Мене порекомендувала на роботу знайома. Покликали на співбесіду. Не дуже розпитували. Мабуть, на них вплинули мої дипломи з англійських вузів і сертифікати: я закінчила курси англійської мови Стентонського університету, одного з найкращих в Англії. Потім вивчала бізнес­англійську в Лондонському інституті комп'ютерних технологій.

В Україну повернулася на хвилі помаранчевої революції. Все було так емоційно й чуттєво, що ми вирішили: потрібні тут. Хоч у Англії я мала посвідку на проживання. Тоді й закінчилася моя хепі­лайф. Здавалося, що повернулася на сто років назад.

Люди, які працювали в цій родині до мене, витримували найбільше два місяці. Я протрималася два роки. ­Займалася англійською та іншими ­предметами. Хлопчикам було 7 і 11 років.

Всі називали господарів "мама" і "папа". "Мама приехала! Папа приехал!" Мені це звучало дико. Всі упадали перед ними – подати, витерти. Царі.

Господар ставився до мене зверхньо цілий рік, хоч усього на три роки старший за мене. Бізнесмен. Був депутатом навіть не Верховної Ради, а міської. Його покровитель – один із перших осіб у країні. До того як вони піднялися, дружина була продавщицею, потім стала бізнес­вумен. Але вона молодець: напориста, має дар бізнесувати.

Родина живе в елітному районі ­Кончі­-Заспи, на територію якого без перепустки не потрапиш. Мене забирали вранці машиною від станції ­метро "Видубичі", привозили й відвозили назад до метро. Будинок площею 1,5 тисячі квадратів, на 15 чи 17 кімнат. ­Верхній поверх відведений під тренажерний зал. Окремо є вбудований басейн. Дуже гарний ландшафтний дизайн.

Сусіди – родина покійного міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка. ­Неподалік живе Сергій Льовочкін. Коли його машина проїздить, перед нею зо три броньовики, а навколо стоїть озброєний до зубів підрозділ – чи то "Альфа", чи то "Беркут". На вишці – стрілець. Водій, який мене віз, колишній військовий льотчик, сказав: "Уявляєте, як страшно жити цій людині, якщо стільки охорони".

Знаю, що там усі всіх прослуховували. Навіть батьки – одне одного.

Через проблеми з прокуратурою господар згодом опинився в іншій країні, і їхні справи пішли не так добре. Тоді вони часто змінювали персонал. ­Жінці, яка прибирала в домі, не заплатили за місяць. Привезли перевірену людину з Донецька: його трактували як "мужчину в домі" – прибирав, чистив, лампочки міняв. Коли в нього народилася друга дитина, розрахували й не заплатили за два місяці.

Господар часто подорожував, у справах бував у Німеччині, Швейцарії, Австрії. Шуба з голубої норки за 25 тисяч євро була повсякденною покупкою.

Хлопчики виявилися різної вдачі. Старший добре вчився, мовчки страждав від браку батьківської уваги. А молодший – тип чоловіка, який лестить жінкам. "Мама, ты такая красивая", – і мамочка тане, купує все, що дитя захоче. Старший любив матір тихо, не міг просто так обійняти. Звісно, мама тягнулася до меншого. Сини часто билися. Такі великі між ними ревнощі, що старший казав меншому: "Я тебе вб'ю".

За кордоном господарі такого класу, навпаки, прості. Можуть зробити тобі каву. Я працювала з дітьми фінансового директора одного з найвідоміших банків в Англії, HSBC – Денні Ремзі. Ми стали добрими приятельками. Вона за освітою банкір, але ще й художник, а в мене брат – архітектор. Студенткою я прибирала в них і роздивлялася картини. Господиня побачила й ­сказала, що я для такої роботи надто розумна, і запропонувала вчити дитину. На день народження подарувала мені подорож до Парижа. Їхні діти, хлопчик і дівчинка, знали: як не привітаються з людиною, що в них прибирає, батьки оштрафують. Щоб відпрацювати гроші, мали за платню посидіти із сусідськими дітьми.

Діти банкірів, у яких я працювала в Україні, навіть папірця не піднімуть. На одну дитину працюють приблизно 10 людей: двоє охоронців ­ходять із ними до школи, є власний ­водій, ­вчителі музики й малювання, спортивний тренер, гувернантка, няня, ­вчителька англійської, шеф­кухар і садівник. ­Ветеринар лікує їхнього собаку, а гардеробниця слідкує за одягом.

Няні отримують 4 тисячі гривень за півмісяця. Чергуються, але працюють з ранку до ночі. Доглядають за ­дітьми, як за маленькими: приносять, підносять, витирають. Якщо у ­школі ­погана оцінка чи ґудзик на уроці ­відірвався – винна няня.

Я отримувала тисячу доларів на місяць. Найважче було, коли малий пішов у перший клас. Ми 2,5 години писали три рядки літери "а". Думала, що посивію.

Принципово не переходжу на російську в Україні. З дітьми розмовляла українською та англійською. Всіх попереджаю, що мовою поступатися не збираюся. Якщо є упередження – отже, не зійшлися.

Діти ставляться до людей, як до ­речей. "Ви мені набридли – забирайтеся, ви мене дістали, я вас звільняю". ­Чисто як у фільмі "Іграшка".

На примху купили собаку. Загубили, коли гуляли. Ні в кого не виникло бажання навіть пошукати. Пропав, то й пропав. Нічого, купимо іншого. ­Другого розгодували, як поросятко. В Англії за це судили б.

Діти олігархів – розвинуті, не примітивні. Їхній світогляд розширюють ­часті подорожі й доступність новинок техніки. Але ліниві. Раз упрошувала старшого: "Давай вчити англійську. Якщо отримаєш гарну освіту, матимеш багато грошей". Він запитує: "А у вас есть такой дом, как у нас? Почему – если вы такая умная?"

У бібліотеці багато книжок, але їх не читають. Хіба "Гаррі Поттера". Читати змушував дідусь. Приїздив часто.

Батьки у вільний час, замість посидіти на траві з дитиною і поспілкуватися віч­на­віч, їхали в клуби чи каталися на яхті. Гості до них приходили рідко. Діти не відчували родинності.

Старший плакав, що не може піти на побачення, бо його всюди супроводжують. На уроках у школі під класом сиділи двоє їхніх охоронців. Інші діти спочатку думали, що це – шкільні сторожі.

У хлопчиків ігрова кімната метрів на 120. Улюблені іграшки – убивалки, стрілялки. У кожного своя зброя. Дуже люблять комп'ютерні ігри: надивляться і починають воювати. Старший втрачав відчуття реальності, ставав агресивний.

У них було ящиків 10 дитячих речей. Господиня сказала: можеш вибрати кілька для своєї дитини. Я відібрала джинси, курточку, ­штанці. ­Залишила, щоб вона переглянула. Вона каже: "А що, як у моєї родички народиться хлопчик і йому буде треба?" Дала ­рукавички й пару шкарпеток. Я розсердилася й не взяла.

Подарували раз 100 доларів на Новий рік.

Звільнилася, бо зрозуміла, що моя нервова система відмовляє. Раз так розхвилювалася, що заніміла вся права частина обличчя.

×