— Буває, везуть мертвого, а ми біжимо за возом. Перекинули, бух — упав у яму. А хто то — не знаємо, — розповідає 90-річна Параска Гусак із села Піщане Золотоніського району на Черкащині. — Мені було вісім год тоді. Мала четверо братів і сестер. Усі вижили.
Під час Голодомору 1932–1933 років у селі померли 1658 людей — найбільше в області. Зараз тут близько 3,7 тис. жителів. Параска — єдина, хто пам'ятає Великий Голод. Живе в хаті, яку її батько побудував 1926-го. Запрошує всередину. Сідає у м'яке крісло, оббите штучною шкірою. Біля ліжка — велика коробка з-під цукерок, наповнена упаковками ліків.
— Батько мусив віддати кобилу, віз, збрую і піти в колгосп, — говорить. — Нас не зачіпали, було що їсти. Мали корову, рижу — я її добре запомнила, бо батько через неї мене поров. Пасти треба було, а ніхто не хотів. Давала троє відер молока. Мама складала сир у маленькі діжечки — в мене досі в них кури несуться. Люди несли нам хустки чи спідниці, щоб поміняти на молоко й сир. Батько казав матері: "Просить людина молочка — дай, а брати нічого не бери".
Показує родинні фотографії. На одній — уся сім'я 1932-го. Діти у вишиванках. На інших фото син Параски — Микола. Він помер вісім років тому. Має трьох онуків.
— Тепер хуже крадуть і вбивають, ніж тоді, — продовжує. — Дитя увечері родилося — на ранок вже хрестять. Померлих батюшка відспівував. Як у сусідів батько помер, не хотіли віддавати в братську могилу. Поховали за хатою, щоб у кращі часи перепоховати. У центрі був магазин, який тримали жиди. Їх у колгосп не заганяли, тому були найбагатші. Мама просила щось продати дешевше — не давали. Мусила нести шматок м'яса. А як піст приходив, жиди самі до нас ішли: "Продайте дешеве маслечко, бо ж піст".
У межу з Параскою Степанівною мешкає її онук Олександр, 40 років. Два роки перебудовує свою хату.
— Живемо з того, що тримаємо і продаємо поросят. Як буде африканська чума, то нічого не зробимо більше. Не буде з чого жити, — каже він.
"Голодна симфонія" — так назвала серію своїх знімків столичний фотограф Ксенія Пілявська, 28 років. Позувала поетеса і співачка 31-річна Ліла Перегуда, родом із Криму. Фотографувалися у травні в Музеї народної архітектури й побуту.
— Тема Голодомору зачепила мене ще у школі. Попри нудне викладання й купу суперечок і спекуляцій, — розповідає Ліла. — Коли переїхала до Києва, де ці події відбувалися, зрозуміла, що мушу переробити свої відчуття на творчість. П'ять років тому написала перший вірш. Згодом їх назбиралося достатньо для циклу. Але я все ще не наважувалася робити щось публічне. Забагато було галасу навколо самої теми, не хотілося "піаритись на кістках". Усе змінила війна на Донбасі. Смерть стала якоюсь близькою. Я вирішила, що час показати страшні речі такими, якими вони стали — буденними. Вони ось тут у нашому дворі, на телефонному дроті, за стінами й вікнами. Так з'явився образ голодної жінки, яка одночасно є й самою смертю. Біля неї немає ні дітей, ні тварин, ні іншої людини. Вона — остання. Ця жінка не шокує виснаженістю, голими кістками чи людожерством. Вона лякає тим, що в неї ще є сили прийти по тебе.
Щороку наприкінці листопада ми вшановуємо пам'ять загиблих під час Голодомору. Чи достатньо цього?
Колись я відвідав концтабір Аушвіц поблизу Освенцима. Там при вході стояло багато єврейських автобусів. Мені пояснили, що це державна політика Ізраїлю — повезти кожну молоду людину й показати це місце.
Одноразові ж ін'єкції на формування свідомості не впливають. У кожній області має бути музей Голодомору — як за Союзу в кожному регіоні був музей якихось військ. Має бути масштабний центральний меморіал, як музей Голокосту в Ізраїлі. Має бути центр вивчення Голодомору. У кожній школі — регулярні зустрічі з людьми, які пам'ятають тих, хто пережив це страхіття. Освітянські інститути повинні розробляти практичні кроки, а не продукувати гасла й емоції.
Якщо Голодомор усвідомлювати як геноцид і подавати його з приправою "бий москаля", то це виховуватиме лише агресію й ненависть. А якщо так: ніколи й ніде в світі не повинно статися нічого подібного ні з українцями, ні з росіянами, ні з євреями, — то це відчуття звеличуватиме людину
Ігор Корнієнко, 54 роки, голова Асоціації практикуючих психологів Львівщини
6 
35413
Коментарі