"Наші батьки та діди були міцними в своїй народності мимовільно; самі того не усвідомлюючи, вони ще могли залишатися українцями. Але ми вже можемо бути міцними лише свідомістю своєї осібності". Замалим не півтора сторіччя по тому, як видатний український філолог Олександр Потебня висловив в одному з приватних листів цитоване міркування, його актуальність, здається, не тільки не зменшилася, але й непорівнянно зросла. Жаским результатом системної русифікації України стала руйнація на значній її території процесу відтворення україномовного середовища, провідну роль у якому відіграє освіта та виховання в родині.
Чи не єдина дорога до українства пролягла через свідомий вибір уже в дорослому віці, що за радянських часів не міг мати масового порядку.
У підсумку цілком природне для інших країн засвоєння (висловлюючись у термінах Потебні) народності з молоком матері перетворилося в багатьох містах України радше на виняток, аніж правило, а чи не єдина дорога тамтешніх мешканців до українства пролягла через свідомий вибір уже в дорослому віці (що за радянських часів, ясна річ, не міг мати масового порядку).
За доби незалежності, коли сила, впливовість та кількість чинників, що могли б прихилити – повернути або навернути – українців до української ідентичності відчутно збільшилась, боротьба двох протилежних тенденцій виступила яскравою характеристичною рисою мовної ситуації в Україні: поряд із потужною і дотепер інерцією зросійщення, під впливом якої українці й надалі зрікаються мови та стидаються користуватися нею, певного розповсюдження (помітного у столиці навіть неозброєним оком) набув феномен переходу уже сформованих русофонів на українську мову.
Про власний досвід свідомого вибору на користь української ідентичності розповідає Дмитро Ткач, заступник директора Інституту суспільних досліджень і координатор проектів Клубу КОЛО. Уродженець Дніпропетровської області, а нині – мешканець Києва, Дмитро перейшов на українську у студентському віці – під час навчання на історичному факультеті Дніпропетровського національного університету.
Дмитре, розкажи про свій перехід на українську мову. Що тебе спонукало?
- Якщо говорити особисто за мене, то свідомий вибір української мови як основної в спілкуванні був пов'язаний із низкою різних факторів. Це доволі складний процес, однак в основі цього рішення знаходилось, безумовно, виховання в родині (до слова сказати – російськомовній). Принципи та світоглядні установки, закладені ще в дитинстві, дали свій результат. Але труднощів було чимало. Оскільки мій перехід складався із декількох етапів, на кожному з'являлись свої перешкоди. Спочатку оточення сприймає це як своєрідний жарт; потім з'являється спротив і відторгнення. Зрештою, на третьому етапі, якщо людина не ламається, до неї ставляться більш спокійно. Що цікаво: коли намагався пару разів жартома переходити на російську, то ті, що колись критикували, просили розмовляти з ними лише українською. Таким чином, основна проблема – це подолання стереотипного бачення.
Наскільки відрізняється мовна ситуація в Києві й рідному для тебе Дніпропетровську?
- Останні півтора роки я живу в Києві, і тут мовне питання вирішено простіше: адекватне ставлення до різних мов пов'язане із насиченістю міста представниками всіх регіонів. Хоча, коли кажу, що я родом з Дніпропетровщини, навіть україномовні цікавляться, чому ж я тоді не говорю російською.
Серед основних чинників, які спонукають україномовних людей переходити на російську, – страх бути не сприйнятими. Щоправда, в переважній більшості він прикривається "толерантним ставленням до співрозмовника".
В самому Дніпропетровську ситуація значно складніша. Звісно, що бити за українську нікого не будуть, але різні "неприємності" для україномовних громадян таки можуть мати місце. Як мінімум, в суспільному транспорті, магазинах, громадських місцях можуть ігнорувати, натякаючи тим самим, щоб людина зверталась російською. Як максимум – можуть не розглядати україномовні резюме, або ж під час співбесіди відверто говорити, що українською в компанії говорити не варто. Тож або треба погоджуватись з такими правилами спілкування в колективі, або ж – шукати роботу далі. Щоправда, подібна ситуація не є рідкістю і в Києві. Це перевірено на власному досвіді.
Гадаєш, це й є одним з чинників, чому україномовні українці перескакують на російську мову?
- На питання, чому україномовні при першій-ліпшій нагоді переходять на російську мову, я й досі не знайшов однозначної відповіді. Наскільки я розумію, вона ховається у тонких психологічних матеріях. Серед основних чинників, які спонукають україномовних людей переходити на російську, – страх бути не сприйнятими. Щоправда, в переважній більшості він прикривається "толерантним ставленням до співрозмовника". Тож і трапляються ситуації, коли двоє українців, не знаючи про україномовність один одного, можуть спілкуватись російською, пояснюючи це "ввічливістю". Поруч зі страхом йде відчуття меншовартості, підсвідоме усвідомлення другосортності. Це результат багаторічної маніпулятивної політики. Ті, хто не піддавався експерименту, був знищений. Решта – асимілювалась та прийняла образ жертви. Він і досі залишається в свідомості значної більшості українців.
2 
35413
Коментарі
92