У Віктора Ющенка в Києві є земляк. Живе неподалік Лаври, ближче до Вічного вогню. Це поет Олекса Ющенко, 88 років.
Мешкає в однокімнатній квартирі. Працює за друкарською машинкою "Континенталь", яку 1941-го з Берліна привіз друг, також Олекса — Борсук. Ющенко написав 50 книжок. Самотній він у тій своїй квартирі вже 46 років. А ще він — заслужений діяч культури? Чувашії.
— Я багато можу розказати, — відгукнувся пан Олекса по телефону. — Тільки в мене інфаркт недавно був, ногу відняло. Приходьте за тиждень, поговоримо. Може, пройде?
А за тиждень мене здивували двері в його квартирі. Обабіч стояли дві колоди, рівненько зрізані, наче пеньки.
— Це мій сусіда зробив, — розсміявся дідусь, майже беззубий, але з дуже добрим обличчям. — Люди приходять, а ми не завжди вдома — я люблю посидіти в сквері. У Хоружівці такі колодки є під кожними ворітьми, замість лавочок.
— Мій батько читав Остапа Вишню — з газет. А півсела сиділо на колодках перед хатою і слухало. Тоді ще обидві наші церкви зруйнували, — пригадує він. — Віктор їх згодом відновив... Він приятелював із моїм сином, коли той був ще живий. Сашко працював у нього в Нацбанку, керівником прес-служби. Недавно помер...
У квартирі пана Олекси на звичайних дошках, збитих у стелажі, тисячі книг.
— Сідайте ближче до вікна. Там світліше, — запропонував господар.
Він говорив розбірливо, не плутався думками, чітко орієнтувався у часі. Тримався добре.
Дружина мене покинула в 1959-му. Відтоді пишу вірші
— Дружина мене покинула у 1959-му. Відтоді пишу вірші. Колись був репортером на фронті, редактором партизанського відділу на радіо.
— Закидали вас у партизанські ліси? — сідаю на залежаній тахті. Це єдине, на що можна сісти, крім крісла хазяїна. Біля тахти, на стільці, гора ліків. Їх пан Олекса завбачливо прикрив рушником.
— Закидали, звісно... — підтвердив. — А до війни я вчився у Ніжині. На канікули приїздив до Хоружівки. Андрій теж приїздив — з Харкова. Ми дружили. Часто ходили у степ. А найбільше — в ліс. А ще більше — на колгоспне поле. Тоді на Сумщині кавуни родили! Брали по одному-два й різали в кущах. Андрія потім забрали на війну. Він пройшов концтабори, номер мав на грудях.
У кутку я помітив кобзу.
— Подарував друг, — пояснив він. — Але я гроші йому дав. То ж дорога річ, справжня.
— Граєте?
— Ні, але ритм для віршів задаю. Проведу туди-сюди рукою — і впіймаю мелодію. У нашій Спілці письменників більше ніхто так не робить.
— А батько Ющенка не писав віршів?
— Не чув. А от в удуку ми обидва любили грати. Це місцева гра, трохи нагадує гольф. Майдан у Хоружівці широкий, хати далеко стоять. Ми копали лунки за 3—4 метри одна від одної, витесували із чогось твердого кульку, клали в лунку й ціпком намагалися попасти нею у наступну. Хто кого перетискував через весь майдан, той і перемагав. А наші діти в удуку вже не грали.
— Ви сказали "майдан"?
— У нас не вулиця в селі, а майдан — широка...
Стемніло. Я зауважив, що у квартирі прибрано. Господар не схотів розповісти, хто допомагає йому по господарству.
— Це правда, що ви — заслужений діяч культури Чувашії? — запитав я, розглядаючи гору знімків, які він висипав мені на коліна. Знімки були сортовані акуратно, з пояснювальними записками.
У селі 30 дворів було одних лише Ющенків
— У Союзі дуже зважали на дружбу між народами. Просто таки примушували дружити. А потім я сам зацікавився. У 1922 році на Чернігівщині жив один молодий чуваський поет — Сеспель Мішші. Його звинуватили у троцькізмі, і він переховувався в селі. Повісився у 23 роки. Хворів. А ще — нерозділене кохання... Утік від чекістів, а попався Амурові! Писав він добре. Перекладали його Тичина, Рильський. І я теж. Я настояв, аби його вірші видали в Україні. Чуваші раділи, мов діти. 1994-го в Чебоксарах мені дали за це звання.
Я розкопав у купі фотографій ті, де пан Олекса знятий з Віктором Андрійовичем.
— Бачимося рідко, — прокоментував він. — Раніше, коли Віктор керував банком, часто допомагав мені. Приходив на творчі вечори.
— А тепер підтримує вас?
— А що мене підтримувати? — здивувався пан Олексій. — Комп"ютера мені не треба. Телефон маю. Я все життя сам прожив. Добре, що він зайнявся Хоружівкою. У нашому селі 30 дворів було одних лише Ющенків. Із них у 25-ти не дочекалися своїх з фронту. А мені й так незле. От тільки роки. 89-й — то немало, еге ж?..
Президент — нащадок Калнишевського і... Чингізхана
Рід президента України походить від останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського. Того самого, якого російські монархи на 26 років запроторили на Соловки. Про це повідомив Данило Кулиняк, історик і письменник.Ця новина вразила Віктора Ющенка. На запитання: "Який подарунок вам найбільше запам"ятався?" — він відповів: "Генеалогічне дерево". 2002-го в Хоружівці йому вручили родове дерево, що бере початок від
XVIII століття. Родовід відслідкували до часів Богдана Хмельницького й навіть... Чингізхана. Брат отамана Калнишевського, посполитий Нечипір Ющенко, 1768 року написав у листі, що заручив свою дочку із січовим козаком Семеном Тугай-беєм. 9 січня відбулося весілля. Це означає, що до родоводу Ющенка можна дорисувати й кілька татарських гілок. А якщо копнути глибше, то навіть знайти зв"язок Віктора Андрійовича з Чингізханом, прямим нащадком якого був Тугай-бей.
4 
35413
Коментарі
1