стало мати власну картинну галерею. Художникам іноді навіть замовляли картини, які зображували селян. На другу половину XVIII століття припадає, вже в повному розумінні слова, світський портретний живопис. Але в цей же час проявляється тенденція від'їзду з України талановитої молоді до Петербурга, в Академію мистецтв. Так, найвідоміші художники Росії того часу: Д. Левицький — родом з Києва,В. Боровиковський — з Миргорода. Українцем був творець історичного жанру російського академічного мистецтва А. Лосенко.У XVI столітті древні традиції книжкової мініатюри були продовжені. Видатним твором художнього перекладу і мистецтва оформлення є вже згадуване "Пересопницьке Євангеліє". Його мініатюри близькі до реалістичного трактування образів в дусі Ренесансу. Книгу в традиціях книжкового мистецтва Русі прикрашають заставки, кінцівки,ініціали, орнамент. У наші дні "Пересопницьке Євангеліє" стало одним з символів державності України — на ньому складається президентська присяга. Розвитоккнигодрукування обумовив розвиток мистецтва гравюри. Ними прикрашалися релігійні видання. Перші світські гравюри з'явилися у 1622 р. як ілюстрації до "Віршів на жалосний погреб…гетмана Петра Конашевича-Сагайдачного". Серед них — портрет гетьмана на коні, батальна сцена взяття Кафи. Видатні художники і гравери працювали тоді в Києво-Печерській друкарні — Никодим Зубрицький, Олександр Тарасевич, Леонтій Тарасевич, Іван Щирський.Абсолютно особливим жанром стала "народна картина". Це — в першу чергу серія козацьких образів: "Козак з бандурою", "Козак Мамай". Як елемент народного побуту такі картини зберігалися до початку ХХ століття.

Питання 33

Музична культура в Україні XVIІІ ст.

Значний розвиток отримало музичне мистецтво. Вже у XVI столітті в Україні широко використовувалися ноти. Популярними були друковані збірки святкових пісень —ірмологіони. Нотну грамоту вивчали студенти колегіумів, а у XVIII століття музичною столицею Лівобережжя став Глухів. Тут була відкрита музична школа, де вивчали вокал, гру на скрипці, флейті, гуслях, арфі. Більшість випускників потрапляла за традицією до Москви і Петербурга. Наприклад, половину хористів царської капели склали вихідці з України. У XVIII століття місцева знать також прагнула створювати в своїх маєтках вокальні та інструментальні капели.Однак кращі, найбільш талановиті музиканти залишали Україну. Скажімо, композитор Дмитро Бортнянський потрапив до Москви ще дитиною. Проте в його творчості присутні українські мотиви. Композитори Максим Березовський і Артемій Ведель були більш тісно пов'язані з Батьківщиною. Вихованці Києво-Могилянської академії, вони вчилися і в італійських майстрів. Композитори працювали в різних жанрах, зокрема оперному, але переважала все ж церковна музика. Шедеврами для свого часу вважаються вокальні концерти, розраховані на поліфонію (багатоголосся).

Питання 34

Творчість І.Котляревського.

Іван Петрович Котляре?вський— український письменник, поет, драматург, зачинатель сучасної української літератури, громадський діяч. Підтримував зв'язки з декабристами.

Котляревський — автор "Енеїди" (1798, 3 частини; 1842 — повне посмертне видання) — першого твору нової української літератури, написаного народною мовою. Взявши за основу сюжетну канву однойменної поеми Вергілія, Котляревський в традиціях давнього українського бурлеску створив свій оригінальний художній твір. У поемі автор відтворив різні сторони життя українського суспільства у другій половині 18 століття. Національне забарвлення і співчуття до долі простого народу зумовили великий успіх "Енеїди" серед сучасників. За мотивами поеми були створені опери "Еней на мандрівці" (композитор Я. Лопатинський) та "Енеїда".У 1804р написав "Пісню на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну" (вперше опублікованаЯ. Головацьким у журналі "Пчола" в 1849).У 1819р К. написав для Полтавського театру п'єсу "Наталка Полтавка" (надр. 1838) і водевіль "Москаль-чарівник" (надр. 1841), які стали основою започаткування нової української драматургії. М. Лисенко, використавши доробок своїх попередників (О. Барсицького, А. Єдлічки) створив оперу "Наталка-Полтавка".Характерні риси драматургічної творчості Івана Котляревського:невелика кількість дійових осіб, вдало вибраний конфлікт, напруженість і природність розвитку сюжету,стрункість композиції,органічно вмонтовані в текст пісні,народна, індивідуалізована й гранично виразна мова,гумор,чіткість ідей,рельєфно зримі образи.

Питання 35

Періодизація та загальна характеристика української культури ХІХ ст.

Розвиток укр.. культури 19 ст.:
1 ий період – дворянський : 80 ті рр. 18 ст до 30- их рр.. 19 ст. ,
\2ий період народницький від 30 – 80 хх рр. 19 ст.
3 період модерний 80рр 19 ст до 1914 р. 
Дану концепцію розробив Іван Лисяк- Рудницький . 19 ст назвав періодом укр. нац Відродження. Критерієм цієї періодизації стали рушійні сили і суб"єкт культуро творення, рушійні сили, які здійснювали відродження. В межах дворянського періоду суб"єктом, рушійною силою стає дворянство. Народницький – це нова демократично налаштована інтелігенція . Модерний – рушійною силою є широкі масит та політичні партії, які завершують політичну консолідацію укр. нації .

36. Дворянський період в українській культурі ХІХ ст.

Серед освіченого дворянства пробуджується інтерес до історичного минулого укр. народу , його побуту та звичаїв, обрядів та мистецьких здобутків. На лівобережній з ініціативи козацької старшини виникає рух за вивчення козацької історії, зборів грамот, літописів та переосмислення їх історичних дослідженнях . На основі опрацьованих матеріалів з"являються загальні праці з іст. Україні: Дмитра Бартиша – Каменського " Історія малорусі" , Олександра Рігельмана " Літописи повіствування про Малоросію. Її народ і козаків взагалі" , Олександр Безбородько " Короткий опис Малоросії" з 1734- 1776 РР, Яков Маркович " Записки про Малоросію, її жителів" . Ряд етнографічних правць : Григорій Калиновський " Опис весільних українських простонародних обрядів" ( Калиновський – основоположник) , Микола Цертелев " Досвід зібрань старовинних малоросійських пісень", Максимович ( 1827 р. " Малоросійські пісні", " Українські народні пісні 1834 р", " Збірник українських пісень 1849р." ). Своєрідним підсумком стає друкування " Історії Русів". У цьому творі в худ. Формі подається іст. Картина розвитку Украаїни від найдавніших часів . Це перша повна політична історія України, в цьому творі обґрунтовуються ідеї самостійного розвитку укр.. державності та укр.. культури, обґрунтовується право на свободу власну державність . Авторство приписується Григорію Кониському , Безбородько – імовірний автор. Виникає професійний інтерес до вивчення Укр мови та літератури( " Граматика малоросійського діалекту, яка заклала основи дослідження мови).

37.Народницький період в українській культурі ХІХ ст.

Народницький період національно-культурного відродження (1840— 1880 pp.) знаменний тим, що саме у цей час в середовищі передової демократично налаштованої інтелігенції викристалізовувалася концепція про Україну як "етнічну національність". Характерні риси періоду: 1) керівництво національним рухом переходить до нової інтелігенції; 2) центрами українського національного відродження стають Харківський і Київський університети, а також Кирило-Мефодіївське братство; 3) провідна роль у процесі відродження в Україні належить Т.Шевченкові. Народницька доба укрїнського відродження надзвичайно важлива на шляху подальшого національно-культурного зростання України. її можна поділити на два періоди: романтичний — діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства (50-ті роки XIX ст.); позитивістський — культурно-просвітницька діяльність членів "Старої громади" (60 —80-ті роки XIX ст.). На противагу дворянському періодові національного відродження, головним гаслом якого було "стати лицем до козаччини", народницький період національно-культурного відродження висунув гасло "повернутися лицем до народу". В середовищі провідних діячів української культури почала домінувати народницька ідеологія як характерна ознака українського менталітету. Наголосимо, що саме народництво відкрило мовну й етнічну єдність усіх українських земель. Це слугувало передумовою культурного, а згодом і політичного об'єднання українства.

38. Модерний період в українській культурі ХІХ ст.

Стиль модерн виник на зламі ХІХ-ХХ ст. як реакція на кризу у світогляді інтелігенції доби "кінця століття", з її розчаруванням у моральних критеріях, розгубленістю перед лицем загострених соціальних катаклізмів.Модерн кінця ХІХ — початку ХХ ст. був особливим стилем. Вимагаючи абсолютної новизни, мав на меті перетворення людського життя за законами мистецтва і краси. В той же час, протиставлення прозі дійсності прекрасного світу минулих епох, було джерелом ретроспективних тенденцій в культурі. Проблематика мистецтва модерну зосереджена навколо кардинальних ідей стилю — синтезу мистецтв та органічності. Його вирішальна особливість — естетизація протиріччя як такого, найбільш повно втілила стиль, як художню картину сприйняття людиною світу і свого місця в ньому.

Як європейський, так і український модерн підносить ідею повернути людині втрачену цілісність, впорядкувати її життєвий світ за законами краси.

39.Романтизм та його розвиток в Україні: загальна характеристика.

Романти?зм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм. Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема українського. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі "Грамматика малороссийского наречия" Олександра Павловського і збірка Миколи Цертелева "Опыт собрания старинных, малороссийских песней" з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. До виявів українського передромантизму зараховують також виданий у Москві 1827 збірник "Малороссийские песни" М. Максимовича і балади П. Гулака-Артемовського ("Твардовський" і "Рибалка", 1827). Український романтизм виник не так як реакція проти не надто значного в українській літературі класицизму, а проти наявних у ній тоді бурлескних і травестійних традицій і розвинувся у великій мірі під впливом поглибленого вивчення народної творчості, з одного боку, та писань російських і польських романтиків — з другого. Зокрема чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах. В російській літературі провідними представниками української школи були не тільки захоплені українською екзотикою (природою, історією, народним побутом і творчістю) росіяни (К. Рилєєв, О. Пушкін, Ф. Булґарін), але й численні українці, що писали російською мовою (О. Сомов, М. Маркевич, Є. Гребінка й особливо М. Гоголь). Визначальними були українські теми й українські екзотичні сюжети також для творчості польської української школи"— романтиків А. Мальчевського, Б. Залєського й С. Ґощинського.

40. Життя і творчість Т.Г.Шевченка.

4 періоди: 1838-41-ранні петербурзьку роки(Кобзар,Гайдамаки,Катерина),1842-1853-"Період трьох літ"(збірка Три літа,Сон,Великий льох), 1853-1857-перілд заслання(російськомовні твори Художник,Капітанша,Близнюки,1857-61-петербурзькі роки(Неофіти,Юродивий).Шевченко показав здатність укр.мови до створення нових форм,його твори стали консолідуючим чинником укрюнароду.

Літературне життя ХІХ ст. Т.Г.Шевченко

Творчість Т. Г. Шевченка, відгомони ідей кириломефодіївців були головним побудником, який на початку 60-х років спонукав ціле гроно обдарованих молодих людей із сполонізованих дворянських родин Правобережжя повернутися в українське національно-культурне середовище. Серед визначних імен тут — економіст і публіцист Т. Рильський, історик В. Антонович, мовознавець К. Михальчук, етнограф Б. Познанський, лікар К. Юркевич та ін.

Так само поезія великого Тараса "перевернула свідомість" багатьох молодих галичан. Видані 1859р. в Лейпцігу деякі нецензуровані вірші Т.Шевченка вперше потрапили в Галичину і вразили душі молоді, "як щось зовсім нове і нечуване". Т. Шевченко завершив процес формування новітньої української духовності. Він визначив характер, зміст, проблематику, систему ціннісних орієнтирів нашої культури, дав могутній поштовх розвитку усіх її видів і форм: мови, літератури, образотворчого мистецтва, театру, філософсько-етичного вчення тощо.

У шевченківській моделі культури був закладений величезний заряд народних морально-етичних і духовних цінностей, який дав можливість українському народові вистояти у найтяжчих випробуваннях. Втративши Гетьманщину, він в умовах політичної і соціальної неволі XIX ст. розвивається саме як державна нація, послідовно і непохитно утверджує свою соборність у царині духу, культури насамперед.

41. П.Куліш, М.Костомаров, Т.Шевченко як представники романтизму в Україні.

Другим осередком чи й етапом українського романтизму, уже з багатшим на мистецькі засоби і літературні жанри творчим доробком і з виразнішим національним і політичним обличчям, був Київ другої половини 1830—40-х pp. з М. Максимовичем, П. Кулішем, Т. Шевченком і прибулими туди з Харкова А. Метлинським і М. Костомаровим. Філософський романтизм членів цього гуртка і близьких до нього тогочасних київських учених, профессорів Київського університету, поєднаний з вивченням української народної творчості і історії та ідеями слов'янофільства вплинув на постання Кирило-Мефодіївського братства з його виробленою М. Костомаровим романтично-християнською програмою — "Книгами Битія українського народу" і, з другого боку, дав нову за поетичними засобами і діапазоном політичного мислення поезію Т. Шевченка з його візією майбутньої України. Літературними трибунами цього етапу українського романтизму були альманахи:"Киевлянин" (1840, 1841, 1850) М. Максимовича; "Ластівка" (1841) Є. Гребінки , "Сніп" (1841) О. Корсуна; "Молодик" (1843, 1844) І. Бецького; "Южно-Русский сборник" (1848) А. Метлинського.Український романтизм охоплює період 20 – 60-х років XIX століття.

Визначною рисою представників романтизму був їхній гарячий інтерес до фольклору. Представники напряму не лише використовували різноманітні народнопоетичні образи, сюжети та мотиви, а й самі виступили як збирачі казок, легенд, народних пісень, не є виключення з цього і П. Куліш.

Романтизм П. Куліша визначається і його своєрідною хутірською філософією. Це філософія буття, яка формується в типових і цілком природних обставинах повсякденної діяльності українців (господарської, розумової та духовної), визначаючи їхній національний характер. На думку П. Куліша, українська нація, за самою природою є селянською, але не в класовому, а в духовному розумінні. Крім того, основними рисами українського етносу є почуттєвість та глибока релігійність. Символом духовного розвитку українського народу, як вважав Куліш, є хутір, де живуть люди, "свіжі душею", "чисті серцем". Це – Україна, яку треба, як "і своєї рідної мови, і свого рідного звичаю, вірним серцем держатися". Хутір як осередок національної самобутності, традицій, народної мови протиставляється русифікованим "городам и порядкам".3Романтичне світорозуміння проявляється в усіх творах Костомарова при постановці та розв'язанні конкретних проблем. Однак, як ми бачимо, його романтизм (як вічне явище вільного духу) органічно випливає з української культури, особливо в тих іпостасях, де соціальні і національні мотиви

42. Розвиток науки та освіти в Україні ХІХ ст.

Розвиток капіталізму в Україні викликав зростаючу потребу в піднесенні освіти й підготовці кваліфікованих кадрів інженерів, механіків, конструкторів та ін. Сприяв формуванню української нації, пробудженню національної свідомості та більш уважному ставленню українського населення до своїх історичних коренів і традицій. Дав свободу економічному підприємництву (незважаючи на збереження феодальних пережитків), яке вимагало демократизації в політичній сфері, тому почали зростати національно-демократичний і революційно-демократичний напрямки в розвитку культури.Побачивши в національній свідомості і русі, що пробуджувалися, потенційну загрозу своїм імперським інтересам, Росія й Австро-Угорщина всіляко перешкоджали розвитку української мови й культури, провадячи політику русифікації та, відповідно, онімечення (а також не заважаючи активній полонізації, що відбувалася в Галичині). Освіта: Початкова освіта. За реформою 1864 р. всі початкові школи (церковнопарафіяльні, світські) перетворені на початкові народні училища, що стали загальностановими, і навчання в них велося за єдиними планами й програмами (читання, арифметика та Закон Божий). Якість підготовки була дуже низькою, особливо в селах.Частина училищ була перетворена на "зразкові": з 5-річним навчанням; крім перерахованих вище предметів, викладалися ще й географія, історія, рукоділля, малювання і т. п. Частина училищ відкривалася земствами й називалася "земські школами", у яких викладали прогресивно налаштовані вчителі-різночинці. Повітові училища були перетворені на 6-річні міські училища, що готували випускників для роботи в промисловості, на транспорті, у канцелярії. У них додатково викладалися геометрія, креслення, фізика, ботаніка та ін. Недільні школи (1859–1862) — відкривалися громадами й були єдиними, де навчання велося не тільки російською, але й українською мовою за розширеними програмами викладання гуманітарних і природничих дисциплін. У 1862 р. були закриті царизмом як розсадники українського націоналізму.Середня освіта давалася в 7-річних гімназіях, що поділялися на класичні (з поглибленим вивчанням гуманітарних дисциплін; випускники без іспитів приймалися до університетів) і реальні, де вивчали точні й природничі науки, готували учнів до вищих технічних закладів. Вища освіта давалася в університетах Харкова, Києва, Одеси (Новоросійський університет). У Західній Україні — в університетах Львова й Чернівців. Вища освіта давалася в Харкові — у технологічному та ветеринарному інститутах; у Києві — у політехнічному; Ніжині — в історико-філологічному; Глухові — в учительському; Львові — в політехнічному та ін. У Західній Україні в цей період уряд іде на певні поступки українському руху — з'являються перші українські гімназії, а в 1894 р. при Львівському університеті було відкрито кафедру української історії, завідувачем котрої став М. С. Грушевський. Наука: Був викликаний розвитком капіталізму. Науковими центрами стали університети й наукові товариства Харкова, Києва, Одеси та інших міст, що проводили дослідження й видавали праці з різних галузей науки. Найбільш відомими вченими були: М. Бекетов — професор Харківського університету, який створив при фізико-математичному факультеті фізико-хімічне відділення та лабораторію фізичної хімії. Один із засновників нової науки — фізичної хімії, І. Мечников — викладач Новоросійського університету в Одесі. Заснував разом із мікробіологом М. Гамалією першу в країні й другу у світі бактеріологічну станцію. Творець учення про імунітет, О. Ляпунов — професор Харківського університету. Працював у галузі механіки, математичного аналізу, теорії диференціальних рівнянь, теорії ймовірності і т. п., О. Єфименко — історик, етнограф, перша жінка — доктор історичних наук, автор праць "Історія українського народу", "Нариси історії Правобережної України" та ін.

43. Харківський університет та його внесок у розвиток української філософії та науки.

У січні 1805 у Харкові утв.ун-тет за ініціативи козацької старшини. Велика заслуга за заснування належить Василю Каразіну. Відповідно до статуту Харківського університету право цензури всіх друкованих книг у харків.окрузі здобуває право на книгодрукування. І право на самостійне визначення напрямків наукових досліджень На перших етапах запрошуються нім.вчені і професори. Завдяки звязку з німеччиною Харк.ун-тет стає центром романтизму.

44. Київський Університет св. Володимира та його внесок у розвиток науки та освіти в Україні.

1834 р. – у Києві відкривається Імператорський університет Св. Володимира. Київ також стає центром романтизму. Київський університет набуває відмінностей. Окрім літературно-мистецької форми у Києві починають розглядати філософсько-історичну, культурологічні проблеми та розвиток української культури.Своє функціонування Університет Св. Володимира розпочав у складі одного філософського факультету. Наступного року було відкрито юридичний факультет, а в 1840 р. на базі Віленської медико-хірургічної академії — медичний. До 40-х років XIX ст. філософський факультет мав два відділення — історико-філологічне і фізико-математичне. Їх очолювали два декани. Перше відділення мало у своєму складі кафедру філософії, грецької словесності і стародавності, римської словесності і стародавності, російської словесності і загальної історії, статистики; друге — чистої і прикладної математики, астрономії, фізики і фізичної географії, хімії, мінералогії і геогнозії, ботаніки, зоології, технології, сільського господарства, лісоводства та архітектури.

45. Загальна характеристика розвитку філософської думки в Київському університеті св. Володимира.

Своє функціонування Університет Св. Володимира розпочав у складі одного філософського факультету. Наступного року було відкрито юридичний факультет, а в 1840 р. на базі Віленської медико-хірургічної академії — медичний. До 40-х років XIX ст. філософський факультет мав два відділення — історико-філологічне і фізико-математичне. Їх очолювали два декани. Перше відділення мало у своєму складі кафедру філософії, грецької словесності і стародавності, римської словесності і стародавності, російської словесності і загальної історії, статистики; друге — чистої і прикладної математики, астрономії, фізики і фізичної географії, хімії, мінералогії і геогнозії, ботаніки, зоології, технології, сільського господарства, лісоводства та архітектури.

46. Архітектура в Україні ХІХ ст.

В архітектурі XIX століття на зміну пишноті і розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. За будівництвом міст наглядали спеціальні комісії і комітети. Громадські споруди будувалися з урахуванням їх призначення — головною метою архітектора стало не створення зовнішньої привабливості, а внутрішній комфорт (висока стеля, вентиляція, освітлення).

Перехід від бароко до класицизму відбився і на плануванні міст. Обов'язково виділяється адміністративний центр з площею, на якій розміщувалися помпезні будівлі урядових установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацово-паркового ландшафту носили відкритий характер.

У цей час активно забудовуються нові міста на півдні України і в Криму — Маріуполь, Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Миколаїв, Одеса. В Одесі за проектом петербурзького архітектора Тома де Томона в 1809 було споруджено оперний театр. Одночасно відбувалася реконструкція старих міст Слобожанщини і Подніпров'я. Архітектурний стиль Києва визначався відомим архітектором А. Меленським. За його проектом споруджені пам'ятник на Честь повернення Києву магдебурзького права, церква на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Поділ, який постраждав від пожежі 1812 року. У 1837—1843 роках за проектом Олександра Беретті побудована будівля Київського університету. Упорядковуються такі міста, як Харків, Полтава.

У другій половині XIX століття стильова єдність класицизму руйнується. Складна епоха утвердження капіталізму відбилася і в архітектурі: з'являються нові матеріали, нові замовники. Складається напрям, який отримав назву "еклектика" (змішування). У київських фасадах того часу можна побачити і готику, і ренесанс, і романський стиль, багато будівель в "цегельному стилі" (головна прикраса — нештукатурена цегельна кладка). Пошук все більшої різноманітності викликав інтерес і до візантійсько-російських традицій. Вони чітко простежуються у будові найбільшого у Києві кафедрального Володимирського собору, який споруджувався понад 20 років (1862—1886) за проектами І. Штрома, П. Спарро, О. Беретті. Участь у розписах собору В. Васнецова, М. Врубеля зробило собор видатним явищем у монументальному образотворчому мистецтві. Першим проектом у власне українському стилі вважають прийнятий в 1903 році проект будівлі Полтавського земства архітектора В. Кричевського. Розписи цієї будівлі виконав художник Васильківський.

Майстерність і талант українського народу виявилися у створенні палацово-паркових ансамблів. Їх автори, як правило, нам невідомі. Народні майстри створили видатні шедеври архітектурного зодчества: палац Розумовського у Батурині в живописній місцевості над Сеймом, палац Галаґана в Сокирницях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею 600 десятин, парк "Олександрія" на березі Росі в Білій Церкві, знаменита "Софіївка" в Умані, де руками кріпаків, без використання якої-небудь техніки були насипані гори, викопані ставки.

47. Просвітництво в Україні першої половини ХІХ ст.

Кінець XVIII і перша половина XIX ст. – час розкладу феодально-кріпосницької системи в Росії та на Україні, зародження і зміцнення буржуазно-капіталістичних відносин.Освіта. Велику роль у піднесенні культури мали навчальні заклади. У 1805 р. було засновано Харківський, а в 1834 р.- Київський університети. У 1817 р. відкрито Одеський ліцей, у 1820 р.- Ніжинську гімназію вищих наук (з 1832 р. ліцей). Почали функціонувати чимало гімназій і повітових шкіл. В університетських друкарнях друкувалися журнали й альманахи ("Украинский вестник", "Украинский журнал", "Запорожская старина").Система загальної освіти в основному орієнтувалася на релігійне виховання дітей.Література. Культурне життя на Україні великою мірою визначалося розвитком літератури. Творчість П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка, І. Котляревського, Т. Шевченка свідчила про формування нової української літератури з чітко вираженими рисами національної своєрідності. Характерною ознакою тогочасного літературного процесу було українсько-російське мовне єднання.Архітектура.Головною метою архітектора стало створення внутрішнього комфорту. Щодо плануванні міст.Обов'язково виділявся адміністративний центр із площею.Продовжувало розвиватися культове будівництво.Музика. Поетична й музична обдарованість українського народу забезпечувала високий рівень розвитку музично-пісенної творчості. У XIX ст. продовжували побутувати землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні та ін. Широкою популярністю користувалися пісні-романси "їхав козак за Дунай", "Віють вітри", "Сонце низенько", а також створені на вірші Т. Шевченка "Думи мої"

48. Роль Кирило-Мефодіївського братства в духовному відродженні Наддніпрянської України.

Кири?ло-Мефо?діївське бра?тство (товариство: Кирило-Мефодіївське братство) — українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 у Києві. Ініціаторами створення братства і його засновниками виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич. Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Знаком братства став перстень з написом "Св. Кирило і Мефодій, січень 1846" Крім організаторів, до братства незабаром увійшли: Георгій Андрузький, Олександр Навроцький, Дмитро Пильчиков, Іван Посяда, Микола Савич, Олександр Тулуб.У квітні 1846 року до братства вступив Тарас Шевченко. Восени 1846 року загальна кількість членів братства, за даними слідства, становила 12 осіб. Кирило-Мефодіївське товариство (братство) виникло у Києві на початку січня 1846 р. і діяло до кінця березня 1847 р.З появою Кирило-Мефодіївського братства на арену політичної боротьби вийшла українська розночинна інтелегенція. Програмні положення братства були викладені у "Книзі буття українського народу" і "Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія", основним автором яких був Микола Костомаров, та у "Записці", написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму. Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти. Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя — від ліберально-поміркованого реформізму (Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш) — до революційних методів боротьби (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Георгій Андрузький). Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій ("До братів-українців", "До братів-великоросів і поляків"), твори Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України "Повість про український народ", виданий 1846 року, та ін.). Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства полягає у тому, що воно було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників. Принципово важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаційно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських суспільних течій.Це позитивно вплинуло на національну свідомість.

49.Культурні товариства "Громада", "Просвіта".

Перші товариства "Громади", як національно-культурні осередки української інтелігенції виникли в Києві та Петербурзі у 50-х роках XIX століття. Їх засновниками і першими членами стали відомі діячі української культури М. Костомаров, П. Куліш, П. Чубинський, В. Антонович, М. Драгоманов, М. Лисенко, М. Старицький та інші. Одним із активних членів "Громади" тих часів був Т. Шевченко. Одночасно виникають "Громади" в Харкові, Одесі [1], Полтаві, Чернігові, інших містах України .Лібералізація суспільного життя у середині XIX ст., що була провісником майбутніх реформ та модернізації, водночас сприяла пожвавленню національного руху [3]. Повернувшись наприкінці 50-х рр. із заслання, провідники Кирило-Мефодіївського товариства оселилися на постійне мешкання в столиці Російської імперії — Санкт-Петербурзі [4]. У 1859 р. створили у Петербурзі першу українську громаду — культурно-освітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Саме на цих ідеях базувався перший в імперії український часопис "Основа", навколо якого групувалися вже відомі діячі національного руху М. Костомаров (написання монографічних досліджень та упорядковуванням збірників документальних джерел з історії України), В. Білозерський (видання публіцистичного та літературно-художнього українознавчого часопису "Основа" українською та російською мовами), П. Куліш (заснування друкарні для видання українських книжок), Т. Шевченко (генератор визвольних ідей) і весь громадівський рух.Підтримуючи національне відродження, активно починає діяти інтелігенція. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Осередком національно-культурної роботи у 70—90-х роках XIX століття стала Київська — так звана "Стара Громада", що утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів. Її лідерами були представники нової хвилі української інтелігенції — В. Антонович, Т. Рильський, А. Свидницький, П. Житецький. Входили також визначні наукові і культурні діячі: М. Драгоманов, К. Михальчук, М. Зібер, Ф. Вовк, П. Чубинський, Л. Ільницький, О. Кониський, М. Лисенко, М. Старицький, П. Косач, С. Подолинський, О. Русов, М. Левченко, М. Ковалевський, В. Рубінштейн, Я. Шульгін, С. Левицький, І. Левицький (Нечуй), Є. Тригубов, В. Науменко, І. Рудченко (Білик), Ф. Панченко та інші (близько 70 членів). Так розпочався рух, який став одним із основних духовних та ідеологічних витоків відродження нашої держави. "Громади" другої половини XIX століття об'єднували кращих представників національної інтелігенції, громадських діячів, вчених, освітян, літераторів, студентської молоді тощо. У середовищі громадівців у першій половині 70-х рр. невпинно відбувалися дискусії щодо програмних ідей . Потрібно було виробити в нових умовах певні загальні принципи і підходи своєї діяльності. Однак реалізація цього ускладнювалася відмінностями та світоглядними розбіжностями серед провідних діячів Київської громади. Так, описуючи відновлення діяльності громадівців початку 70-х рр.,.Відповіддю самодержавства на пожвавлення українського руху став Емський указ 1876 p., який забороняв друкування літератури українською мовою в Російській імперії та ввіз її з-за кордону. Це остаточно підривало основи легальної культурницької діяльності, на яку орієнтувалися громадівці. Окремий пункт Указу стосувався персонально М. Драгоманова і П. Чубинського, яким заборонили жити в Україні. Рятуючись від репресій імперської влади, М. Драгоманов, М. Зібер і С. Подолинський виїхали за кордон .У 1878—1882 pp. M. Драгоманов у журналі "Громада", який виходив у Швейцарії, намагався узагальнити погляди громадівців і викласти програму українського руху. В основі запропонованої ним альтернативи були:демократизм (парламентська влада, надання громадянам демократичних прав і свобод);федералізм (децентралізація, запровадження громадського самоврядування, розбудова держави знизу вгору, Україна — автономне утворення у складі федеративної Російської республіки);європеїзм (зв?язок країни із Західною Європою — джерело прогресивного розвитку);культурництво (визвольна боротьба має вестися винятково просвітницькими формами та методами); еволюційність (прагматичне висування поміркованих вимог, підштовхування знизу реформаційного процесу). Отже, представниками різних суспільно-політичних течій та рухів у другій половині XIX ст. висунуто широкий спектр альтернатив майбутнього суспільного розвитку та вироблено різноманітні форми та методи досягнення поставленої мети. Характерно, що лейтмотивом програмних документів загальноросійських рухів була, як правило, боротьба за соціальне визволення. На противагу цьому український рух основний акцент робив, головним чином, на національне визволення. Незважаючи на те що гурткам і організаціям різних політичних напрямів були притаманні нечисленність, неорганізованість, нечіткість програмних установок, слабкий зв?язок з масами, вони все ж відігравали помітну роль у житті суспільства, оскільки були місцем концентрації інтелектуальних сил, центрами осмислення суспільного розвитку, осередками майбутніх масових рухів

50.Розвиток музичного й театрального мистецтва в Україні ХІХ ст.

Музика. Поетична й музична обдарованість українського народу забезпечувала високий рівень розвитку музично-пісенної творчості. У XIX ст. продовжували побутувати землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні та ін. Широкою популярністю користувалися пісні-романси "їхав козак за Дунай", "Віють вітри", "Сонце низенько", а також створені на вірші Т. Шевченка "Думи мої", "Ой, одна я, одна", "Заповіт", пісні про Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса. Із свого середовища народ висував талановитих співців-кобзарів, лірників (Андрій Шут, Остап Вересай). Широкого розповсюдження на Україні набули сімейне музикування, аматорські молодіжні розважальні співи. Осередками розвитку музичної культури були духовні учбові заклади, гімназії, приватні пансіони, університети.

Театр. Творчі здібності українського народу розкривалися також у традиційному театральному мистецтві, яке побутувало у формі народних драм, лялькового і "живого" вертепу, інтермедій. У XIX ст. продовжував існувати кріпацький театр – і не лише у поміщицьких садибах, айв містах, де заповзятливі люди перетворювали організацію вистав на комерційну справу. 1828 р. було заборонено купувати в театр кріпаків, але й пізніше кріпацькі актори та їх нащадки продовжували входити до складу деяких театральних труп.

Розвиток національного театру особливо активізувався в ЗО-40-і роки. У зміцненні його реалістичних і демократичних принципів важливу роль відіграв Т. Шевченко.

51. Українська література ХІХ ст.

Література. Культурне життя на Україні великою мірою визначалося розвитком літератури. Творчість П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка, І. Котляревського, Т. Шевченка свідчила про формування нової української літератури з чітко вираженими рисами національної своєрідності. Характерною ознакою тогочасного літературного процесу було українсько-російське мовне єднання. Чимало діячів української культури писали і російською мовою й органічно ввійшли у російську культуру. Українська письменницька інтелігенція виступила яскравим виразником національної самосвідомості... Насамперед це Т. Г. Шевченко, у творчості якого найяскравіше відбилися революційно-демократичні, національно-визвольні тенденції української культури. Оспівуючи патріотичні почуття, збуджуючи непримиренну ненависть до експлуататорів як української, так і інших національностей, поет обурювався зневажливим ставленням частини вельможного українства до своєї рідної мови.Суперечливість тогочасного духовного життя на Україні відбилася на творчості визначного письменника і історика П. Куліша (1819-97), автора численних праць і художніх творів, серед яких виділяються двотомна збірка історичних і фольклорно-етнографічних матеріалів "Записки о Южной Руси" та соціально-історичний роман "Чорна рада. Хроніка 1663 року". Куліш плідно працював як поет-романтик, що проповідує просвітительські та християнські ідеали.

52. Загальна характеристика української культури ХХ ст.

1Національне відродження (1917—1933)

Під час I етапу національного відродження було проголошено національну суверенну державу при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу і тих народів, що населяли Україну. З 1923 р. починається хвиля так званої "українізації". Закінчився цей період трагічно: у 1926 р. сталінський уряд почав в Україні наступ на українську культуру, переслідування, а далі й знищення творчої інтелігенції. Цей етап увійшов в історію національної культури як "розстріляне відродження".

2. Тоталітарне панування соцреалізму (1933—1956)

Для II етапу характерний монопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до морального занепаду духовної культури у всіх її формах. Основний наслідок цієї доби — фізичне і духовне знищення представників національної інтелігенції (1934—38).

3Стихійне піднесення духу національного опору (1956—1987)

В III період відродження — політичної "відлиги" (1956—61) — відбулася відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур. Сталося деяке поліпшення мовної ситуації, зокрема був перевиданий "Словник української мови" Б. Грінченка, зроблені перші кроки в українізації вищої та середньо спеціальної освіти. Головним наслідком цієї доби було формування нового покоління митців, так званих "шестидесятників", які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися проти тоталітарної системи. "Відлига" закінчилася трагічно: більшість з "шестидесятників" були репресовані, а Василь Стус, В. Марченко, Олекса Тихий, Юрій Литвин загинули в ув'язненні.

4Національно-духовне оновлення (з 1987) .

У другій половині 80-х рр. відбувається значне оновлення національної культури, зорієнтоване на загальнолюдські вартості світової культури. Розпочинається IV етап відродження як заперечення штучних догм соцреалізму і вартостей комерційної поп-культури.

Однією з принципових особливостей української культури ХХ століття є визначальна роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури. Поворотне значення мали Перша світова війна,Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917—1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності. У радянський період, який зайняв більшу частину сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську "відлигу", брежнєвський "застій", горбачовську перебудову. Внаслідок одержавлення всіх сторін життя суспільства, його бюрократизації, централізації влади провідну роль відігравала особа першого керівника комуністичної партії і, відповідно, всієї держави.

У 1991 відбулося не тільки проголошення незалежності України, але й почалися докорінні зміни суспільного ладу.

Говорячи про роль геополітичного чинника у розвитку української культури, необхідно підкреслити, що до середини сторіччя територія України входила до складу різних держав: СРСР, Польщі, Румунії, Чехословаччини. Лише після Другої світової війни сталося об'єднання українських земель. У 1954 р. до складу Української РСР було включено Крим.

Неприйняття більшовизму, радянської влади викликали у 20-і роки значну еміграцію діячів науки, літератури і мистецтва. Їх творчість продовжувалася, але залишалася невідомою на батьківщині. 40-ві і 70-ті роки відмічені новими хвилями еміграції. Тому характерними для української культури є два потоки розвитку — в Україні і в діаспорі. В діаспорі було утворено ряд інституцій (державні — Українська Національна Рада на чолі з Президентом УНР, Уряд УНР; наукові — Вільна академія наук, ряд наукових товариств, зокрема в діаспорі діяло Наукове Товариство імені Шевченка, товариство українських інженерів, лікарів тощо; церковні — православна та греко-католицька гілки української церкви; мистецькі, наприклад, капела банду

53. Національно-культурне становище українців у 20-30-і рр. ХХ ст.

Україніза?ція 1920—30-х — тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізація[1] — здійснювалась з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядом УРСР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу представників української національності.Українізація сприяла прискоренню ліквідації неписьменності, що зменшилася з 47% на 1926 до 8% у 1934. Початкове шкільництво (з семирічкою включно) було українізоване від 80% у 1926 до 88,5% у 1933. Українізація середнього (фахового) шкільництва і вищих навчальних закладів відбувалася повільніше: від 19% на 1923 до 28,5% у 1926 і 69% у 1929. ВУАН російської мови зовсім не вживано від часу її заснування аж до навернення на русифікацію на початок 30-их pp.В офіційних документах підкреслювано, що українізація не повинна обмежуватися лише мовою, а має охопити культурний процес у цілому і довести до опанування української кадрами всіх ділянок економічного й культурного життя країни. У висліді за 10-ліття українізації (1923—1933) українська література, мистецтво, театр (1931 на всіх 88 театрів 66 було українських, 12 єврейських, 9 російських), кіно, попри ідеологічні гальма, зазнали значного розвитку, і цей період часто називають добою культурного відродження (див. ще Література, Мистецтво, Театр, Кіно).До позитивних прикмет українізації належить закріплення бодай на деякий час частини завоювань української революції 1917—1921 років, зміцнення позицій українства в місті, зокрема й коштом напливу до них сільського населення, якому українізація полегшувала влаштування в місті. Позитивними були також спроби (з ініціативи Миколи Скрипника) поширити українізацію поза кордони УРСР на етнографічно українські території РРФСР (Курщина, Вороніжчина, Саратовщина, Кубань, Казахстан), зокрема у намаганні запровадити там україномовне шкільництво, пресу, постачання української літератури тощо, як також (щоправда, ще менш успішні) домагання українізації армії (Школа червоних старшин у Харкові, газета "Українське Військо". Округи "Червона Армія", що виходила до середини 1930-их pp.). Зважаючи на все позитивне, що давала українізація, українська інтелігенція назагал схвалювала й підтримувала.Українізація весь час зустрічала ворожий опір російських великодержавних шовіністів в Україні (діяльність пролеткультів, опір українізації державного апарату, преси тощо), підтримуваних московською й ленінградською пресою й особливо наполегливими україножерами на високих посадах (Ю. Ларін, В. Ваганян й ін.)

54. Стиль "модерн" в українському мистецтві.

Попередником модернізму як загального поняття, що окреслює багатоманіття нових течій у мистецтві ХХ ст., був стиль модерн. Епоха модерну, яка проіснувала недовго, 20-30 років у різних країнах, залишила помітний слід у культурі як вияві світобачення, зокрема в архітектурі, живописі, монументальному мистецтві, книжковій графіці, дизайні та одязі. Для модерну характерна зацікавленість міфологічними персонажами та алегоричними мотивами, а також образами, що вже існували в різних мистецтвах. Стилізація, обігравання стилів різних епох у немислимих, парадоксальних сполученнях — це і є основна ознака МодернуУ живописному міфі виступає потрійна умовність, символізм Український модерн виник у значно важчих соціокультурних умовах, ніж модерн в інших країнах Європи внаслідок бездержавності України. Його корені – в пізньому українському романтизмі як стильовому напрямку мистецтва і літератури. У музичній ділянці композитори – послідовники М. Лисенка – К. Стеценко, М. Леонтович, С. Людкевич, Ф. і Я. Якименки, О. Кошиць, В. Барвінський створили високомистецькі зразки української хорової музики та обробок народних пісень. У ділянці театрального мистецтва поряд з мандрівними трупами М. Кропивницького, П. Саксаганського і І. Тобілевича, Д. Гайдамаки, О. Суходольського у Києві існував і перший стаціонарний український театр М. Садовського В архітектурі домінуючою була еклектика в різноманітних стильових комбінаціях: ретроспективізм, неокласицизм, модерн, раціоналізм, при переважанні неокласицизму (Будинок учителя в Києві, колишній Педагогічний музей; бібліотека університету). У живописі модерн найяскравіше виявився у працях М. Жука, М. Бойчука, К. Малевича, О. Богомазова, в архітектурних проектах В. Кричевського (будинок полтавського губернаторського земства). Модерн в українській архітектурі був тісно пов'язаний зі стилістичним напрямком неоромантизму.

55.Культурно-історична і політична сутність феномену "українізації".

Україніза?ція 1920—30-х — тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізація[1] — здійснювалась з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядом УРСР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу представників української національності. "українізація"включає в себе:

1) виховання трудящих України в революційно-класовому дусі, з відчуттям власної національної свідомості і гідності та інтернаціональним ставленням до інших народів; 2) виховання російського населення в Україні в дусі поваги й уважного ставлення до українського національного життя; 3) українізація партійного, радянського, господарського, всього суспільного життя;4) українізація великих міст і промислових центрів;5) опанування пролетаріатом української мови та культури;

6) українізація культурно-освітньої справи;7) наповнення української радянської державності в складі СРСР реальним змістом; 8) забезпечення національно-культурних потреб українців в інших республіках СРСР.Українізація сприяла прискоренню ліквідації неписьменності, що зменшилася з 47% на 1926 до 8% у 1934. Початкове шкільництво (з семирічкою включно) було українізоване від 80% у 1926 до 88,5% у 1933. Українізація середнього (фахового) шкільництва і вищих навчальних закладів відбувалася повільніше: від 19% на 1923 до 28,5% у 1926 і 69% у 1929. ВУАН російської мови зовсім не вживано від часу її заснування аж до навернення на русифікацію на початок 30-их pp.В офіційних документах підкреслювано, що українізація не повинна обмежуватися лише мовою, а має охопити культурний процес у цілому і довести до опанування української кадрами всіх ділянок економічного й культурного життя країни. У висліді за 10-ліття українізації (1923—1933) українська література, мистецтво, театр (1931 на всіх 88 театрів 66 було українських, 12 єврейських, 9 російських), кіно, попри ідеологічні гальма, зазнали значного розвитку, і цей період часто називають добою культурного відродження (див. ще Література, Мистецтво, Театр, Кіно).До позитивних прикмет українізації належить закріплення бодай на деякий час частини завоювань української революції 1917—1921 років, зміцнення позицій українства в місті, зокрема й коштом напливу до них сільського населення, якому українізація полегшувала влаштування в місті. Позитивними були також спроби (з ініціативи Миколи Скрипника) поширити українізацію поза кордони УРСР на етнографічно українські території РРФСР (Курщина, Вороніжчина, Саратовщина, Кубань, Казахстан), зокрема у намаганні запровадити там україномовне шкільництво, пресу, постачання української літератури тощо, як також (щоправда, ще менш успішні) домагання українізації армії (Школа червоних старшин у Харкові, газета "Українське Військо". Округи "Червона Армія", що виходила до середини 1930-их pp.). Зважаючи на все позитивне, що давала українізація, українська інтелігенція назагал схвалювала й підтримувала.Українізація весь час зустрічала ворожий опір російських великодержавних шовіністів в Україні (діяльність пролеткультів, опір українізації державного апарату, преси тощо), підтримуваних московською й ленінградською пресою й особливо наполегливими україножерами на високих посадах (Ю. Ларін, В. Ваганян й ін.).Аналізуючи результати політики українізації з висоти сьогодення, можна констатувати: завдяки старанням українських комуністів та інтелігенції українізація вийшла за межі формально-адміністративної політики "коренізації", як розуміли її у Москві. Якби цей курс був повністю здійсненим, то досягнення України в економіці, науці, мистецтві були б просто вражаючими. Тим не менше українська мова тоді вперше за попередні 400 років історії на більш-менш тривалий час посіла провідне місце у себе вдома, в Україні. Попри суворий ідеологічний нагляд зберігався певний світоглядний і естетичний плюралізм у сфері літератури та мистецтва, і вони переживали бурхливе піднесення, що дає підстави називати цей час добою культурного відродження України.Саме українізації ми повинні завдячувати тим, що наша мова і культура знайшли в собі сили пережити нову хвилю русифікації, котра за своїми масштабами набагато перевершувала всі попередні.

56. Феномен "Розстріляного Відродження".

Розстріляне відродження — літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарни сталінським режимом.Термін "розстріляне Відродження" вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921—1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).

Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12—13 відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового, у недоброї пам'яті харківському будинку "Слово".Головними літературними об'єднаннями були "Ланка" (пізніше "МАРС"), "Плуг", неокласики "Молодняк", "Спілка письменників західної України", ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був "Гарт", який пізніше був перейменований на "ВАПЛІТЕ" ("Вільну Академію Пролетарської Літератури").

Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочало славетну літературну дискусію 1925—1928 рр. і перемогло в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію.

57. Розвиток освіти і науки в Україні першої половини ХХ ст.

1.1. Освіта.Під тиском революційних подій царизм змушений був скасувати укази 1863, 1876, 1881 рр. щодо української мови. Кількість початкових шкіл в Україні зросла з 13,6 тис. 1897 р. до 18,7 тис. 1911 р. А 1912 р. було відкрито багато вищих 4-річних початкових училищ. Але загалом рівень освіти в Україні залишався незадовільним. У 1914-1915 рр. діяли 452 середні школи (140 тис. учнів) та 19 вищих навчальних закладів (26,7 тис. студентів).У Західній Україні освітянський рівень був іще нижчим, оскільки його гальмувала австро-угорська влада. В Галичині понад 980 сіл (із 6240) взагалі не мали шкіл. Середніх шкіл було 49, і лише в чотирьох із них навчання велося українською мовою. На Буковині існувала лише одна українська гімназія, в Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою.Напередодні революції 1917 р. ситуація з освітою дещо поліпшилася. В окремих містах діяли Вищі жіночі курси (Київ, Харків, Одеса). Було відкрито Фребелівський жіночий педагогічний і комерційний інститути в Києві, технологічний і ветеринарний у Харкові, засновано Київську та Одеську консерваторії. На землях Західної України діяли два університети — Львівський і Чернівецький, а також політехнічний інститут і Академія ветеринарної медицини у Львові.В Україні налічувалося 27 вищих навчальних закладів (35 тис. студентів). Проте на всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання, жодної української школи, що перебувала б на державному утриманні.Велику роботу щодо освіти і культури проводило товариство "Просвіта", яке до 1914 р. заснувало в Галичині до 2880 читалень, 430 народних будинків, школи, гуртки художньої самодіяльності тощо. У 1913 р. в Україні виходило лише 19 україномовних періодичних видань, тоді як у Галичині — 66. Російських газет і журналів видавалося 226. Позитивно впливали на культурно-просвітню роботу народні будинки, засновані земствами на їхні кошти, при яких діяли різні гуртки та курси. Проте перед війною було заборонено діяльність "Просвіти", видання книг українською мовою. У 1913 р. з 5283 книг, виданих в Україні, було лише 176 українською мовою. 1.2. Наука.Початок XX ст. був сприятливим і для розвитку української науки. Д. Заболотний першим запропонував ефективні способи боротьби з чумою. Вчені-ботаніки С. Навашин і В. Липський одними з перших дали науковий опис рослинного світу Індонезії, Тунісу, Алжиру. Чимало відомих вчених через політичні переслідування змушені були емігрувати. Так, видатний біолог І. Мечников, який тривалий час працював в Одеському університеті, переїхав до Парижа, де заснував лабораторію та став лауреатом Нобелівської премії (1908) за досягнення в новій галузі біології та медицини — імунології (вчення про захисні властивості організму від інфекційних захворювань).Розвиткові вітчизняної авіації сприяв перший аероклуб, що відкрився в Одесі 1908 р. Його вихованці М. Єфимов і С. Уточкін брали участь у вітчизняних і міжнародних авіаційних змаганнях, де встановлювали рекорди швидкості, висоти і тривалості польоту.Відомими вченими тих часів у галузі радіофізики, геофізики, радіотехніки були Д. Рожанський, Т. Кравець, М. Пильчиков. Історичну науку України гідно представляли О. Єфименко, В. Барвінський, Д. Багалій, І. Лучицький, В. Іконников та інші. Завершений О. Єфименко ще наприкінці 90-х років рукопис "Історії українського народу" було видано російською мовою в Петербурзі під час революції 1905—1907 рр. Там же вийшов її двотомний збірник праць "Південна Русь". Єфименко була першою в імперії жінкою, яка 1910 р. отримала вчений ступінь почесного доктора історичних наук.Демократичний підхід щодо висвітлення питань соціально-економічної історії Лівобережної України XVII—XVIII ст. Простежується у працях В. Барвінського ("Селяни в Лівобережній Україні в XVII— XVIII ст.") та ін.Слобідська Україна була в центрі досліджень відомого історика Д. Багалія — автора фундаментальних праць з історії Харкова, розвитку української культури на Слобожанщині.Розвиткові суспільствознавчих наук сприяли чотиритомний - словник "Словарь української мови", упорядкований Б. Грінченком, тритомна "Українська граматика" А. Кримського, упорядковані й науково прокоментовані В. Гнатюком багатотомні фольклористичні та етнографічні дослідження з життя українців Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття. В 1908 р. в Петербурзі було видано українською мовою "Історію України-Руси" М. Аркаса. Відомий спеціаліст у галузі історії історичної науки в Україні В. Біднов так оцінив книгу М. Аркаса: "Ні одна українська книжка, крім "Кобзаря", не мала такого успіху, який випав на долю труда М. Аркаса". Побачив світ і "Нарис історії українського народу" М. Грушевського, який вийшов 1904 р. в Петербурзі російською мовою, був, за словами автора, своєрідним конспектом його багатотомної "Історії України-Руси".І. Франко був автором ґрунтовних монографічних досліджень з історії України (в основному її західноукраїнського регіону). Він цікавився історією масових соціальних і національних рухів, боротьби передової громадськості населення Західної України за збереження і розвиток своєї культури, мови, освіти в умовах насильницького насаджування католицизму та уніатства, колонізаторської політики Польщі, а згодом — Австрійської монархії.Археологічну науку представляв В. Хвойка, який відкрив у Придніпров'ї перші пам'ятки трипільської культури. Концепцію В. Хвоїнки про те, що трипільська культура — це самобутнє населення України, поділяли англійський археолог Л. Вуллі у праці "Початки цивілізації людства" і французький вчений М. Буль.Розвиткові науки в Україні сприяло Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка. До 1914 р. воно випустило до 400 томів досліджень у вигляді "Записок", переважну частину яких становили праці М. Грушевського, І. Крип'якевича, І. Франка та ін. У 1907 р. було створене Українське наукове товариство у Києві, головою якого теж було обрано М. Грушевського. Ці товариства координували наукові дослідження в Україні, виконуючи, власне, академічні функції.

58.Феномен "шістдесятників" в українській культурі ХХ ст.

Шістдесятництво - частина української інтелігенції 1960-х років ХХ століття, які проявили національну свідомість і моральну опозицію тоталітарному державному режиму. Даний феномен у культурі був характерним не лише для України, але і Радянського союзу загалом. Він виражався у створенні моральної опозиції до тоталітарного державного режиму.Шістдесятництво стало можливим через політичні процеси, які відбувалися у Радянському Союзі. Період "відлиги" після смерті Сталіна та розвінчання його культу створили передумови для появи нового покоління талановитих літераторів та митців. Вони виступали за оновлення тодішнього суспільства, протестували своєю творчістю проти панівної задушливої атмосфери, боролися за справжні культурні цінності, національну свободу, людську гідність. Серед провідних постатей нової плеяди були поети Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний, історик Валентин Мороз, художники Опанас Заливаха, Алла Горська, кінематографісти Юрій Ільєнко, Леонід Осика, журналіст В'ячеслав Чорновіл та інші.Своєрідним організаційним осередком руху шістдесятників став київський клуб творчої молоді "Сучасник", що виник у 1959 році під егідою міського комсомолу. Його очолив Лесь Танюк, а найактивнішими учасниками були Алла Горська, Михайлина Коцюбинська, Микола Вінграновський, Іван Драч та інші. Серед основних форм їхньої багатогранної діяльності були: відродження різдвяних вертепів; організація різноманітних мистецьких гуртків; пошук місць масових поховань сталінських жертв; вечори пам'яті відомих діячів: Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки, М.Куліша, Л.Курбаса; виступи у пресі тощо.Під впливом київського осередку було створено клуб творчої молоді "Пролісок" у Львові, керівником якого став Михайло Косів, а діяльними членами — брати Михайло і Богдан Горині, подружжя Калинців, Михайло Осадчий та інші. Діяльність львівського гуртка вирізнялася більшим радикалізмом, зокрема його учасники пропонували скористатися досвідом оунівського підпілля.

Вбачаючи у пошуках творчої молоді зародки опозиційності, відступ від основних канонів, можновладці перейшли у наступ на шістдесятників. Сигнал надійшов з Москви, де Микита Хрущов піддав брутальному цькуванню представників творчої інтелігенції. Побувавши наприкінці 1962 року на виставці молодих художників, він не зрозумів і різко розкритикував модерністське мистецтво. Вердикт був однозначним: "Заборонити! Все заборонити! Припинити неподобство!". У 1963 році за перевиховання молодого покоління взявся ідеологічний партійний бос А.Скаба. Він піддав нищівній критиці твори Є.Сверстюка, І.Світличного, І.Дзюби.Розгорнулася кампанія проти тих, хто приділяв "надмірну увагу" негативним явищам сталінської доби. До непокірних почали застосовувати адміністративні заходи: їм не дозволяли друкуватися у журналах та газетах; розганяли літературно-мистецькі вечори; закривали клуби творчої молоді. У середині грудня 1963 року сталася загадкова смерть 28-річного Василя Симоненка, який в останні роки зазнавав переслідувань від влади.Гоніння на шістдесятників привели до того, що частина з них "переорієнтувалася", ставши покірною режимові, інші відійшли від громадської діяльності й зайнялися суто фаховими справами, але були й такі, хто не відмовився від своєї позиції і пішов на загострення стосунків із владою. Передусім останні вдалися до розповсюдження "самвидаву" - офіційно не визнаної або забороненої літератури, яка поширювалася у від руки (або на друкарських машинках) переписаних копій. На зміну шістдесятництву, як правило, культурницькому, йшов дисидентський рух, що включав не лише пропагування культурних ідей, але і правозахисну діяльність. Часто їх теж відносять до шістдесятників. В Україні це, зокрема, Українська Гельсінська група, її протистояння із тотальним порушенням прав людини в Україні та СРСР.

Наразі шістдесятники широко відомі, твори поетів та письменників цієї плеяди входять до шкільної програми. Ті, хто живий із шістдесятників, по праву користується повагою та любов'ю багатьох читачів. В Україні також проводилися виставки "самвидаву", робіт художників того часу, видаються твори письменників.

59. Українська культура у 80-90-х рр. ХХ ст.

Цей період є переломним у розвиткові української культури. У країні ліквідовані всі цензурні контролюючі органи, суспільство звільнилося від панування марксистсько-ленінської ідеології.

Натомість стало можливим отримувати будь-яку інформацію в галузі науки, культури, мистецтва. Немає більше перепон і для розвитку цих галузей. Держава перестала контролювати ці процеси, але вона їх більше і не фінансує.Складовими частинами культури є освіта, наука і мистецтво. Вони поступово пристосовуються до нових реалій існування.Система освіти складається з мережі закладів дошкільного і позашкільного виховання, загальноосвітньої, професійно-технічної і вищої школи. У цілому, система освіти нараховує біля п'ятидесяти тисяч одиниць закладів.

Відповідний умовам рівень освіти забезпечується достатньою кількістю вчителів і викладачів. Біля ста відсотків педагогів загальноосвітніх навчально-виховних закладів мають вищу або незакінчену вищу освіту. Більше половини викладачів вищих навчальних закладів (вузів) мають науковий ступінь або наукове звання.У культурі кінця XX ст. наука є ключовим фактором. На ній базуються методологія мислення, система освіти, погляди на світ, на людину і на суспільство. На ній засновані технологія і визначений нею стиль життя, які пропонуються як зразок. Наука в Україні страждає, перш за все, через відсутність належного фінансування. Наприклад, у 2000 р. в державному бюджеті на науку було заплановано більше одного відсотка від ВВП. У дійсності ж отримано лише 0,4 відсотка. Хоча й говориться сьогодні про підесення економіки, але результати фундаментальних наукових досліджень залишаються незатребуваними. Навпаки, зараз у країні практикуються контракти з крупними західними фірмами, які зацікавлені в розміщенні в Україні замовлень на наукові дослідження через дешеву робочу інтелектуальну силу.Згортається в Україні виробництво кінофільмів. В Україні є в наявності всього дві кіностудії художніх фільмів — у Києві і в Одесі. Крім того, є ще студія хронікально-документальних фільмів, Національна кінематика і студія анімаційних фільмів, які раніїде давали до півсотні повнометражних художніх фільмів і телесеріалів, до 500 короткометражних кінострічок.Тепер держава не фінансує кінопромисловість, і кіно-ринок 3 країни заполонили третьосортні американські фільми.Велике піднесення переживає образотворче мистецтво. В Україні та за її межами за останні десять років організовано декілька сот художніх виставок. Місце українського художника починає регламентуватися ринком і його рейтингом у ринковій ієрархії. Заслуженою славою батьків постмодернізму в Україні користуються такі художники, як киянин О. Дубовик, львів'янин Любомир Медвідь. Вони обидва, так само як і реаліст і мрійник киянин І. Марчук, відомі не тільки в Європі, а й на американському континенті.Письменники старшого покоління пішли в політику, а в літературу увійшло нове — І. Андрусяк, В. Медвідь, В. Цибулько, О. Забужко, Г. Тарасюк, С. Майданська, М. і С Дячєн-ки та ін. І хоч різко впав попит на серйозну художню літературу, вона все ж таки розвивається в формі чисельних альманахів, часописів і збірок.Відсутнє і вітчизняне законодавство, яке б (як у Росії) підтримувало українське книговидавництво.

60. Специфіка розвитку української культури в сучасних умовах.

ІІІ. Література.На сьогоднішній день українська література переживає чи не найбільший занепад серед усіх культурних галузей. На те є об'єктивні підстави. По-перше, література потребує певних інвестувань, але ці інвестування можливі лише у випадку, коли література стане популярною. Зараз популярною є лише гостросюжетна література, так званий "низький жанр", котра зовсім не задовольняє культурні потреби освіченої людини. IV. Театральне та музичне мистецтво.

Протягом останніх років умови творчої свободи значно розширили стильові і тематичні межі у театральному мистецтві й виконавсько-концертній діяльності, Йшли пошуки найефективніших організаційно-творчих і економічних структур, утвердилася творча самостійність художніх колективів. З'явилися перші, часом досить вдалі спроби організації недержавних театрів та концертних груп.V. Образотворче мистецтво, архітектура та історико-культурні заповіднники.

В сучасних умовах відбувається бурхливий розвиток різних жанрів та видів образотворчого мистецтва, значне пожвавлення художньо-виставкового життя, З'явилися численні державні та приватні галереї, проводяться різностильові мистецькі акції, Творчість багатьох українських художників та скульпторів отримала загальносвітове визнання.

Після здобуття Україною незалежності посилилася увага до збереження національної культурної спадщини. У українському суспільстві все більше усвідомлюється загальна потреба в культурі як підоймі, що здатна вплинути на поступ суспільства в цілому. Культура все грунтовніше починає розумітись як найважливіший здобуток нації, її достоїнство і сутність, бо культура - це те, що зберігає й утверджує не тільки особистісне, але й національне існування. Перспективність розвитку української культури залежить від готовності її представників до культурної активності, яка в значній мірі залежить від стану їхнього менталітету. У ньому як характерну рису українця багато дослідників називають комплекс меншовартості, втрату національної гідності. Отже майбутнє української культури залежить в першу чергу саме від культурної свідомості українців.

Питання 60

Специфіка розвитку української культури в сучасних умовах.

Якщо творчий злет української культури був підготовлений національними процесами кінця XIX — початку XX ст., то зміни в сучасній українській культурі (особливо в художній сфері) спи­раються на перервану культурно-модерністську традицію 20-х років  і демократизаційно-оновлюючу громадянську традицію 60-х років Проголошення волею народу незалежності України зумовило радикальні змін в суспільстві, які суттєво позначились на становищі культури. Складається нова соціальна і культурна ситуація, яка породжує нову соціокультурну реальність. Основною особливістю нової соціокультурної дійсності є насамперед те, що наше суспільство, яке умовно визначається як "посттоталітарне", перебуває в періоді перелому, зміни типу своєї організації існування. Радикальне реформування суспільства активно формує нову культурну реальність, яка характеризується й новими відносинами між людьми в цілому (як суб'єктами культури), новими умовами (у тому числі й матеріальними) свого розвитку, особливою системою цінностей, норм і правил, культурних потреб та засобів їх задоволення У суспільстві відбувається певна втрата еталонів культури, пошук нових культурних парадигм, вагання між класичною моделлю капіталізму та постіндустріальною, намагання без достатніх передумов дещо поквапливо "приміряти" їх до наших умов. Разом з тим становлення засад нового етапу розвитку української культури як національної пов'язане з глобальним планетарним процесом "етнічного ренесансу" останніх десятиліть XX ст. Таким чином, культура в цей період щодалі більше соціалізується, соціально-класово увиразнюється ("нові українці" мають інший спосіб життя: набувають свого, здебільшого західноорієнтованого іміджу, ознак своєї особливої, часто міщанської причетності до культури, нових рис утворюваних субкультур). Розподіл культурних цінностей набуває соціальних ознак. Якщо раніше (у застійні часи) говорилось про загальну тенденцію розвитку соціалістичної культури "від соціальної диференціації до соціальної інтеграції", то тепер намітився зворотний процес. Соціально-культурна структура українського суспільства стає різноманітнішою, підкреслюючи соціальну диференціацію суспільства. Усі соціально-культурні зміни в суспільстві відбуваються в контексті нового соціального вибору індивіда, який визначився у своєму негативістському ставленні до соціалізму, але не має однозначної позиції щодо нової соціальної реальності. Тому зміна соціальної орієнтації й ідеалів у суспільстві відбувається суперечливо і болісно, бо значна його частина залишається на позиціях соціалістичного вибору, менша частина впевнено обрала шлях західної цивілізації, який у значній мірі виглядає повторенням уже пройденого шляху, а більшість ще не визначилась у своєму соціальному виборі.

Радикальні зміни відбуваються в системі художньої культури, у художньому житті суспільства. Нові соціально-художні відносини складаються між основними учасниками — суб'єктами цього процесу, між митцем, творчими спілками, публікою, критикою, державою і громадськістю.

Характерною рисою нової соціокультурної реальності стає зміна суспільного і громадського статусу релігії, релігієзація значних верств населення, зростання впливу релігії на мораль, мистецтво, спосіб життя, ціннісні орієнтації культурні проекти), здобутки якої дедалі повніше ініціюють культурні зміни, а досягнення літератури, мистецтва, науки збагачують скарбницю української культури (наприклад у літературі — Є.Маланюк, У.Самчук, В. Барка та ін.).

Важливою рисою нової соціальної реальності і водночас чинником її розвитку є посилення впливу на культурне життя України її діаспори (українські західні освітні заклади, церковні організації, культурний обмін, спільні соціально-