"У сусідніх колгоспах пухли сім'ями. Було шість вулиць, а осталось чотири"

 

У Великому Хуторі Драбівського району Черкащини на будинку сільради висить меморіальна дошка з чорного граніту. На ній — фото чоловіка в кожусі та високій шапці й напис: "Від душ спасенних першому голові колгоспу "Незаможник" Дроботу Якову Олександровичу, який у 1932 — 1933 роках рятував від Голодомору своїх односельців". Під дошкою на поличці кілька штучних квіток.

— У селі родичка його є, Марія Іванівна. Вона все те ше помне, — жінка років 50 у дублянці показує дорогу до двору племінниці Якова Дробота 90-річної Марії Коваль.

Сільські хати розташовані далеко від дороги, перед подвір'ями — вигони. Паркан Ковалів зі штахет прикрашений візерунками. На подвір'ї гавкає пес. Де-не-де висять в'язки качанів кукурудзи. 64-річний Михайло Коваль, син Марії Іванівни, порається у дворі.

— Мати пережила аж три голоди — в 20-х, 33-го і після війни. Яків Дробот — то її двоюрідний дядько, — Михайло Дмитрович запрошує до оселі. Його дружина пече хліб. У хаті пахне свіжою випічкою.

— Ми не голодували так, як інші, — Марія Коваль у синьому костюмі, запнута квітчастою хусткою сідає на диван. — Мій двоюрідний дядько по матері, Яків Дробот, перший організовував колгосп 1928-го. Тоді бідність була, от його й назвали "Незаможник". Дядько був доброю людиною. Як я пішла в перший клас, так він у школу приходив, переписав нас: скільки хлопчиків, скільки дівчат, переміряв. А тоді поїхав у Золотоношу і покупив усім одяг. Це було ще до Голоду. 1932 року все добре вродило, — продовжує Марія Іванівна. — Голодомор настав через те, що забрали все. Геть квасолю в мішечках виносили.

Марії Іванівні під час Голоду було 10 років.

— Нам у школі давали шматок хліба і черпак супу. Хоч ріденький, але якась полова там плавала. Не знаю, як вони хліб різали, але виходило, як сірникова коробка. Я ховала його в карман. Я ж тут поїм, а хліб несу матері додому: "Нате, мамо, дивіться який нам хліб давали".

Згадує, як у ті роки записували в колгоспи:

— Був такий дід Антон Лопатка. Його всі боялись і казали на нього Антон Кусливий. Він, щоб люди швидше згоджувались, ставив босими ногами на розжарену сковороду. "Становісь!" — і всьо.

Михайло Дмитрович дістає з полиць грубий фотоальбом і знаходить знімок 1932 року. На світлині на сходах семеро чоловіків — п'ятеро стоять, двоє сидять.

— Оце і є Антон Кусливий, — показує на першого ліворуч. — А то в білій шапці — Яків Дробот. Інших ми не знаємо.

Знизу підпис: "Правління та ревкоміс. В.-хутірської спожив. сп. 1932 рік". Судячи з одягу, знімок робили наприкінці осені. Якову Дроботу тут 30 років.

— Як дядько став організовувати колгосп, його батько сказав: "Якове, покинь, воно довго не протягнеться. Його ліквідірують, но тебе ж будут мучить". Та той тільки махнув рукою, — продовжує Марія Іванівна. — Дядько був у партії. Він здогадувався, шо будуть репресії, бо Україна така, шо просто не здасться і люди не підуть до колгоспів. У сусідньому селі була дослідницька станція, де вирощували на насіння всяку городину: кабачки, огірки, дині. Таке насіння не відбирали. То він наміняв тих "неліквідів", а в 1933-му з нього варили суп.

Яків Дробот організував громадську кухню та випікання хліба для селян. Щоранку бригадири обходили село та доповідали голові, кому насамперед потрібна їжа. Односельці згадують, що на території колгоспу "Незаможник" від голоду масово не вмирали. У Великому Хуторі на початку 30-х жили близько 3 тис. людей. Від Голоду померли до 200 селян.

— У сусідніх колгоспах пухли сім'ями. Було шість вулиць, а осталось чотири. Тих розкуркулили, тих заслали, ті вмерли. Було кілька сімей, які не здалися — не пішли в колгосп. У них забрали все, лишили тільки голі стіни. До весни дожили два чоловіки. Кажуть, вони повиповзали, рвали і жували траву. Так і померли, піна зелена коло рота була. Приходили у село й чужі люди. Розказували, шо ніде нічого нема, то вони і йдуть селами, хто куди дойде. Як зайде в хату — хреститься. Прийшов до нас такий один: старий, худющий. Мати дала йому кусочок хліба і запити. Він узяв і каже: "Це лучче золота! Із золотом можна вмерти, а з оцим можна прожить", — на очі Марії Іванівни навертаються сльози. — Дали йому хліба, він з'їв, вийшов і помер. Такий був виснажений.

Запитуємо, чи дядька не переслідували радянські функціонери, за таку благодійність.

— Кругом умирають, а тут ні. Це справді мало би зацікавити, — додає Михайло Коваль. — Деякі історики припускають, що тут могло бути "зразкове" село, задля "комусь показать". Після Голоду тут побудували цегельний завод, двоповерховий будинок культури, вулицю Ленінську: 4-квартирні будиночки з електрикою і, навіть, телефонізовані. Правда, звели її з хат, що стояли на хуторі Берючка. Там будинки добротні були. Людей репресували, а з їхніх хат 1935-го збудували зразкову вулицю.

— Після Голоду Якова звідси забрали. Був він десь далеко, може, й не в Україні. Але перед війною вони з жінкою приїхали вже в білих костюмах. Знову головував, — додає Марія Іванівна.

Загинув Яків Дробот у лютому 1943-го. Німці його схопили, забрали в Золотоношу, де після допитів змусили копати собі могилу і розстріляли. Дружину Серафиму теж. Двох синів Серафими від першого шлюбу та спільного сина Славка забрала баба під Яготин і дала їм нові імена та прізвища.

×