8 вересня киянка Галина Швидка, 65 років, вийшла із СІЗО. Пробула там дев'ять днів. Її затримали за зрізану із вінка біля пам'ятника Тарасові Шевченку стрічку з написом "від президента Віктора Януковича".
Галину Миколаївну відпустили на день раніше за зразкову поведінку. 9 вересня Олександр Турчинов у наметовому містечку біля Печерського районного суду вручив їй орден "Незламний патріот України". На нагородження киянка вдягла нарядний червоний піджак, губи підмалювала темно-червоною помадою, волосся накрутила у пишні локони.
— Дуже неприємно згадувати СІЗО, — каже. — Спершу там до мене гаркали. Охоронець кричав: "Ти, ану пошла сюда". Я пояснила йому, що я старша жінка, він мене не знає, тому мусить звертатися на "ви". Розказала, за що мене посадили, то охоронці за голови бралися. Після того називали мене Миколаївною і на "ви". Між собою страшно матюкалися, то я просила їх бути людянішими. Ніби подіяло. Намагалася позитивно мислити. Вони мені кажуть — камера, а я кажу — кімната. Там вікна заґратовані, а я думаю собі, що це як у лікарні, щоб ніхто мене не вкрав.
Галина Миколаївна відмовилася від тюремної їжі. Плеще себе по талії і боках, показуючи, що схудла.
— Я в такому стані була, що кусок у горло не ліз, — показує худі руки. — Перші три дні лежала та плакала. Навіть того, що син передавав, не хотіла їсти. Він мене балував, купу м'ясного в магазині купував, салатики, фрукти, соки. Усе в кулінарії брав. Не тому, що готувати не вміє, — там передавати тільки запечатане можна, з чеком і датою виробництва. Потім мене у загальну камеру перевели, де алкоголічки сиділи, бомжихи, проститутки. Я їм усі продукти віддавала. Дівчата голодні були, і тюремну вермішель з'їдали, і все, що я давала. До них же ніхто не приходив. За це вони мене полюбили дуже. Я з ними розмовляла, газети їм читала. Розказувала, за що люди на Майдані стоять, за що мене посадили. Про політику, щоб вони зрозуміли, що в країні коїться. Дуже їм історія про Януковича сподобалася, коли в нього яйцем кидали і він упав. Учила їх бути ввічливими, казати "дякую", "будь ласка". Вони мене Миколаївною називали і не сварилися при мені. А між собою, я чула, матюкалися. Коли я виходила, плакали і казали, що мене їм Бог послав.
— У шостому класі мама мене з дитбудинку забрала, — продовжує. — Вона підробляла в забігайлівці, де п'яні вечорами приходили, і приносила нам надкушені пиріжки, які відвідувачі не доїли. У нас не було грошей навіть на їжу, не те що на одяг. Одна вчителька дала мені шкільне платтячко, а інша — чорний фартушок. Він був довший за платтячко. Я в дитбудинку звикла — носити треба, що дають, так і ходила. Ніхто із учительок не підказав, що фартушок можна було підкоротити. Діти з мене сміялися, я з ними билася. А ще мама хотіла, щоб я підпрацьовувала на виробничому комбінаті при школі. Я пішла сама в міліцію і попросила, щоб мене назад у дєтдом віддали. Згадала це, і камера не такою страшною стала.
До Галини Швидкої підходить високий білявий чоловік. Це її син 34-річний Володимир. Бере матір під руку.
— Вважаю, що мама зробила послугу президенту, — говорить. — Мій товариш-священик сказав, що на могилах недобре ставити вінки із написаними іменами. Можна писати "від колег", "від друзів", але не повинно бути імен. Це накликає біду на людину.
3 
1
Коментарі
44