28 березня жителі селища Кирнасівка Тульчинського району Вінниччини провели хресну ходу на підтримку цукрового заводу. Вийшли з іконами, молитвами, транспарантами "Заводу майбутнє — людям роботу", "Геть руки від нашого заводу". За два дні до того підприємство намагалася захопити група чоловіків. Приїхали мікроавтобусами.
— Вискочили 26 чоловік, — розповідає охоронець Вікторія Якуба, 35 років. — Удерлися на прохідну, били нас куди попало. Я бігом до нашої рельси, стукала, скликала людей. Мені плече вибили.
Завод не працює. Однак із 23 березня його безкоштовно охороняють робітники. Жінки вдень, чоловіки — вночі.
— Ці мужики дерев'яними скамейками таранили нас по ногах, спинах, витісняли з прохідної. У мене груди, плечі, ноги всі в синяках, — долучається до розмови охоронець Валентина Блажкова, 43 роки.
Робітники викликали міліцію. Нападників перехопили по дорозі.
Кирнасівський цукрозавод працював із 1965 року. Працювали 700 людей. Із 2007 року підприємство не діє.
— Якщо ми не відстоїмо його, то його поріжуть, як інші. У нас збереглося все обладнання та під'їзні путі. Ще даже цукор є. Тільки техніку спродали, — каже Володимир Мензул, 57 років, начальник жомосушки. — Нам треба нормального інвестора, а не металоломщиків.
Робітники створили ініціативну групу.
— 2008 року вже була загроза вирізання заводу. Ми тоді послали телеграми президенту, прем'єр-міністру, обласній владі, — говорить член ініціативної групи Ганна Супрун, 56 років. — Підприємство зберегли, але через два тижні на мою хату напали, із двох веранд поздирали пластик.
У березні 2011-го заводом зацікавився інвестор — італійська компанія.
— Але їм перейшов дорогу інший покупець. Сказав, що готовий перепродати завод. Якщо ні — то поріже його, щоб вернути свої гроші, — продовжує Супрун.
— Власником цукрозаводу було товариство "Сахара" з Києва, — пояснює ситуацію голова селищної ради Василь Процишин, 62 роки. — Але воно не погасило кредит, який брало під заставу майна підприємства. Тому банк виставив завод на продаж. 22 березня його придбала фірма "Уніфінгруп". Зараз уся надія на італійців, які куплять завод і запустять на тростняку. Люди не можуть приміщення лишити, бо в нас уже є руїна — завод залізобетонних виробів. Якщо додасться ще одна, селищу кінець.
3 
1
Коментарі