У притулку для неповнолітніх села Копилів на Київщині діти живуть по три місяці, потім їх повертають батькам або віддають до дитячих будинків чи інтернатів. ми поговорили з вихованцями закладу восени 2009-го і з'ясували їхню долю через рік.
Лариса Жадкевич, 15 років
Вихователі розповідають, що думає тільки про танці
Батьки розвелися, коли мамка з дядь Вітьою познакомилася. Я ще в першому класі була. Після того тільки раз батька й бачила. Як мамка вмерла, я осталася з отчимом. Він інвалід першої групи, ходить на костилях, щось із спиною. З ним жити не дозволяють через це. ?Зараз шукають батька: чи захоче він мене взяти до себе? Але якщо він і явиться, я до нього не піду.
Тьотя була оформила наді мною опікунство, але у тій школі, куди я почала ходити, з мене всі прикалувалися, іздівалися. Я втекла від неї і написала серед літа заяву, щоб мене прий?няли сюди знов. Тут дівчата знакомі. Але і звідси втекла, бо хотіла до отчима добиться. Вчотирьох вечором на улицю побігли. Йшли пішки через села – кожний до свого дому. Але нас зловили і повезли в распрєділітель на Куреньовці.
Условія там не дуже. По комнатах закривають, строєм ми ходили. Раз не туди голову повернеш, 50 разів із стульчиком присідаєш. Вечором перед сном міліціонери витягують дубінку, газовий балончик, наручники і ходять нас лякають. Двох мальчиків, які вели себе погано, дубінками побили. Ми і звідти умудрилися втекти, коли вікна старі міняли. Мене зловили вже під Борисполем – я йшла додому. Одні наручники наділи на чотирьох. Мені так нерв передавило, що й зараз рука болить. Звідти знову привезли сюди.
Тут у школі нас називають приютовськими. Для сільських дітей по шість уроків, для наших – по чотири. Я малювати люблю. Дев'ятий клас закончу й піду вчиться на повара або паріхмахера. Все вмію варить. І стрижу. Виповниться 18 год, вернуся до вітчима. Він для мене – найрідніша людина. Від мами хрестик срібний лишився. Я про неї часто перед сном думаю.
Зараз Лариса Жадкевич живе в прийомній сім'ї .
Іра Панченко, 17 років. Єдина у притулку, хто мала особисті речі. У дітей їх відбирають до вибуття. Іра кричала так, що їй залишили одяг, мобільний телефон і косметику. У притулку також її брат Ігор
Нас восьмеро в мамки. Коли вона була мною бєрєменна, пішла з роботи – боялася охранніком робить. А в ті давні врємєна, коли людина йшла з роботи, у неї забирали жильйо. Ми переїхали на квартіру. Старші поженилися, а ми троє – я, Ігор і Руслан – жили до 2005 году з батьками. Ігор, він на чотири годи менший, школу прогулював, дома не ночував, і його забрали в інтернат, бо батьки не могли з ним справитися. А я поїхала з ним, боялася, що будуть його обіжать.
В інтернаті Ігор став трохи вчиться. А читать і досі не вміє, хоч йому і 12. Я билася з хлопцями за нього, бо йому тьомну робили. Тьомна – це коли людина спить і їй на голову надівають покривало і б'ють руками і ногами. Я його захищала, і його не трогали.
В інтернаті такі правила: якщо ти б'єш старшу дівчину, всі тебе починають уважать, якщо б'єш ще й хлопця – всі тебе бояться. Я побила всіх, і зі мною стали лучче обращаться. Без матюків нігде не обходиться. Якщо ти нікого не побив, тебе обзивають, ти якийсь опущений. Нас ніхто ніде не бив, даже взрослі. Я свої права знаю, нам їх читали. Можу жалобу написати.
Раз я полаялася з дірєктрісою школи й утекла з інтернату. Я вазу якусь пхнула, вона на мене накричала, а я її обматюхала. Ігор утік за мною. Ціле літо жили з мамкою, поки батько не помер. Три дні назад нас привезли сюди.
Горілку і коньяк я пити не можу – ригаю. Організм не переносить багато оборотів. Колись випила бутилку джин-тоніка, то мене насилу додому донесли.
Коли виросту трохи, піду вчиться на повара або продавця-консультанта. Повар требується скрізь, кабаки на кожному углу. Умію каклєти робити, борщ, голубці, олів'є, вінігрєт, салати. А як продавець розкажу кожному, які меблі красіві чи ще щось. Продавать я умію.
Зараз Іра Панченко з братом Ігорем живуть у родичів
Надя Хайлак, 16 років
Із дому тікає з шести років. Побувала у восьми притулках та інтернатах. До Копилова прийшла сама
Мамка в мене рідна, а батько поїхав. Дома не хочу жить, бо отчим неінтересний – в нього тільки горілка в голові. У моєї сест?ри Нельки шрам на лобі від ножика – він кидав. А мамка мене дуже любить. Раз привезла мені дубльонку, сапожки. Хоч я вже через місяць була, як чорт. Один чобіт без підошви… Не помню, де згубила – каталася на льоду чи з горки. Мамка втомилася від мене. Чи жалко її? А як вона мене з сестрами виганяла зимою на вулицю, бо отчим так захотів? То вони над нами були, теперко ми над ними.
Тут мій любимий дом, тут я вже другий раз. Вихователі хароші. Постриглася я так коротко сама, бо в дівчинки були воші, й вона на мене накидала. А я не схотіла вибирать.
Цього року оп'ять у шостий клас пішла. Торік зовсім не ходила, ні одного класу від 1 вересня до 25 травня не відучилася. Сьогодні по історії "11" отримала, бо вона мені наравиться. Математика харашо получається.
Надя Хайлак потрапила в лікарню, звідки втекла.
Подальша доля невідома
Діма Петруненко, 14 років
Був найстаршим хлопцем у притулку. За його увагу сварилися між собою дівчата
Рік тому мама повісилася, а батько сказав, що без неї не житиме, і теж повісився. Вони пили все життя. Я лишився в їхній хаті жити з сестрою Інною. Їй 28 років. Вона теж стала пить, а потім почала вимагать, щоб я продав свою частину спадку. Я хоч би й хотів, не зміг би. До 18 років недієздатний. А в її п'яній голові крутиться, що могла б ці гроші пропити, а я наче не даю. Вигнала мене посеред зими надвір, а хату закрила. І зять на мене сердитий був, що під ногами шляюся.
Я поліз до собаки Мішки в будку. Він такий великий, сірий, пухнастий. Ми удвох поміщалися, він мене не виганяв. Собаці їсти дадуть, я його нажену і сам наїмся.
Мене навесні служба забрала сюди, бо сусіди заявили. Одежа була така страшна, що її спалили. Потім в інтернат. Але я втік, не понравилося – вихователі хужі. Додому приїхав у село, а дома сестра п'яна. В мене іменини, а ніхто й не згадав. Тільки Мішка зрадів, став лащиться. Я пішов у сільраду, щоб забрали мене знову в Копилов.
Як сестра не пила, в неї була корова, свині, кури. А як стала бухати, я не встигав корові посікти, вичистити, подоїти, сіна покласти. Вони й продали. І телятка мого, мабуть, уже немає. Ви бачили б, яке воно гарне! Берізка звати. Я роботящий. Он, із табору грамоти привіз. Там басейни вичистив, тут у притулку водію помагаю із залізяками, в "газель" нашу заглядаю. Ще футбол люблю. У мене все забрали, але футбол я нікому не віддам.
Діма Петруненко живе в прийомній сім'ї
Іра Морозова, 15 років
Родом із Миколаївської області. Міліціонери підібрали її у Фастові на Київщині, коли отруїлася біляшами
Тато повішався чотири годи назад. А мамка буває хароша, тільки коли не п'яна. Ніхто ж її не заставляє пити, вона сама стаканчик до горла тяне. А ще притворяється: "Мені погано". Упала, і ми тащили її на кровать. Через п'ять минут відкрила очі й либиться: "А ви мені повірили?"
Я її раньше не хотіла кидать: вона то вєни ріже, то вішається, то в Бугу топиться. За нею дивитися треба, як за малою дитиною. А це дивлюся – сестрі всьо равно, тьоті всьо равно, а я що – сама главна? Надоїло дивитися на алкоголіків, які постоянно приходять.
Подзвонила до неї, коли сюди попала, а вона таким голосом байдужим: "А в мене грошей немає тебе забрати". Така спокійна, ні про що не думає. Тоді я сказала, що мені теж плювать. Хоча, буває, скучаю за нею. Але такого, як дів?чата вечорами плачуть "додому хочу, додому", нема. Вспомнила, через п'ять минут забула і веселюся.
Я пропадала з дому місяцями. Як тікала, жила в мого хлопця. Або він, бувало, у нас жив. Посварилася з ним через ма?му. Бо їй лице не нравиться. Мені з ним харашо, а вона построїла мене під свою дудку. Він сказав: "Мені така тьоща не нада. Якщо хочеш, переїжджай до мене". Йому 18 осьо буде. Думали покамість так пожити, тоді женитися, як мені 18 виповниться, народити дитину, посадити дерево і так дальше. Я й щас за ним скучаю, а він уже, може, іншу знайшов.
Я хтіла би на швачку піти. Юпочку таку прикольну недавно пошила. Цілу ніч сиділа: кофе – машинка, кофе – ?машинка. Але прийшлося віддати сусідці, бо на мене мала. Свою сім'ю хочу. Трьох діток: двох дєвочок і одного мальчіка. Дєвочки старші, щоб йому мозги чухали.
Найцінніше, що в мене є – откриточка. Ми з хлопцем подарили моїй мамі на дєнь рождєнія. Вона така здорова, відкриваєш – музика грає. Мама скривилася: "Я що вам, маленька дитина?" Я залишила її собі. На згадку, що були такі часи, коли хотілося дарувати одне одному подарунки.
Іру Морозову з притулку забрала мати
Ілонка Шаповал, 7 років
Жила з батьком-алкоголіком. Він запив після того, як дружина зі старшими дітьми пішла з дому
У нас є хата. У садку ремонт роблять, папа забрав мене додому. А баба вмерла. Я папу люблю, він мені гостинці сюди привозив – банани, канфєти.
Я не привикла тут, хочу додому. Ні з ким не дружу, дітки б'ються. Вихователів не люблю, люблю Ростіка. А одну виховательку люблю, бо вона собі око вдарила. Я її жалію.
Я пішла в перший клас. З бантиками й у туфельках. У школі подарили ігрушку – коровку.
Коли виросту, хочу бути дєвочкою, а потім тьотьою.
Ілону Шаповал забрав батько
Міша Лотоцький, 11 років
У 3 роки став свідком убивства матері. Їй відрізали ніс, викололи очі. Мішу виховувала мачуха. У притулку живе шостий місяць
Тато розвівся з мачухою. Сказав, щоб я пожив із нею до літа, а потім він мене забере. А вона не стерпіла і попала в лікарню – у неї рак крові. Написала сюди заяву, щоб мене забрали. Я тут довго, бо тато не знав, де я. Але він мене не кидає. У нього нова сім'я зараз. Я согласився б жити з новою тьотею, якби він мене тільки забрав.
Із притулку тікав, бо сильно хотів додому.
У школу ми ходимо через парк. Дядьки свої городи колючою решоткою пообгороджували, щоб ми яблук не рвали. Я хотів би жити в такій Україні, де ніхто не п'є горілки, де всі діти живуть із своїми мамами і татами.
Міша Лотоцький живе в прийомній сім'ї
5 
35413
Коментарі