"Якщо центральними вулицями Донецька пройтися у вишиванці, ніхто й слова не скаже"

 

Увесь період воєнних дій на Донбасі журналіст 43-річна Лариса Лісняк залишалася в рідному Донецьку. Свої проукраїнські переконання ніколи не приховувала. Раніше очолювала прес-службу однієї з корпорацій, керувала регіональним інтернет-виданням. У грудні торік втратила офіційне місце роботи через складну ситуацію у регіоні.

Із Ларисою зустрічаємось у "Львівській майстерні шоколаду". Кав'ярня досі працює в центрі Донецька, на бульв. Пушкіна. Сідаємо за дальнім столиком біля вікна. Лариса невисокого зросту, має коротке біляве волосся. Вдягнена у джинси й куртку. Розмовляємо російською мовою.

Чому ви залишаєтеся в Донецьку?

— Тут моя родина. Щоправда, в нас різні погляди. Я — прибічниця єдиної України, із Донецьком. На моєму боці син. Він був змушений перевестися в одеський вуз. Рідні ж не так підтримують ДНР, як виступають проти тиску й провокацій відносно Донбасу з боку окремих політиків, що прийшли до влади з перемогою Майдану.

Інша причина — місто, яке люблю. Тут квартира, облаштований побут, домашні тварини, яких не кинемо.

З Україною пов'язані найкращі роки мого життя. Тут відбулась як особистість, створила чудову сім'ю, отримала освіту, зробила кар'єру. Кажу це відкрито, нікого не агітую, а висловлюю свою позицію.

У теперішньому Донецьку вам комфортно?

— Якщо не зважати на періоди активних бойових дій — так. У нас красиве, чисте, затишне місто, з розвинутою інфраструктурою. Моє коло спілкування — рідні й друзі, що залишилися. На жаль, їх одиниці. Більшість виїхала. А також звичайні адекватні донеччани. Серед знайомих нема радикальних прибічників ДНР, які б ненавиділи Україну.

Атрибутика на вулицях, білборди, що закликають до ополчення, агітоб'яви в громадському транспорті — спочатку це викликає відторгнення. Але намагаєшся абстрагуватися. Подібну реакцію в багатьох донеччан викликала б українська символіка. Однак, якщо пройтися центральними вулицями у вишиванці, ніхто й слова не скаже. Бо це символ народу, а не держави.

Війна згуртувала людей. На вулиці нема агресії, радикалізму. Навпаки, кожен намагається допомогти іншому, підтримати. Якщо в транспорті хтось починає розмови про політику, решта осаджує: та годі вже! Це вже не Донецьк періоду "русской весны". Це люди, які прагнуть миру. І хочуть, щоб їх зрозуміли.

Але коли чуєш того ж Захарченка, інших лідерів "республіки", то виникають сумніви щодо їхнього мирного настрою.

— Захарченко, Пургін, Пушилін — це політики. Транслюють те, що, як їм здається, від них хочуть почути. Більшість людей "просіюють крізь сито" агресивні висловлювання.

Ступінь агресії зростає під час активних бойових дій, а також рішень українського уряду, що посилюють блокаду території ДНР — економічну, фінансову, транспортну.

Ви не приховуєте свою проукраїнську позицію. Не боїтеся?

— Чого?

Репресій, тиску, підвалів.

— Побоювання маю, але не страх. Багато колег-журналістів пройшли катівні "ісбушки" (будівля екс-СБУ Донецької області. — "ГПУ"), прокуратури й місцевих батальйонів. Від літа ситуація змінилася на краще. Тепер означилися правила гри. Парламент ДНР приймає закони, кодекси. Якщо їх дотримуватися, то людині нічого не загрожує. Регулярно стаються арешти всередині самої структури ДНР. Деякі міністри по кілька місяців сиділи в СІЗО.

Згідно з одним із останніх указів, до 4 квітня усі особи, що не є співробітниками силових структур, повинні були віддати зброю. У разі відмови їх визнають незаконними бандформуваннями з усіма наслідками. Діє місцева поліція, держ­автоінспекція, управління з економічних ­злочинів.

Як багато залишилося в місті прибічників України?

— За моїми відчуттями, багато. Хоча це пов'язано з моїм колом спілкування, де за Донецьк у складі України відсотків 70–80.

Загалом по місту я розподілила б настрої мешканців так. 10 відсотків — однозначно за Україну, 20 — скоріше підтримують Україну, ніж ДНР. Стільки ж симпатизують ДНР. Зо 15 ­відсотків — ідейні деенерівці. Найбільша частка — ­байдужі. Для них головне — мир, робота, зарплата. Всього в місті зараз проживає близько 700 тисяч людей.

Що стало для вас найбільшим одкровенням за час ­війни?

— У серпні довелося провести кілька днів у підвалі своєї дачі під Нижньою Кринкою. Село опинилося прямо на лінії фронту. Ми чудом звідти вибралися й повернулися всією родиною у ­Донецьк. Наприкінці літа вирішили з батьками виїхати до Бердянська в Запорізьку область — щоб трохи отямитися. Раніше мені здавалося: аби розслабитися, досить перетнути лінію фронту. Виявилося — ні. Наслідки стресу організм не подолає й за місяці.

Улітку 2014-го курортний Бердянськ став однією з головних баз для тих, хто виїхав із Донецької області. Майже всі номери найшикарніших автівок були "АН" (­реєстраційний номер автомобілів на Донеччині. — "ГПУ"). Першого дня нас ще тіпало після обстрілів. Навіть надвір не виходили. А за вікном вмикають гучну музику, працюють роз­важальні заклади, "донецькі" відриваються, танцюють, ­радіють життю. Хоча знають, що відбувається в рідному місті. Спіймала себе на думці: ­простіше бути в Донецьку, ніж у мирному ­Бердянську.

Помітили різницю між донеччанами, які виїхали, і тими, які залишилися?

— Восени, під час відносного затишшя, люди масово поверталися у місто. Ті, що залишалися, виглядали втомленими, депресивними. ­Навчилися відрізняти звуки "Градів", мінометів, гаубиць. Були більш зібраними й організованими. Не балакучими: по собі помітила, що дуже втомлювалася від розмов про війну.

Тих, що повернулися, ви­казувала зовнішність: засмаглі, доглянуті. Жінки на підборах. Ті, що залишалися, за літо ­звиклися з кросівками. Треба бути готовою бігти будь-якої миті. На вулицю одягали речі, в яких не шкода впасти на ­землю.

Усі говорять про транспортну й фінансову блокаду ­Донецька з боку України. Однак жителі купують продукти, сплачують комунальні послуги, працюють кав'ярні. Звідки гроші?

— Вони є далеко не у всіх. Але в Донецьку продовжують працювати багато заводів, шахт, торговельних мереж, ринків. Там отримують зарплату, хоча меншу й із затримками. Співробітники підприємств, що виїхали на територію України, працюють у віддаленому режимі.

Люди виживають завдяки заощадженням. У ­заможному Донецькому регіоні була можливість відкласти "на чорний день". Значна частка грошей надходить від тих, хто переоформив пенсії на території України. Допомагають ті, хто переїхали в інші міста. До вересня-жовтня бюджетники отримували зарплату. А з квітня розпочався потік рублів. Стали виплачувати повноцінні пенсії. Обіцяють налагодити виплату зарплат бюджетникам.

Опишіть загальну атмосферу в Донецьку сьогодні.

— Зараз тут ейфорія від перемог на фронті. І від підтримки з боку Росії. Вона реально відчувається: і фінансова, і гумконвоями. Радіють перемир'ю. В ньому теж вбачають заслугу Москви і керівництва ДНР. Його порушниками вважають лише українську сторону. Але в повноцінний мир назавжди не вірять.

Яким бачите вихід?

— Офіційно він заявлений як надання особливого статусу Донецькій і Луганській областям у складі України. Але це — нереальні перспективи. Бо на політичному рівні протистояння лише посилюється. Хоча б останні рішення Верховної Ради: перейменування Дня Перемоги, заборона комуністичної символіки, заміна радянських топонімів. Більшість жителів Донбасу це сприймає як провокацію.

9,49 гривні — акційна ціна на підів'ялу картоплю в донецькому супермаркеті. Найдешевша на базарі коштує 10 грн. У той же час на київських ринках кілограм віддають за 5–6 грн. Особливо зросли в Донецьку ціни на продукти, що користуються найбільшим попитом, — крупи, молоко, ліки.

×