— Колюня, невже це мені? — каже на порозі двоповерхового будинку на письменницькому хуторі у Кончі-Заспі біля столиці Галина Степанівна, дружина академіка 70-річного Миколи Жулинського. 5 січня їй виповнилося 64. Чоловік дарує їй оберемок білих троянд. Він щойно з прогулянки, у синьому спортивному костюмі.

— Я зараз вам екскурсію влаштую, — проводить засніженим двором із молодими ялинами. Поряд стрибає чорний собака Різзі.

— Іще за радянських часів хотів збудувати тут будинок, але місця не було. То став зводити дім у Рудиках, кілометрів за 12 звідси. Якимсь дивом удалося його вигідно продати. Батько з Америки висилав частину своєї пенсії. І я купив тут 18 соток у критика П'янова. Років із 10 у розстрочку будував цей дім. А живемо тут років вісім.

На стіні будинку велика металева бабка.

— Дуже люблю комах. Завжди за ними на наших луках спостерігаю. Хочу будинок назвати "Цвіркун" і вивіску над входом почепити.

Різзі прибігає із зеленим тенісним м'ячиком у зубах.

— Із нею граю в теніс, — сміється академік. — Ми зранку луками нашими заповідними гуляємо. Ну, що ти рохкаєш, як свиня, покажи свою хату, — тягне собаку до чималої буди. — Вона тут дітей народжувала, але жити не хоче. Хоча тут навіть радіатор є.

За хвірткою, оповитою виноградом, — приватний ставок і двоповерхова будівля. Біля неї складені дрова.

— Ця територія вже не моя, але взяв її в оренду. Риби в ставку повно, її ніхто не ловить. На першому поверсі — всяке причандалля для роботи в саду. На другому хотів більярдну зробити. Але прорахувався — мала. Зараз там музей українського одягу, сорочок вишиваних кілька десятків.

Пригощає глінтвейном.

— Пляшку вина мені заммера Любліна привіз. Картини, ікони, всякі дрібнички мені дарують. А дві старі скрині сам купив, дуже сподобалися.

Заводить до кабінету. Він захаращений книжками.

— Сюди страшно заходити. Ці книжки я маю або прочитати, або опрацювати, або подякувати за них. На горищі маю бібліотеку, збираюся подарувати її Острозькій академії.

— Ідіть сюди, подивіться, — гукає Галина Степанівна. На ліжку в одній із кімнат простягся рудий пухнастий кіт. Коли його гладити, стріляє струмом.

— Золотко моє, — говорить Микола Григорович. — Думали, що дівчинка, й охрестили Мотрею. А він хлопчик. То назвали його Мотею. Франко сказав: "Кожен русин повинен мати свого жида", — сміється.

— Ти такий червоний став. Випив із дівчатами? — всміхається дружина. Вона в жилеті з овчини. Жулинські заощаджують на газі.

— Несподівана річ — день народження, — Микола Григорович наливає коньяку. — Будьмо. Галстеп такого смачного хліба напекла. Я називаю її ще Цвіркуном або Мамга — мама Галя.

Цікавлюся, що чоловік їй подарував.

— Це таке чудо — мій чоловік. Він дарує круглий рік. Востаннє з Москви привіз сережки — срібні кліпси із гранатиками. Я ніколи дірок у вухах не робила. А кліпси зараз купити — проблема.

Господар затягує: "Голуб на черешні, голубка на вишні".

— З Миколою ми обоє співаємо. А донька Олеся вродилася без слуху. Віддали її на бандуру, то навчилася трохи.

×