— У Луганському клінічному онкологічному диспансері щодня мав чотири операції. Була престижна робота, сім'я, власна квартира. Життя йшло по накатаному шляху. Але одного дня прийшлося відмовитися від усього, — говорить 30-річний Роман Морару-Бурлеску, хірург і онкоуролог із Луганська.
Від березня 2015 року працює в Черкаському обласному онкодиспансері.
— У квітні позаторік в Луганську відбувся штурм СБУ, обстріл облдержадміністрації, — розповідає Роман. — Я не міг ризикувати життям дружини й сина. Сказав, щоб поїхали на відпочинок у Бердянськ. Сам ще півтора місяця працював. Коли почалися активні бойові дії на території міста, ми все одно виходили на роботу. Щодня чергували три операційні бригади. У палатах лежали разом поранені українські військові й сепаратисти. Нам було однаково, хто на операційному столі. Важливо — повернути людину до життя.
— 4 липня о п'ятій ранку снарядом поцілили в наш онкодиспансер. Я був тоді вдома. Коли приїхав, побачив зруйновані кабінети в поліклініці. Осколками побило наше відділення, дах у хіміотерапії, пошкодило проктологію. У всьому диспансері повибивало вікна, склом поранило людей. Добре, що обійшлося без летальних випадків. Стало шкода, що в один момент знищено те, до чого докладав якщо не руки, то гроші. Я знав кожен покладений шматочок лінолеуму і плінтусів. Облаштовував бойлерну. Головний лікар прийняв рішення про евакуацію. Нас відправили у відпустку. На території лікарні ЛНРівці зробили свою базу. У липні почалися обстріли з танків, "Градів", вила сирена.
— Через два тижні я вирішив покинути місто. Спочатку поїхав до Києва на курси в Інститут раку, — каже Роман. — У столицю до мене приїхала дружина з сином. Жили на квартирі. Ми знали, що обстріли Луганська продовжуються і вертатися додому не можна. Я порозсилав резюме у деякі міста. Наприкінці серпня мене запросила маріупольська приватна онкоклініка. Там була перспектива кар'єрного росту. Коли почав оформляти документи, сепаратисти пішли в наступ і були вже за якихось 10 кілометрів від Маріуполя. Не хотілося знову пережити те, що в Луганську. Знайомі запропонували переїхати у Кривий Ріг. Там влаштувався в міську лікарню. Було непогано: велика клініка, хороший колектив, але працював у звичайній хірургії. А мені важливо розвиватися як онкологу.
Я знову розіслав резюме. Запросили в Черкаський обласний онкодиспансер. До Черкас приїхали власним "Ніссаном". Збиралися за два дні. Взяли одяг, ноутбук і планшет. Хотілося б забрати із Луганська свою двокімнатну квартиру й гараж. За ними зараз наглядають сусіди, навідуються батьки. Ми 10 років орендували помешкання і лише два роки змогли пожити у власному. Тепер усе потрібно починати спочатку. Продати квартиру зараз — надто дешево. Якщо в Україні ціни на житло впали, то там — тим паче.
У Луганськ ми навряд чи вже вернемося. Це пройдений етап. Все досить тимчасове, як і ми у цьому світі. Хоч відверто скажу, що переїзд всім дався важко.
Батьки живуть у Горлівці. У місті є опалення, вода, освітлення, дороги розчищені. Інколи чують бахкання, але настільки до обстрілів звикли, що не надто звертають увагу. Перед Новим роком приїжджали до нас у гості. Черкаси їм сподобалися.
У новому онкоурологічному відділенні прийняли добре, — продовжує Роман. — Провів лапароскопічну нефректомію — це малотравматична операція з видалення враженої раком нирки. Пацієнтці 60 років. Я їй маніпуляторами через маленькі проколи видалив праву нирку. До мене тут цього не робили. Обладнання в Луганську було сучасніше. Якщо порівнювати із черкаським, це — як "Запорожець" і "Мерседес". І той, і той їздить. Добратися до кінцевої точки можна, хоч не так комфортно і швидко. Оперувати мені допомагав асистент і повноцінна бригада. Після такого втручання реабілітація пацієнта проходить значно швидше. Під час відновлення не застосовують анальгетики, немає больового синдрому. На п'яту добу людину можна виписувати додому.
Дружина Катерина теж знайшла роботу — неонатологом у районній лікарні села Червона Слобода, — каже Роман. — Сина Владислава влаштували в садочок, без проблем і поза чергою. Винаймаємо квартиру в мікрорайоні Митниця. Знайшли по інтернету. Платимо 2,3 тисячі гривень. Після року життя в Черкасах можу сказати, що люди тут дещо м'якіші й добріші. У них більше патріотизму.
У Луганську досі працюють деякі мої колеги. Вони не виїхали, бо нікуди. В них там живуть родичі, у когось маленькі діти, лежачі батьки. Таким не просто прийняти рішення змінити життя. Складно перекреслити все, що створював роками. Та й на новому місці ніхто нікого не чекає. Багато моїх знайомих покрутилися і вернулися до Луганська. Щоб винаймати квартиру, треба чималі гроші.
"У психоневрологічному диспансері за мною ганялися з ножами"
Роман Морару-Бурлеску закінчив Луганський медичний університет.
— Пішов учитися на контрактній основі, — згадує Роман. — Рік навчання коштував 800 доларів. Знання дозволяли поступити й на безкоштовне навчання. Але там свої мінуси. Держзамовлення не дає права на вибір спеціальності, зобов'язує відпрацювати три роки за направленням. На останніх курсах доводилося і навчатися, і працювати. Міг уранці оперувати, а ввечері робити уколи і ставити клізми.
На третьому курсі влаштувався медбратом в обласний психоневрологічний диспансер.
— Робота була така, що не позаздриш. За мною ганялися зі стільцями й ножами.
На четвертому курсі перейшов у Луганський клінічний онкологічний диспансер. З 2009 року в університеті два роки проходив інтернатуру з онкології. Від 2011-го — за спеціалізацією "онкохірургія".
— Коли вперше зайшов у морг, працювати не боявся. Я знав, для чого туди йду, й емоції не повинні брати гору. Лікар має бути холоднокровний, але не байдужий. Повинен співчувати, розуміти і бути людяним до тих, кого лікує. Усіх своїх пацієнтів пам'ятаю.
2 
35413
Коментарі