Поляки теж винні у Волинській трагедії
У Василя Кобця є оповідання "Владзьо Пруський". Дія твору починається ще за довоєнних часів панування Польщі на західноукраїнських землях. Герой розповіді — український юнак із села Радловичі з-під Самбора — вичитав у газеті, що військо польське організує показовий оркестр із молодих талантів. Взявши торбирну з харчами, він вирушив ровером до Станіслава — нинішнього Івано-Франківська, попри відмовляння батьків.
Владзьо так вразив комісію віртуозною грою на всіх інструментах, що його головний капельмейстер сказав:
- Ми вас зараховуємо... Прошу пана, то ви — наш? Ви — поляк?
- Ні, я — українець.
- Пан жартує. Ви — наш. Раджу вам їхати додому, переписатися на поляка. Припис такий од вищого начальства.
Владзьо міг легко те зробити, так часто чинили його земляки. Та хлопець затявся: не поляк, а українець. Так він і лишився навік у своїх Радловичах працювати на залізниці та підробляти на весіллях.
Цей приклад досить показовий. Після завершення Першої світової війни й національно-визвольної боротьби 1917–1921 років під владою Польщі опинилися етнічні українські землі: Галичина, Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь, Західне Полісся, Посяння, Лемківщина. Згідно зі статистичними даними 1921 року в Польщі жило 27 млн. осіб, серед яких майже третину становили національні меншини — українці, євреї, білоруси, німці та інші. Українці стали тут найчисленнішою національною групою після поляків — їх було понад 5 млн осіб.
Новостворена Польська держава обіцяла країнам Антанти надати українцям широкі автономні права, але цієї обіцянки не дотримала. Натомість були ліквідовані всі демократичні інституції Західно-Української Народної Республіки, категорично заборонялося вживати назви "Західна Україна", "Східна Галичина". Заборонили слова "українець", "український", замість них наказано вживати "русин", "русинський". Українські школи були перетворені на польсько-українські з перевагою польської мови. Українців не приймали до Львівського університету, у якому закрили всі українські кафедри. Українців та представників тих національних меншин, які підтримували ЗУНР, здебільшого євреїв та німців, звільнено з керівних посад і державних закладів.
Терени Галичини охопив терор. Десятки тисяч українців і тих, хто їм співчував, зазнавали масових арештів, ув'язнень, концтаборів. Польська влада повела наступ проти української культури та освіти. Відбувалася штучна колонізація: до українських міст були переселені 100 тисяч поляків, до сіл — 200 тис. Щоб придушити опір українців, за ініціативи тодішнього польського прем'єра Юзефа Пілсудського в Галичині проведено "пацифікацію" — масові репресії проти українців, здійснені за допомогою військових та поліції. Наступ на політичне, громадське й культурне життя супроводжувався арештами, погромами українських кооперативів та різноманітних установ.
Нашим комуністам і "регіоналам", які підписали листа до сейму Польщі з проханням визнати Волинську трагедію геноцидом поляків з боку Української Повстанської Армії, варто нагадати історію життя поета-волинянина Олександра Гаврилюка. 1929 року він 18-річним юнаком вступив до Комуністичної партії Західної Білорусії, яка теж була під владою Польщі. У 1929-39 роках його 14 разів заарештовували польські власті. Двічі був у сумнозвісному польському концтаборі Береза Картузька, спеціально створеного для репресованих українців, з якого у вересні 1939 його звільнила Червона армія. Вірш Олександра Гаврилюка "Спогади в'язня" (1929) став піснею комуністичних політв'язнів у польських тюрмах. У його пронизливих творах — поемі "Пісня з Берези" (1937) та повісті "Береза" (1941) — зображена відчайдушна боротьба в'язнів-українців проти поліцейського режиму в концтаборі. Причому поему він складав прямо в таборі, а його співкамерник Віктор Кубар заучив напам'ять, щоб після звільнення записати на папір. У в'язниці вони цього зробити не могли.
Пружина великих і малих утисків українців поляками на Західній Україні стискувалася протягом двох десятиліть. Рано чи пізно вона мала розтиснутися. І це сталося 1943 року, коли два народи зійшлися у масових різанинах. Звісно, прикро, що внаслідок цього постраждали десятки тисяч мирних жителів. Але історія — штука жорстока. У ній часто карають невинних у злочинах та нагороджують непричетних до звитяг.
Визнання польським сеймом Волинської трагедії як етнічних чисток з ознаками геноциду по відношенню до поляків виглядає як мінімум неполіткоректно, бо не враховує усю попередню історію життя українців під владою буржуазної Польщі. Етнічні чистки 1943 року були обопільними, як з боку УПА, так і з боку Армії Крайової. Поляки теж винні у Волинській трагедії. А гнів українців можна зрозуміти — він накопичувався роками, а то й віками. Та й резонно запитати: Волинь — це українська земля чи польська? Якщо українська, то поляки на ній були окупантами. А народ, яких перебуває під окупацією, завжди має право на повстання.
Та сьогодні події 70-річної давнини не варто політизувати. Історія — це наш навчальний матеріал, а не кримінальний доказ для зведення рахунків. Трагедія двох народів — привід для обопільного прощення і замирення, а не для розкручування нових витків протистояння. Полякам нас зрозуміти важче, бо вони були імперською нацією. А шовінізм завжди раціональний, тоді як націоналізм пригнобленого народу — ірраціональний. Його треба спочатку збагнути душею. Тільки тоді можна пояснити розумом.
