— Мак ми дідусеві почепили 2014‑го, — говорить киянка 40-річна Ірина Головатненко. — Тоді через можливі провокації скасували парад до Дня перемоги. Щоб якось відзначити річницю, пішли всією родиною на приватну фотозйомку.
— Чотири роки тому поховав дружину. Маю дві доньки — 69 і 67 років. Одна на лівому березі живе, друга — на Хрещатику. Також є двоє внуків і п'ятеро правнуків, — каже її дід Михайло Пазін, 91 рік. — Кличуть до них переїжджати. Але вони люблять полежати, а я звик жити по-армійськи. О сьомій ранку прокидаюся, о 8:30 — сніданок. Лікарі радять більше ходити. Гуляю сам.
Михайло Сергійович — ветеран Другої світової війни, воював у складі Червоної армії. Спілкуємося у парку в Солом'янському районі 8 травня — у День пам'яті і примирення. Це свято відзначають в Україні третій рік поспіль. Михайло Пазін одягнув військову форму, груди з обох боків обвішані нагородами. Ліворуч вище всіх відзнак прикріплена квітка маку з червоної тканини.
— Позавчора нас вшановували українські військові, командуючий Національної гвардії, — оповідає. — По лінії Міноборони мене щороку запрошують на заходи. А 5-го числа їздив у Калинівку Васильківського району. Там похоронені 150 захисників Києва.
Родом Михайло Сергійович зі Смоленської області Росії. Після 10 класів школи вступив до Московського військово-політичного училища. За півтора року Німеччина розпочала війну проти Радянського Союзу. Розповідає про ті події повільно, чітко. Іноді підглядає в густо списаний папірець.
— Нашу частину відправили на Ленінградський фронт. А я з деякими товаришами рушив захищати Москву. Наша частина була на Рязанському напрямку. Було вісім напрямків: Можайський, Калінінський, Брянський, — дістає аркуші, повторює назви восьми напрямків захисту. — Ми не давали пересуватися німецькій танковій частині Гудеріана. Він ішов на Тулу. Місяць сидів в окопах. Відступали, відступали, нарешті до Москви лишилося 40 кілометрів. 8 жовтня командування замість Будьонного прийняв Жуков. "Красная звезда" написала, що він стримав наступ на Ленінград. Це змінило настрій. 13 жовтня Жуков скомандував: "Далі відступати ніяк, позаду Москва".
Озброєння було слабе. Рушниці 1891 року зі штиком. Танків не вистачало, літаків. Солдати — як я, 20-річні пацани. У німців було вдвічі більше і зброї, і техніки. Та й досвід. Вони ж до нападу на Радянський Союз захопили 12 держав. Жертв багато було. І самопожертв — також. Про них ми в газетах читали. Протитанкові гранати брали — і під танк кидалися. Перший приклад показали політруки Клочков і Панкратов. За ними й інші.
27 жовтня мене тяжко поранили, відвезли в госпіталь у Ярославль. А звідти — у Томськ. Там чотири місяці лікувався. Потім служив у військовій частині в Омську. В листопаді 1943 року нас направили в Білорусь. Я 3-го числа женився, а в кінці місяця викликають у Гомель, — дивиться донизу, серед медалей шукає білоруську. — А 1950-го мене направили в Київський військовий округ. Відтоді я тут на службі.
У вас добрий зір. Досі читаєте?
— Читаю, газету в скриньку кидають. Але більше книжки. Аналізую, як могли втримати Москву. Німці наступали з лозунгом "Знищити всіх людей". Мені дуже допомагали їхні лозунги. Коли я готував солдатів до рукопашного бою, нагадував: "Хочеш жити? Вбий німця".
А звідки знали німецькі лозунги?
— "Красная звезда" писала. А також листівки кидала наша авіація. Нагадувала.
Правда, що в перші роки по війні День перемоги не святкували?
— Не можу пригадати. Я став відзначати у 1970-х. До Калинівки почав регулярно їздити. Мав у Києві друга-фронтовика, але він уже помер.
Повз нас проходить подружжя. Чоловік несе немовля.
— Ми просимо пробачення, — звертається жінка. — Хочемо вас привітати. Хай цього більше не повториться. Дуже шкода, що тільки один день на рік держава вшановує.
— А мені 95, небагато вже залишилося, — відповідає Михайло Сергійович і сміється. — Молодь не особливо цікавиться війною. Не хоче, а може, чиясь ворожа рука в Міністерстві освіти так старається. Я часто буваю в школах. Один дев'ятикласник мені говорить: "Про Велику вітчизняну війну ми і так знаємо. Розкажіть краще про Наполеона. Як його війська були в Москві". А молодь зараз хіба дивиться телевізор? Хрещатик весь забитий молоддю. Коли їм телевізор дивитися?
— На прес-конференції Януковича, коли той втік у Росію і звертався до ветеранів, дідусь уперше лаявся при родині на телевізор, — каже онука з сусідньої лавки.
Зараз в Україні війна чи ні?
— Сам не розумію. Точно не така, як у 1940-х. До останнього не вірив, що щось почнеться. Сир-бор від часів Майдану. Путін навіть збирався кинути допомогу Януковичу. Хто його знає, чим би це закінчилося. Мабуть, була б ще кривавіша війна.
Йдемо до пам'ятника радянським воїнам. Біля нього чотири великі вінки з синьо-жовтими стрічками й багато дрібних букетів. Михайло Пазін докладає чотири гвоздики.
6 
35413
Коментарі