— В Андрієвих жилах текла бунтарська кров. Його сім'я походить від шляхетного роду. Дідо по материній лінії був греко-католицьким священиком у підпіллі, — каже 40-річна Наталія, вдова героя Небесної сотні Андрія Дигдаловича із села Сокільники Пустомитівського району Львівщини.
Чоловік три місяці провів на столичному Майдані в Афганській сотні, був в охороні коменданта Андрія Парубія. Загинув 20 лютого від руки снайпера на вул. Інститутській. Куля пройшла через праве плече крізь бронежилет. Поховали Дигдаловича на Личаківському цвинтарі у Львові поряд з іншими героями Небесної сотні.
Наталія відчиняє двері двоповерхового будинку. Сходами підіймається на другий поверх у велику вітальню. На першому поверсі живуть Андрієва мати, дядько та сестра з родиною.
— Зібралися з хлопцями із села, поїхали. Ті повернулися, бо робота, а Андрій залишився. Казав: робота не втече, тут важливіше. Я не могла суперечити. Усе життя йшла за чоловіком — ні перед ним, ні збоку, — плаче, йде у спальню. Виносить три сімейні альбоми. Вдова залишилася з доньками, 21-річною Андріаною та Анастасією, 11 років. Старша навчається у Львівській академії друкарства, молодша — п'ятикласниця.
— Додому приїжджав 22 грудня на іменини до моєї мами. Вона — Анна, дуже просила. 6 січня був на 70-річчі мого батька, залишився на свята. Казав: війна війною, а Різдво — Різдвом, — жінка сідає за довгий стіл для гостей. Навпроти на підставці стоять футбольні кубки Дигдаловича, на стіні — грамоти за перемоги. Чоловік грав у місцевій команді "Кар'єр".
— Раніше "беркутівці" цілилися йому з травматичної зброї в око, попали під ним. Його просили їхати додому, бо був помічений. У разі атаки першого вбили б.
У спальні дзвонить мобільний телефон. Це мати Наталії. Жінка каже, що передзвонить пізніше.
— Ми 18 років жили в Пустомитах із моїми батьками. Недавно до них приходили з міської ради питати дозволу, щоб назвати нашу вулицю в честь Андрія. Не стану заперечувати.
Наталія йде на кухню, приносить чай і цукерки.
— Біля третьої ночі на 20 лютого подзвонив. Сказав: усе в порядку, — продовжує розповідь. — Знав, що не сплю — інтернет, телевізор. Кидала есемески: "Ми молимося за тебе", "Гордимося тобою", "Скажи, що живий". Розказав, що до нього приїхав Зеник, знайомий із Рудок (містечко у Самбірському районі на Львівщині. — ГПУ). Просила його переодягнутися, щоб снайпери не впізнали по куртці. Та він не хотів у чужому ходити. На кінець сказав: "Лягай спати, не переживай — усе буде добре. В разі чого — знаєш, що робити. Ти ж сильна", — затуляє обличчя долонями.
— Зранку нам так стало добре. Настю відправили до школи, Андріанка мала пізніше на пари їхати. Сіли з нею на кухні. Почали згадувати, як нам було разом добре. Кажу: там у Києві така біда, а ми сміємося. І тут дзвінок. Отого Зеника сестра зателефонувала: "Андрій…", — і не може вимовити. Дзвоню до Зеника, він: Андрія вже нема.
Хлопці розказують, що зранку чоловік прийшов на Майдан після важкої ночі на барикадах. Було пів на восьму. Сів під штабну палатку, закурив, зробив собі кави. Йому сказали: аби ти не пропадав, тебе нагороджувати будуть. Він видав: "Який із мене герой? Я ще не заслужив. Але зараз заслужу". Встав і пішов. Через 20 хвилин Андрія не стало.
Унизу лунає дзвінок. Наталія відчиняє жінці, на вигляд років 50, у бордовій шкіряній куртці.
— Я приїхала з Італії. Ми, заробітчани, дуже переймаємося вашою долею, — простягає конверт. — Дайте ваш номер телефону. Якщо треба допомога, можете звертатися до нас, — говорить повільно й несміливо.
— Номер записуйте, але нам допомога не потрібна. Ми ж з руками-ногами.
Жінка на прощання гладить по руці Наталію. Виходить із будинку. Вдова повертається до вітальні. Конверт із грошима кладе на стіл.
— Андрій казав, що на собі дві долі несе, два хрести. У нього був рідний брат, також звався Андрій. Хворів, у 1 рік і 3 місяці помер. Мама дуже тужила. Коли народила другу дитину, також назвала Андрієм. Родичі застерігали, аби так не робила, — довго дивиться на фотографію чоловіка.
— Андрій був зовсім маленький, коли їх тато залишив. Росли з мамою — вона багато часу проводила в лікарні, перенесла операції в голові. Дитиною ходив на колгоспні поля, на тік, збирав та здавав лікарські рослини. Зароблене відносив мамі, казав: тобі треба чобіт на зиму — купи собі. Своїм дітям ніколи ні в чому не відмовляв.
Пара побралася, коли мали по 18 років.
— Андрій обрав дату для весілля 29 лютого. Працівниця загсу сказала: це раз у чотири роки, дата нещаслива. Андрій відповів: ми доведемо, що це неправда. Гуляли два дні. Дев'ятини по Андрієві якраз припали на дату нашого весілля.
Андріану назвав на свою честь. Другу вагітність не планували. Андрій сприйняв то за знак — буде хлопчик. Вперше на УЗД сказали, що статі не видно. Другий раз — що хлопчик. Мав бути Костянтин, так звати Андрієвого діда. Народила доньку, через півгодини акушерка задзвонила до нас додому, привітала з дівчинкою. Андрій подумав і каже: головне, щоб здорове.
Він Настею жив, називав частинкою своєї душі. Мали традицію: зранку Настя бігла до тата в ліжко грітися. Цілувала в обидві щоки. Тоді разом ішли до мене. Вона цілувала в одну щоку, Андрій — у другу, — гортає довідник міст. На сторінці "Пустомити" серед героїв міста рукою написано "Андрій Дигдалович".
— Це Андрій жартома написав 2003 року. А вийшло, що передбачив, — закриває книжку. — Своїм найбільшим недоліком вважав, що не має вищої освіти. Збирався поступати, аби перед онуками не було соромно. Мав математичний склад розуму. Пам'ятав усі дати, події.
Донедавна ми мали бізнес — їздили з атракціонами. Я була зареєстрована підприємцем. Кругом було багато взяток, поборів. Чоловік не погоджувався, що має заробляти і з неробами ділитися. Ми звернули діяльність. "Якщо не вмію взятки давати — буду фізично працювати", — сказав і пішов на будівництво. В хаті повністю ремонт сам зробив, — оглядає світло-коричневі стіни, на підлозі лежить паркет.
З Наталією виходимо на вулицю. Біля брами — невелика, ще гола клумба.
— Андрій любив квіти дарувати. Хоч маленького вазончика та на день народження принесе, — каже на прощання. Кілька хвилин стоїть у брамі, дивиться вслід, доки сідаю в маршрутку.
Перший приніс червоно-чорний прапорець
Андрій Дигдалович народився у селі Сокільники біля Львова. Наприкінці 1980-х із місцевих державних будівель знімав радянські прапори. Мати вночі на його одязі шукала червоні нитки, аби сина не вичислили та не покарали.
— Андрій у школі вчився посередньо, — розповідає вчитель фізкультури Володимир Явор, був класним керівником Дигдаловича. — У нього бракувало часу. Мати ставила хату, то після уроків біг на будову. Не пам'ятаю, аби ще яка дитина була так патріотично налаштована. Десь у 1988–89 роках у підпіллі вийшла революційна брошура про Україну. Андрій за свої гроші декілька примірників закупив — роздав однокласникам. Наша школа виграла в конкурсі маршової пісні. Андрій на свято прийшов із синьо-жовтим прапором, у шапці-мазепівці. На уроці малювання в шкільному альбомі намалював тризуб. Сказав учительці: скоро це буде нашим символом.
11-класником очолював Товариство української мови.
— Перший приніс до школи червоно-чорний прапорець. У Ратуші шукав підпільні газети. На уроках історії ставив запитання про УПА та повстанців. Учителі виганяли за двері, аби не зривав уроки, — згадує Наталія, дружина Андрія Дигдаловича.
Коментарі