Як галичани Київ зросійщують

Ми вже якось змирилися з тим, що столиця України — російськомовне місто, хоч українською в ньому володіє більшість, а розуміють навіть негри, індуси та китайці й окрім нападок окремих умирущих маразматиків, ставлення до укрмови загалом терпиме. То хто ж винен, що Батько міст Руських спілкується переважно російською?

Скажете, що винна в тому майже чотирьохсотлітня політика русифікації російсько-совєцької імперії? Попса! Думка для бідних! Двадцять з гаком років відновлення Незалежности із сучасним розвитком телерадіомовлення та за відповідної пропаганди могли б це покрити з лишком, ще й встигнути надати мові гідного визнання та ваги. То може — брак національної самовизначеності киян? Нєа. Більшість російськомовних киян твердо вважають себе українцями. Ну то, може, просто людей в школі мови не вчили? Можливо. Але не їхня в тім вина. А винний у тому, що столиця України досі говорить російською, наш брат… західняк.

Дехто почне слиною бризкати: та Галичина — це П'ємонт України, Буковина — колиска української сучасної пісні, і взагалі: коли б не західняки — українська мова давно вже б вимерла. Але вишпортаймо колоду зі свого ока і розгляньмо її ретельніше. Вихідців із Західної України у столиці не половина, та чвертка точно. І щодня кількість заробітчан-западенців, що з'їжджаються до столиці на ПМП (постійне місце проживання), дедалі зростає — станьте вранці на залізничному причалі й самі постежте за потягами, що приходять зі Львова та Ужгорода. Додайте до них ще "переїзних" та "відряджених": коли така юрба збирається в Римі чи Мадриді, це відразу дається чути! А в Києві що? А то, що саме вихідці з Тернопілля, Львівщини та Франківщини, корчачи з себе офіґенних інтеліґентів, першими починають "виламуватись" на російській, навіть коли їх про це зовсім і не просять.

Саме наш брат ґаліцус (Від нім. Galicius — зневажливе назвисько мешканців Галичини) першим починає соромитися власної самобутньої говірки, почуваючи себе "селом", а тому, вбравши "фірмові" лахи, намагається у Києві якнайшвидше розчинитися у натовпі і мовно в ньому не виокремлюватися. Доходить до гірко-смішного, коли люди при знайомстві "чтокають" і "какають" одне з одним російською, а по хвилині балачки з'ясовують, що вони вихідці з… сусідніх сіл Прикарпаття.

І ось такий буцім патріот зі штучною зашкарублою меншовартістю потрапляє в російськомовний робочий колектив. Людина, зрозуміло, відчуває психологічний неспокій, тиск: нове оточення, нові люди, інший ритм життя. Однак, замість того, аби говорити як вмієш, вона намагається щось сплітати на російській, як їй здається, мові. За рік часу з такого "бійця" виходить "порядний" столичанин, що розмовляє на "чєлавєчєскам язикє". Одним абориґеном стало менше. Проте, одним рагулем більше: діалектичних, звуковимовних особливостей, усталених зворотів (тим паче при переході на споріднену мову) можна не позбутися до кінця життя — вже в генах сидить. Тож вирахувати такого "обрусілого" легко з двох перших його калічених слів.

Ось і виходить, що головними поширниками суржику в Києві є навіть не москвини, котрі поступово вчать українську, і не кияни, котрі в переважній більшості своїй добре володіють двома мовами , а… неудовбенні патріоти з Галичини. Ось і маємо, що замість приросту україномовного елементу в столиці розлазиться суржикомовний покруч по самому українському, бляха, П'ємонті — Галичині: коли такий новий кієвскій Чортюк або Шкодич приїздить на шинку та кутю до рідного галицького села, і родина дивується, де ж він таких модних незрозумілих слівців набрався ? то він вже, бач, учоний, і йому пальця в рот не встромляй!