ЯК МАЄ ЗМІНИТИСЯ КИЇВ ПІСЛЯ МАЙДАНУ, ДІЛИТЬСЯ ЕКСПЕРТ ІЗ РОЗВИТКУ МІСТ СЕРГІЙ ГРАДІРОВСЬКИЙ
НА ЛЕКЦІЮ DREAM KYIV СЕРГІЯ ГРАДІРОВСЬКОГО В АРТ-КАФЕ "ЧАСОПИС" ЗІБРАЛОСЯ ДВА ДЕСЯТКИ ЛЮДЕЙ. Кому забракло місця, доставляють стільці. Експерт каже, що українську розуміє, але говорити йому важко. Знайомиться з усіма, потім починає розповідати про свій досвід роботи над стратегією міста в російському Томську. Час від часу дивиться в айпад. Лекція триває 2,5 год. По завершенню ніхто не розходиться, ставлять запитання.
– Зателефонуйте завтра зранку, – каже Сергій Миколайович, коли просимо про розмову. – Зустрінемося в обід.
Наступного дня, в суботу, зустрічаємося о 14.00 на розі Інститутської та Хрещатика. Градіровський із київським товаришем, підприємцем Володимиром Шульгою, йдуть обідати до ресторану "Два гуся". Нічого не замовляють, спершу пропонують поговорити. Сідаємо за столик біля вікна.
Як ви опинилися в Томську?
– Я поїхав із Москви, де прожив 25 років. Там добре молодим і незрозуміло що робити людям зрілого віку. Обрав Томськ як майже університетське місто, не надто зіпсоване індустріалізацією. Там ще є вулиці, якими приємно ходити. Місто – це те, що міряєш кроками і де хочеться старіти. Не просто емоції й переживання, а ще й здоров'я. Масового довголіття не буде, якщо місто не споріднене людині, її тілу. Європейці, американці, китайці це розуміють. Я не міряв Лондон ногами, але мене вразило, що там кілька тисяч городніх кооперативів. У столиці є земля під городи і люди, які хочуть їх обробляти.
Людина живе не в країні, а в місті. П'є воду, яку постачає водоканал. Яка вона, залежить від стану мереж, того, чи там крадуть. Городянин уживає їжу, яку продають місцеві магазини. Може купити домашню курку чи бройлера – це теж якість життя. Мені завжди подобався Київ, бо бабусі біля метро продають нормальні продукти.
Якими бачите основні сценарії розвитку Києва?
– Передусім він має абсорбувати Майдан. Не так багато міст мають у собі потужне антимісто, що є джерелом нових ідей, тлом, на якому краще видно фігуру. Майдан відбувся завдяки середньому класу. Київ відбудеться, якщо долучити городян до активних змін. Це буде унікальною подією на пострадянському просторі.
По-друге, у Києві достатньо розумних людей, аби масштабно вивчати чужий досвід і переймати все що можна. Треба брати ідеї з організації транспорту, руху, тротуарів і впроваджувати це вдома. Поставити на потік систему естетичної та етичної оцінки чужих новацій. Вивчати, зустрічатися з людьми, організовувати фокус-групи.
Дуже мала надія, що після виборів міського голови у Києві до влади прийде професіонал. Але є групи людей, які зараз міркують, якими рішеннями можна буде його підтримати. Київ сам повинен мати повістку, і хоч би хто прийшов – муситиме її виконати, інакше його знесуть. Місто, яке захистило себе від насильства, може захиститися і від несмаку мера.
Чим зі свого томського досвіду можете поділитися?
– Там я пробував створити "раду ста". Схема така: мер називає 33 відомих людей у місті, вони збираються і називають іще 33, потім усі разом – іще 33. Сотий – це міський голова. До них було прохання: кожен ініціює і курирує один проект – адміністративно, грошима, сам щось робить. Якби хоч половина була вдала, це принципово змінило б місто.
Мера легко поміняти. А раду впливових людей – ректор університету, колишній губернатор, директор школи, де навчаються діти еліти, – не так просто вибити. Місто – це простір привласнення. Скажіть собі: воно моє, я звідси не йду. Час, гроші, ресурси конвертую в його майбутнє.
У Сибіру мені розповідали про купецький прошарок Іркутська, що торгував із Європою і Китаєм. Якщо купець помирав і 70 відсотків статку не заповів місту – на його похорон не йшли. Ти жив у цьому місті, завдяки йому став багатим. Маєш віддати більшу частину. Образ таких мужів міста я намагався просунути в 600-тисячному Томську. Бо еліта задає зразки поведінки. У сучасної ж один зразок – красти. Янукович зі своїм кодлом заробляли на дерибані, а можна було ще більші гроші мати на розвитку. Багато політиків цього не розуміють.
Чому "рада ста" не спрацювала?
– Почалися політичні ігри та страхи – хто ввійде, хто ні. Нам не пощастило, бо Кремль поміняв губернатора. Поставив представника "Газпрому", і той з першого дня почав ламати все. Півтора року ми протрималися, потім вирішили піти. Це авторитарний простір. Якщо навіть у такому ми втілювали ці проекти, то в українському просторі свободи вони точно можливі.
Які виклики постали перед Києвом?
– Останні роки він погано боровся з трендом а-ля Москва. Нові парки, сквери не з'являлися, а забудови – скільки хочеш. Почала перемагати донецька, російська брутальна культура. Більшає авто, вони паркуються на тротуарах, агресивність руху зростає. Це поганий тренд. Якщо машини мчать зі швидкістю понад 100 кілометрів на годину, з вашим містом біда. Це місто-вбивця. Можна зробити хайвей, але в трубі, під землею, у вигляді мосту чи акведука. Однак не там, де є "зебра" або дитина може вибігти на дорогу.
Пам'ятаю, коли на Майдані на тротуар заїжджали великі чорні авто, кияни лягали під колеса. Бо це – місце відпочинку. Потім поступово машини перемогли. Місто вкрай потребує рівності. Енріке Пеньялоса, мер Боготи (столиця Колумбії. – "Країна"), говорив: "Місто хороше, коли людина на велосипеді за 30 баксів почувається так само добре, як у машині за 30 тисяч".
На першому місці – пішохід і його пересування. Далі – території для інвалідів та мам із візочками. Потім – місце під велосипеди, самокати, ролики, дошки. Тоді громадський транспорт і аж потім – приватні авто. Ще далі – вантажні, будівельні. Ця ієрархія у всьому: годинах заїзду, пріоритетах на стоянку й переміщення містом. Ми ж звикли, що тротуар – це частина дороги. В Іжевську мої друзі запровадили норму, що кожен наступний збудований тротуар не може бути вужчий за 4 метри. Вузький помирає з часом. А дуже вузький стає небезпечний.
У Боготі люди дуже бідні. Єдина доступна їм розвага, крім телевізора, – це прогулянки громадськими місцями. Мер зробив пішохідною найбруднішу вулицю 20 кілометрів завдовжки. Людям сподобалося гарно вдягатися і походжати нею. Можливість безпечно, з насолодою ходити, знайомитися, фліртувати або гуляти сім'єю – дуже важлива. Пеньялоса говорив: "Не докоряйте, що вам ніде паркуватися. Ви ж не питаєте мене, де зберігати речі. Купуйте будинок з підземними гаражами або скидайтеся грошима і будуйте свої. Але паркуватися біля будинку не можна".
Навряд чи в Києві таке можливе.
– Усі столиці платять за свою столичність. Це – вітрина, яка обслуговує країну і водночас оббирає її. Могла б допомогти деконцентрація. У США є столиці економічні, а є – владні. Останні у всіх штатах розташовані на периферії.
Хороше місто має три осі – розвитку, комфорту і споглядання. Багато чого не треба розвивати. Наприклад, у Стамбулі є люди, які з покоління в покоління варять каву й пишаються цим. Такі роди – суто міське явище. Місто, яке переймається тільки розвитком, – жахливе. Як Москва, де Лужков закатав усе в асфальт. Набудував стільки кільцевих доріг, що його прозвали "властелином колец".
У Києві майже немає цілісності архітектурних рішень. Є шедеври, вирвані з загальної картини. Великі обсяги мають бути вписані в єдиний організм міста: пішохідно доступний, із власним обличчям, субкультурою. Такого бракує. Це конкурентна перевага міста, коли люди хочуть провести там вікенд. Дух свободи, довіри, естетика, сервіси. Наступний мер Києва має цим опікуватися цілеспрямовано. Як-от Садовий у Львові усе підлаштовує під зручну інфраструктуру: ресторації, кав'ярні, аптеки розігрують історичну дійсність. Так само роблять в Одесі. В архітектурі, дизайні, плануванні намагаються зберегти той антураж свого міста, який потрапив до літератури і кінематографа.
А міста українського Сходу – Харків, Донецьк?
– У Харкові столична архітектура, але мене там нічого не зачіпає. Розірване, втрачене місто. Про це свідчать і останні події. Люди не знають, чого хочуть.
Донецькі олігархи зробили ставку на великі заводи. Вони мають бути в місті, та вони не є містом. Донецьк лежить між двома водними поверхнями і міг би бути фантастичним. Там забули, звідки взявся їхній технологічний ривок. Радянський уряд у міське ядро помістив два університети – політехнічний і класичний. Варто це підкреслити. Я бачив спроби – заходиш у двір, а там стіна для скелелазіння. Ставка має бути на політехнічну освіту. Приємніше бути периферією Європи, ніж Росії, але у периферії одна доля. Подивіться уважно на Прибалтику. Немає технологічної культури – немає реальних грошей. Киянам важливо побачити у "донецьких", "дніпропетровських" і почасти "харківських" цей потенціал, а не биків і бидло.
До Євро-2012 в Донецьку звели ряд хороших об'єктів – вокзал, аеропорт, стадіон. І перший бульвар. Але його, через жадібність синів екс-президента, відразу почали забудовувати.
Що для вас батьківщина – Україна чи Росія?
– Я народився в Криму. Поїхав учитися до Москви і там залишився. Час від часу повертався до Криму заради якогось проекту. Щоразу стикався з тим, що ця територія випала з історії. Нічого серйозного неможливо зробити. Усе корумповано, максимально спрощено. За це кримчани 20 років накопичували образу на Україну. Я довго жив на Волзі, у Сибіру, багато проектів здійснив у Петербурзі. Шість років тому звів будинок у Севастополі, бо хотів, щоб там народилася моя дитина. Вирішили облаштувати сімейне гніздо. Тому приїхав сюди. А тут відбулися Майдан і анексія Криму.
У лютому в Академії при президентові Росії ви зробили доповідь "Майдан як мерехтливе місто". Що мали на увазі?
– Майдан – найбезглуздіше місце для військового табору, яке можна було придумати. Він лежить у чаші, яка легко прострілюється. Величезний Хрещатик важко утримувати та перегородити. Я спостерігав за Майданом як за урбаністичним об'єктом, який виник усередині міста і протистояв йому. З 1991 року час від часу спалахував як явище, розгортав інфраструктуру. Люди робили певні дії, що приводили до певних смислів, текстів, політичних змін, а потім він розсмоктувався. Це і є мерехтливе місто. Таке я ще бачив на християнському фестивалі "Білі ночі" на Азові. На два-три тижні з'їжджаються тисячі людей, вирішують питання власної безпеки, харчування, відпочинку, освіти, молитви. І потім місто зникає.
Політичні смисли Майдану московська аудиторія не готова була обговорювати. Показував їм, як люди здатні самоорганізуватися. Розгорнути систему безпеки, медицини, опрацювати простір. Сцена в центрі одночасно була місцем для молитви, шоу, політичних закликів і проповіді. Це був не лише дух свободи і слова, яке кидали в народ. Майдан розкреслили і зробили співмірним людині. Намети утворили вулиці, менші площі. Там було комфортно.
Дуже швидко вдосконалювали знаряддя війни. Дійшли до складних катапульт, навчилися зварювати щити. Це теж про місто, де живуть ремесла. Хай фізично – за його межами. Майдан вирішував інші, не мирні завдання. Зараз це дуже сильне антимісто, яке змушує систему змінюватися. Протистоїть тоді, коли начебто шансів немає. Тепер намагаємося зрозуміти, який крок може зробити наступний Майдан, щоб виграти не війну, а мир. Хоча Україна мусить перемогти у ще одній війні, аби відстояти право побудувати іншу дійсність.
Перемогти Росію?
– Так, але не в гарячій фазі. Була інформаційна війна і спецоперація в Криму. Під загрозою зброї, проте без її застосування. Це інший тип війни, і вона не закінчена. Святий для киян подвиг Небесної сотні для іншої країни – бардак і фашизм, які треба зачистити. Як тут можна співіснувати? При цьому в Києві не вирішили головного завдання – самоочищення влади не відбулося.
Мислячі кримчани, що не перебувають в угарі патріотизму, кажуть: ми не зрозуміли, навіщо до влади в Києві прийшли ті самі люди, що 2004 року. Ми не хочемо повторення цього восьмирічного циклу: вони, далі ті, хто змістить їх, знову вони. Ми краще до Росії.
Таких у Криму багато?
– Мало. У більшості – ейфорія. Або заткнулися, бо страшно.
Перепрошує, що хотів би закінчити розмову, бо зголоднів. Із товаришем підводяться й ідуть до вітрин з їжею. Беруть борщ, котлети по-київськи й вареники.
7 
35413
Коментарі