ЗРОБЛЕНО В УКРАЇНІ
Я народилася в україномовній родині, в родині, де тато з Іванофранківщини, а мама з Чернігівщини. Здавалось би, я автоматично, з народження повинна бути патріоткою.
Слово "патріот" я вперше почула коли мені було 7. У школі, на уроці. Що воно означає я тоді так і не зрозуміла. Пізніше про це слово довго ніхто не згадував, як бути патріотами нас не вчили.А ми тим часом розмовляли на перервах російською. То що, ми не патріоти?
Перше патріотичне почуття я пережила на уроці історії, у 5 класі. Коли нам розповідали про Київську Русь. "Нічого собі - подумала я - оце ми були круті!" Чим далі в історію - тим більше розчарувань: як можна було втратити (якщо чесно, хочеться сказати інше слово) таку могутню імперію? Ставало соромно за своїх предків. Може це патріотизм?
Мені 14. Вибори Президента. "Помаранчева революція". Спочатку дійство на Майдані мене не обходить. За якийсь тиждень-два я і всі мої однокласники щиро раді тому, що відбувається в країні. Але справа зовсім не в тому, що ми поділяємо чиїсь думки або у нас прокинувся той самий патріотизм. Просто школа, у якій ми вчимося знаходиться у самому центрі подій - на Прорізній.
Батьки один за одним перестають відпускати дітей до школи, бо бояться щоб з ними чого не трапилося. Біля школи зявляються підозрілі автобуси з незрозумілими людьми - у школі пусто. От воно - щастя - неочікувані канікули. Я сиджу дома, робити нічого, гуляти батьки не пускають - бояться. Тоді я починаю все частіше вмикати телевізор і спостерігати за тим, що відбувається.
За якийсь час мені це починає подобатися. Люди звідусіль приїхали щоб висловити свою думку. Їх багато, вони разом, їх не подолати. У мене зявляється відчайдушне бажання бути там, з людьми, з обєднаним народом. Таке ж бажання виникає у сотень, у тисяч українців. Пам'ятаю, я довго просила маму поїхати зі мною туди, на Помаранчевий Майдан. І вона погодилася, я там була, правда, лише раз.
Я навіть почала збирати "революційну" символіку: шарфи, листівки, газети, прапорці, стрічки. "Внукам буду показувати" - думалося мені. Ага, напоказувалася. Уже через рік стало зрозуміло що нас тупо, цинічно використали, впринципі, як завжди. А на Майдані ми мерзли за амбіції політичного імпотента. То що, ніякі ми не патріоти?
Сьогодні мені 21 і я вчуся у Польщі щоб мати "європейський" диплом. І тільки зараз, далеко від дому я можу вам точно сказати: я таки патріот! Бо все у нас краще: і люди на вулицях, про красу жінок я взвгвлі мовчу, і їжа смачніша, і дискотеки кращі, і студенти розумніші. А як приємно зустріти тут "свого"!
І нехай наші політики і ми всі разом з ними у дещо недолугі, я рада, що у моїх очах написано: "зроблено в Україні"!
