— Люблю каштани. Беру двійко в долоню й перебираю. Це заспокоює нервову систему. На собі перевірив, справді менше нервую, — професор 80-річний Борис Афанасьєв поблизу київського майдану Незалежності збирає каштани.
Кидає їх у полотняну торбу, поправляє окуляри, що з'їхали на кінчик носа.
— Мене могло тут зараз і не бути. У 1930-х під час голоду мало не став жертвою канібалізму. Близько року мав. Жили на Сумщині. Батько — директор школи, мама — вчителька. Обоє на роботі постійно, мене нянька гляділа. Одного дня зайшла в продуктовий магазин, а візок зі мною на вулиці лишила. Виходить із крамниці — візок порожній. Підняла крик. Жіночка якась і каже: молодий чоловік вийшов із магазину, взяв дитину й пішов. Нянька кинулася до міліціонера, й буквально за рогом того зловили. У його підвалі знайшли дитячі кості та черепи. Крав дітей і їхнє м'ясо перемішував зі свининою. Робив котлети та продавав на ринку. Розстріляли його. А для мене той день став другим народженням.
Борис Анатолійович 25 років працював в Академії наук, дипломатом у Міністерстві закордонних справ. Останні 10 років викладає в університеті "Україна".
— За освітою я дипломат. Учився у київському інтернаті для дітей — сиріт війни. Батько служив у партизанському загоні, де його серйозно поранили. За кілька років після перемоги помер. Нас троє було у сім'ї. Я найстарший, у матері зарплатня невелика. То вона вмовила нас із братом в інтернаті вчитися. Тут було легше жити, ніж удома. Держава забезпечувала взуттям і одягом. Мали дуже гарну форму, схожу на морську: чорні штани-кльош і біла сорочка. Годували не дуже ситно. Меню складалося із трьох страв: на перше — капуста з водою, тобто суп-капусник. На друге — капуста без води, тобто тушена. На третє — вода без капусти. На столах у зимовий час стояли алюмінієві чайники з риб'ячим жиром. Хто скільки хотів, стільки і їв. Але ложка на день — обов'язково. Нам це дуже допомагало, коли не хватало їжі.
Інтернат ім. Мануїльського закрили після 10-го випуску. Сиріт у країні набагато поменшало. Його закінчили зо 200 людей. Серед них артист Дмитро Мухарський, батько шоумена Антіна, композитор Анатолій Безугленко.
Під час служби в армії Борис Анатолійович зустрівся з космонавтом Юрієм Гагаріним.
— Служив у корпусі військових перекладачів у місті Владимир. Допомагав викладати арабам із Сирії та Єгипту протиповітряну оборону. Після занять часто разом відпочивали. Сидимо якось у ресторані й бачимо: йде група офіцерів, а попереду Юрій Гагарін. Араби й просять: "Давай його за наш столик запросимо". Купуємо пляшку хорошого коньяку й за традицією посилаємо Гагаріну рюмку з привітом. Раптом біжить генерал із його свити: "Ви що, вважаєте, що ми не можемо собі купити випивку?". Я ж пояснюю, що це звичай такий. За кілька хвилин підходить Гагарін з тією ж рюмкою коньяку. Про те, про се поговорили, випили з ним. Потім вибачився і пішов до своєї компанії. Араби цілий вечір потім жартували: "Не буду мити праву руку, бо її тиснув сам Гагарін".
Кілька років тому померла дружина Бориса Афанасьєва — Людмила. Прожили разом 56 років. Має дорослих сина і доньку.
— Важко, коли першою жінка помирає, — опускає очі. — Чоловіки менше пристосовані до життя. Живу з донькою, тому легше. А зараз вона зламала ногу, тепер сам хазяйную. Їсти разом готуємо: вона командує, що класти в каструлю, а я роблю все. З Людмилою у нас було кохання з першого погляду. Зустрів її на ковзанці. Струнка, дуже тендітна була. Бачу, ковзани завеликі на неї. Підійшов, затягнув їх правильно, навчив кататися. Усе життя була мені вірна, терпіла переїзди і наймані квартири.
1 
1
Коментарі