— 36 років я не мав ні вихідних, ні свят, ні відпусток, — каже вчитель історії 86-річний Микола Зінчук із села Довгопілля Путильського району Чернівецької області. У 50 років почав збирати казки. Зараз має 8 тис.
Зінчук живе у двокімнатній квартирі колишнього вчительського будинку. У коридорі на полицях — кілька 3-літрових банок вишневого компоту і літр білих грибів. Микола Антонович перекладає книжки з дивана на стіл, щоб було де сісти.
— У селі Мариничі познайомився з дідом Деревняком. Він старий, зарослий був, але знав багато казок. Раз заходжу до нього, а він п'яний на ліжку лежить. Давай спросоння співати: "Ой заступала чорна хмара, дрібний дощ іде. Ой там збиралась бідна шарлота, йде до корчми, п'є. Пили горілку, пили наливку, ще й мед будем пить. А хто з нас, браття, буде сміятись, того будем бить". Проспівав, закрив очі і захропів. Наступного дня увімкнув магнітофон на повну котушку, щоб дідову пісню записати. А в селі саме хоронили одну бабу. Люди з труною зупинилися і давай плювати в бік хати. Один чоловік сказав: "Немає совісті у того Деревняка. Людям горе, а він співає".
Йде на кухню. Із целофанового пакета дістає шматок лікарської ковбаси за 15 грн, кусень хліба і два помідори. Пропонує перекусити.
— Найбільше казок записав на Буковині, Закарпатті, Бойківщині та Гуцульщині. У цих краях казки на 15–20 сторінок, мають кілька сюжетів, які зливаються в один. Раніше гуцули наймали дідів-оповідачів. Вони розказували казки, доки у хаті не засинав останній слухач. Одного такого діда застав. Це був Онуфрій Максимець із селища Перегінське Рожнятівського району Івано-Франківської області. Одну казку він розказував мені чотири вечори. Записував оповідки 99-річної баби із села Чорногузи Вижницького району. Вона жила посеред лісу, мала зо 20 чорних котів. Глуха була як пеньок. Нічого запитати в неї не міг, тільки слухав. Страшні казки там записав. Половина населення в тих краях — етнічні мадяри. У їхніх казках розбійник обов'язково мусить убити, людожер — зжерти, а звір — розірвати.
Іде у вітальню. З-під дивана витягає стос книжок. Рукавом витирає пил з обкладинок.
— За свої гроші видав 40 томів казок. У 1990-х отримав виплати за те, що сидів у німецьких концтаборах. Перевів гроші в євро і поклав у банк. На відсотки видавав книжки. Гроші закінчилися, а книжки лежать у видавництвах. Книготорговці кажуть: "Візьмемо по 20 примірників. Продамо, тоді гроші повернемо". Щоб продати їх в такий спосіб, мені знадобиться 20 років.
2005-го випустив книжку авторських казок.
— Подаватиму її на здобуття Нобелівської премії. У Косівському художньому інституті замовив дерев'яний ящик з різьбою. У ньому ще й 40 томів перешлю. Англійською їх перекладає одна пенсіонерка.
Микола Зінчук був одруженим. Розлучився понад 20 років тому.
— Познайомилися, коли були студентами. Я дуже принциповий, не можу простити, як мене хтось ображає. А дружина мені весь час повторювала: "Ти вважаєш себе особливим, а насправді ти — пересічний". Зрозумів, що нам не по дорозі. Нажили з нею двох синів. У Львові для них побудував добротний будинок.
3 
1
Коментарі
2