Енергія протесту і її розпорядники.

Майдан,майдан? Майдан! А цих Майданів не один - це якийсь багатоплощинний конфлікт, і простими кадровими рішеннями можна лише відстрочити найважливіші рішення, котрих всеодно не уникнути.

Судячи з того, як імпульсивно  відбувається акція протесту, і скільки ініціаторів починає набиратися в коло розпорядників цього протесту, саме не ініціаторів, а розпорядників, але жоден з цих розпорядників досі навіть не сформував чітких вимог, хіба що окрім відставки Уряду, з'являється підозра, що гра ведеться не на зміну системи влади, на чому починає наполягати вулиця, а лише на зміні персон у владі, не переглядаючи коло повноважень. Тож починає чітко прочитуватися  модель поведінки властива  палацовим заколотам,  коли енергія мас є лише інструментом досягнення мети вузького кола гравців. Тим більше, що частина експертів вже навіть починає поперсонально вказувати, чи на Льовочкіна, чи на Захарченка, чи ще на яке коло потенційних генераторів процесу. Спроба моделювати конфлікт еліт тільки через конфлікт з одного боку євроінтеграторів „на умовах капітуляції" , кажучи метафорично, і з іншого -  євроінтеграторів „на умовах прагматичних, компенсаційних", методологічно не зовсім правильно, бо тоді лідери опозиції, котрі на сьогодні є найзрозумілішими Майданові, постають таким собі  „тупим важким предметом", тобто інструментом євроінтеграторів „на умовах капітуляції".

Фактично вчорашня кинутість на призволяще тисяч людей на Майдані, а особливо запізніла реакція на дії радикалів на Банковій, створили умови, коли на сьогодні є люди на вулиці, але немає ні чіткої і однозначної цілі кампанії, а тим більше не ситуативних імпульсивних вимог, а чіткої стратегії. Якщо акції протесту з півмільона людей на вулиці зведуться лише до кадрових перестановок, можна буде сказати що енергія мас була здемпфована саме лідерами опозиції, якщо є в перелік вимог будуть внесені більш адресні питання, як то : спрощення умов ведення бізнесу, реформа поліції, конституційні зміни, повекнення в законодавство вимога перспективи членства в НАТО і т.і. тоді ініціатор переведення національної дискусії в таку стратегічну площину  матиме якнайширше поле для маневру . А за нинішніх обставин будь-хто з гравців, вихідців з інститутів державної влади, чи то з ВР, чи з КМУ, чи з АП, чи олігархічного середовища ,за умов низької довіри суспільства до буль-яких державних інститутів, лише програє, адже це ситуація цуг-цвангу, коли кожен наступний крок лише погіршує ситуацію.

Кожен маленький чи локальний лідер , кожен новоявлений Махно отримує свою війну. Свою територію символічного чи політичного "окормлення"

„Сутичка над сутичкою" – приблизно так можна описати нинішню ситуацію, адже в умовах такого збурення , наприклад, олігархічні групи, навчені досвідом помаранчевого Майдану, коли збурення мас стало інструментом перерозподілу активів для частини олігархічного  середовища ,фактично увійшли у свою війну – ми маємо собі такий трирівневий вертеп – один рівень стосується вулиці і досягнення загальногромадянських цілей, інший рівень – сутичка в політичному класі , зокрема й виборювання статусу єдиного узгодженого кандидата в президенти від опозиції, і є ще третій рівень – сутичка олігархічного середовища з „сім'єю". Такі обставини потребують особливого формату стосунків із вулицею, адже до вулиці апелюють два виших щаблі конфлікту, і саме вміння вчасно запропонувати вулиці осмислену программу реформ і превентивні заходи для незворотності цих реформ і народять переможця цієї трирівневої битви народу. Перемогу  отримає той , хто вселить у вулицю відчуття правоти своїх дій і відчуття реального переможця в цьому протистоянні, потвердивши конституційну тезу про джерело влади в Україні.