Із 28 січня з Донбасу евакуювали 4344 особи, повідомили в МНС. Серед них 845 дітей і 80 людей, які не можуть самостійно пересуватися.
6 лютого бойовики й українські військові домовилися про "зелений коридор", щоб вивезти жителів Дебальцевого, Авдіївки й Вуглегірська. Він діяв із 8.00 до 17.00. Відправили людей 25 автобусами, двома броньованими КрАЗами, двома швидкими. А бойовики пригнали 50 автобусів, пропонували їхати до Донецька. З ними погодилися поїхати 40 людей. На підконтрольну Україні територію виїхали цього дня 753 людини. Із селища Чорнухине на Луганщині мешканців вивозили броньованими КрАЗами. Через постійні обстріли вони боялися їхати автобусами.
— Мы здесь долго не задержимся. Как только сделаем загранки, сразу рванем в Молдавию к моим родителям, — каже 38-річний Дмитро Кліменко. 5 лютого приїхав з дружиною, тещею й чотирма дітьми до Вінниці з міста Попасна на Луганщині. Його терористи щодня обстрілювали з "Градів". Родину вивезли автобусом до Лисичанська. Далі — безкоштовно потягом до Києва і швидкісною електричкою до Вінниці. Волонтери поселили переселенців у баптистській церкві на три тижні. Виділили дві кімнати з дворівневими ліжками, санвузлом, пральною машиною.
— Вимучилися трохи. Але хоч не бахкає і не свистить над головою. На вокзалі ночували в кімнаті відпочинку. Дітей змогли покупати, — дружина 32-річна Маргарита складає дитячі речі в шафу. Розмовляє російською. 11-річний Ігор, 4-річна Валерія, 2-річні двійнята Іван і Микола порпаються в картатих сумках. Виймають іграшки. Б'ються через них, кусаються і плачуть.
— Діти під час обстрілів падали на підлогу разом із нами. Руки закладали за голову й пищали: "Ой, бозе, бозе, бозе…", — розповідає Маргарита. — Кілька місяців у погребі жили. Тоді почули, що на сусідній вулиці снаряд попав у хату, погріб завалився. Матір із двома дітьми похоронило живцем. Відтоді ми перейшли в хату, вирішили: будь-що-будь.
Дмитро спирається на паличку. Півроку тому його контузило, осколками поранило ноги. Його тещі посікло груди.
— Ми тоді поверталися з магазину. Зразу здалося, що зять мертвий. Уся в крові скочила по сусідах "скору" визивати й катафалк заодно, — згадує 60-річна Тетяна Абдєєва. — Причапала додому, кажу Риті — без Дімки осталися. Вона — в обморок. Тут кум забігає, паспорт його просить. Каже, завезли в лікарню. Мій паспорт згорів. Завжди його на грудях носила. Для виїзду тільки копії осталися.
Кліменки жили в центрі Попасної. Майже всі сусіди виїхали або загинули.
— Мабуть, залишилося двоє-троє людей, — продовжує Дмитро. — Ополченці давали 7 тисяч за чергування на блокпостах. Деякі хлопці йшли і зникали. Трьох застрелили, інші пропали. Хтось пішов служити до українських солдатів. Я би теж пішов воювати проти терористів, аби не поранення і четверо дітей. Правда, в армії не служив. Із батальйону "Донбас" добрі хлопці. Часто приносили нам крупи, м'ясо. Сусідка навпроти заздрила. Ми боялися, щоб не здала бойовикам.
Кліменко працював експедитором на вагоноремонтному заводі. Розрахувався, коли народилися двійнята. Підробляв столяром та електрозварником.
— У Лисичанську пробував зняти гроші з картки Приватбанку. Нам Чехія виділила 300 доларів допомоги (Дмитро просив кошти на операцію й паливо. — "ГПУ"). Аби її отримати, написав заяву в міськраду, — пояснює Дмитро Кліменко. — Хотів за раз зняти всі 4 200 гривень. Банкомат не зміг видати, бо були тільки дрібні купюри і їх зажувало. Тепер чекаємо, коли нам знову перечислять. Було трохи грошей на картці банку "Надра", а він збанкрутував. Сидимо на нулях. Виїхали без копійки.
Прихожани кличуть родину обідати. Приготували суп із фрикадельками й гречану кашу з підливою.
— Після вихідних самі вже готуватимемо. Продукти нам видають, молоко й хліб привозять, — Маргарита запрошує в їдальню. Найменші діти накидаються на їжу. Старші відмовляються. — Ігор другий день не їсть. Відколи приїхав, забивається в куток і сидить мовчки.
8 
35413
Коментарі