Україна змінилась, але політики цього не помітили
Зранку 30 листопада на своїй сторінці у Facebook я звернувся до керівників міліцейських загонів, які діяли на Майдані. Написав, що відео і фотодокументи свідчать: мирну демонстрацію не розганяли, а ліквідовували, знищували. Мирних громадян попередньо оточили і позбавили змоги врятуватися. Так діють карателі й окупанти, так чинили фашисти. "Застосувавши цю тактику, ви зганьбили честь офіцера, принизили правоохоронні органи, всю українську владу. Викликали хвилю ненависті між громадянами та владою і ускладнили обстановку в країні та політичне майбутнє Верховного головнокомандувача. Мені відомо, що командному складу загонів "Беркуту" перед відрядженням до Києва видали табельну зброю. Застосуйте її правильно!"
Увечері подзвонили з Міністерства закордонних справ. Я був із дружиною на концерті хору православної церкви з Америки. Черговий дипломат МЗС повідомив, що телефонує за дорученням міністра Леоніда Кожари. Спитав, чи справді я написав таке, чи, можливо, це – провокація. Я підтвердив, що писав власною рукою. Вранці наступного дня міністр повідомив у ефірі програми "Тиждень" на телеканалі "1+1", що я порушив присягу дипломата. Краще б він сказав, що я порушив "клятву Гіппократа", бо така принаймні є, а клятви дипломата не існує. Є присяга держслужбовця. Того ж дня отримав повідомлення, що моє відрядження в Стамбулі завершене.
Сумніваюся, що моє відкликання відбувалося за чинними процедурами. Запис я зробив як приватна особа, у позаробочий час, у себе вдома, на приватній сторінці, а не на сайті генконсульства. Писав те, що лежало на душі. Побачивши, як людей заганяють у центр площі й б'ють кийками по голові, добивають лежачих, як ллється кров, – я розплакався.
До Києва повернувся 8 грудня. Узяв відпустку, яку не відгуляв за ці роки – 107 днів і планую з'ясовувати законність мого відкликання. Це, напевно, питання майбутнього судового слухання. Зараз консультуюся з юристами.
Із Леонідом Кожарою поки що не зустрічався. Ініціатива має йти від нього, він заварив цю кашу. Я не став би обговорювати своїх підлеглих у пресі. Моя мама і його дружина вчителювали в одній київській школі. Він любив передавати моїй матері вітання від своєї дружини. Ми познайомилися у Вашингтоні, де Кожара працював першим секретарем посольства, а я – віцеконсулом. Наші стосунки не виходили за рамки роботи.
Мені прикро й соромно, бо автоматично й на мене упала відповідальність за побиття людей. Я 20 років у владі й відчуваю причетність до цих подій. Для мене це – питання людської гідності.
Дружина сказала, що підтримує мене. Закотила рукави і за п'ять днів зібрала речі з хати, де четверо людей прожили майже чотири роки. Запакувала каструлі, тарілки, покривала, книжки, картини. Усе це перевезли в Україну. Держава оплачує транспортування майна дипломатів.
Для дітей повернення до Києва – це свято. Вони приїхали додому, де є бабусі й дідусі, двоюрідні братики й сестрички, друзі. Тепер у них є рідне мовне оточення, якого практично не було в Стамбулі.
Дружина знайшла роботу в Києві – пішла в школу викладати англійську. Ми познайомилися на роботі, в МЗС – вона була секретарка мого шефа. Через місяць мені запропонували посаду помічника першого заступника міністра Миколи Макаревича. На співбесіді я розповів йому, що маю три недоліки. Перший: за освітою не дипломат, а філолог. Другий: не дуже добре знаю англійську. І третій недолік: зустрічаюся з його секретаркою. Про таке потрібно повідомляти обов'язково. Макаревич відповів: "Аби роботі не заважало".
У коридорах МЗС мене відводять убік, тиснуть руку. Намагаються підтримати й допомогти дуже багато хто. Чим – не скажу, бо тоді буде зрозуміло, що це за люди. А я не хочу їх підставляти.
Україна була за крок до найважливішого договору в своїй історії, але влада не наважилася його зробити. Бо всередині країни немає політичного консенсусу щодо основних напрямків розвитку. Хай би що ти робив, щонайменше 40 відсотків людей можуть стати дибки. А розбіжності між населенням Сходу і Заходу політики не згладжують, а навпаки – спекулюють на них і роздирають країну.
Україна досі не виробила підходу, як вона хоче, щоб її сприймали в світі. Не сформувала розуміння – чи ми країна культури, чи аграрного сектора, чи робимо найкращі у світі ракети й літаки? Тому дипломатичні зусилля хаотичні. Розумні посли багато чого роблять на власний розсуд.
У багатьох дипломатів є відчуття даремно прожитого життя. Чимало хто 1015 років займався питанням євроінтеграції. Кожна цифра, кожне слово й кома в Угоді з ЄС давалися раундами перемовин. І раптом виявляється, що ця Угода – непотрібна.
Проблема навіть не в рішенні. А в тому, що не пояснили, чому так ухвалили. Коли країна робить такі повороти за тиждень до підписання Угоди, це викликає велике розчарування. Країна наче зникає з карти світу, партнери перестають нас помічати, цікавитися нами. Це могло б мати далекосяжні наслідки, якби не Майдан.
Міністерство закордонних справ деморалізоване. У середу воно вирішує, що Угоду треба підписувати, а в четвер уряд заявляє: підписання скасовують. У найкращому випадку про важливі рішення МЗС дізнається в останні хвилини. Йому відводять функцію формально узаконити їх.
За рівнем українська дипломатична школа не поступається відповідним школам у інших країнах. Різниця хіба в тому, що європейські дипломати закінчують університети з гучнішими назвами. Ми програємо не за професійними навичками, а за системою роботи й через брак грошей. Не можемо фінансувати програми популяризації своєї країни на території інших держав. Не маємо коштів на підтримання української діаспори, культурні програми обміну. Бракує і квот для навчання іноземців у наших вузах.
Дипломатія – це не фрак, блискучі туфлі й ходіння з бокалом. Насамперед це рутинна робота. Генеральні консули в Единбурзі, Любліні чи Новгороді займаються одним і тим самим – захищають права громадян України. Арештовані, затримані, розлучення, питання громадянства, віз, паспортів. Робота консула – десь посередині між турагентством, похоронним бюро, загсом і дурдомом.
У Стамбулі є найбільше з українських генконсульств. Там працюють дев'ятеро дипломатів.
Доводилося не зовсім законно вивозити з Туреччини українських жінок, які стали жертвами домашнього насильства. Родина турка здала в поліцію 26річну дружинуукраїнку. Заявили, що вона б'є дитину. Намагалися забрати 9місячне немовля. В поліції жінці погрожували, що її депортують, а дитину залишать. Я прошу: покажіть, кого вона побила, де заяви, докази? Змусив поліцейських визнати, що її затримали безпідставно. Мені треба було летіти у відрядження в Одесу. Взяв цю жінку з собою в літак. В Одесі дав їй грошей, посадив на автобус до Луганська, звідки вона родом. Згодом дзвонить: "Заберіть мої речі з Туреччини". Прилетіла її мати. Ми створили можливість, щоб вона знайшла спільну мову з турецькими родичами й забрала речі доньки й онука.
У Стамбулі жили в квартирі, де мешкали два попередні консули з сім'ями, – у старовинному грековірменському районі на березі моря. Називається Зелене село, а історично – СанСтефано. Місце, де у фільмі "Турецький гамбіт" вириваються з пастки російські офіцери. Там живуть чимало українських жінок, у яких склалися щасливі шлюби з турками.
Пішов із дружиною й дітьми знайомитися зі Вселенським патріархом. Півгодини чекали у приймальні. Його помічники влаштували перехресний допит про мої релігійні переконання. Патріарх хвилин 5 зі мною поговорив і переключився на дітей. Надарував доньці книжечок, іконок, хрестиків. А тоді зауважив, що Василько – дуже чемний. Кажу: не ображайтесь, але ми йому сказали, що ви – Святий Миколай. Патріарх спочатку не зрозумів. Пояснили, що в нас День Святого Миколая відзначають 19 грудня. Владика розсміявся, а через кілька місяців, 19 грудня, до нас у двері постукав його помічник і вручив від нього дітям двох шоколадних зайців.
Вселенський патріархат – це віддушина для дипломата у Стамбулі. Монахи там здобули європейську освіту, вивчали теологію, філософію, історію, політологію. Це дипломатична інституція, якій понад 2 тисячі років. Вони мислять іншими категоріями, ніж ми. А ще в них немає любові до величі й розкоші, як у нашого духовенства в Києві.
Не хочу розривати роботу з міністерством, але я давно у владі й розумію: мене намагатимуться позбутися. Коли прийшов у міністерство 20 років тому, там працювали 90 людей, зараз – під дві тисячі. За кордоном тоді було близько 300 осіб, тепер – близько трьох тисяч. Я за віком був наймолодший співробітник. А у вересні 2013го мене нагородили відзнакою за 20 років бездоганної держслужби. Проте розумію: зараз залишатися у цьому міністерстві буде складно, навіть якщо поновлюся за рішенням суду.
Шукаю роботу, маю пропозиції від кількох політичних сил. Але, щоби бути успішним політиком, треба інших вважати дурнішими за себе. А мені важко брехати.
На Майдані спілкуюся з людьми, хочу зрозуміти і відчути їхні настрої. У нас є громадянське суспільство, а в ньому – велика кількість активних людей, які не задоволені політичноекономічною ситуацією і готові жертвувати своїм комфортом, спокоєм. Для влади буде погано, якщо вона цього не почує.
У влади зникла політична воля. Раніше була, бо ж хтось віддавав наказ розганяти Майдан. Тепер її немає. Вона злякана і розгублена.
Україна змінилась, але політики цього не помітили. Подібна ситуація в Туреччині. Там теж протестують. У березні будуть місцеві вибори, влітку – президента. Причина протестів не знята, бо влада також не дослухалася до людей. Усе це колись вибухне. Будьяку війну можна відстрочити, але тільки з вигодою для супротивника.
Я працював керівником протоколу трьох прем'єрміністрів – Юрія Єханурова, Юлії Тимошенко і Віктора Януковича. Це каторжна робота: повноважень немає, але є відповідальність за все.
Як працював із Тимошенко, почав цікавитися жіночими туалетами. Дивився, чи немає в підлозі ґраток, щоб не застряв каблук. Робота допомогла в сімейному житті. Зрозумів, що такі ж проблеми, як у Юлії Володимирівни, є в моєї дружини.
Віктор Янукович керувати його протоколом запросив особисто. Щоранку о пів на дев'яту я мав 5 хвилин – доповідав, що буде протягом дня. Хто, куди, чому й у якому складі летить. Які угоди підписуватимуть і яка їх суть.
На тій роботі у мене почала з'являтися сивина.
3 
35413
Коментарі
1