Село Конюхи та його присілки Залісся й Заберізки цієї зими та весни чотири рази відрізало від світу. Тут живуть 2435 людей
– Бери на ноги бахіли і готуйся, що снігу може бути по груди. Може, якусь попутку спинимо. А там пішком. За годин 5 дойдемо, – каже 21-річний Василь Мудло, керівник "Просвіти" в райцентрі Зборів на Тернопіллі.
Одне з сіл району, Конюхи – віддалене від центральних трас. Цієї зими та весни його чотири рази відтинало снігом від цивілізації. У Конюхах живе Василева баба, він погоджується бути провідником.
25 березня 40 хв спиняю попутки на виїзді з Тернополя до Зборова. Надворі – 8°С.
– Шо? Холодно стояти? Гарна весна, ги-ги-ги, 35-річний експедитор Андрій збирає в купу розкидані по пасажирському сидінню білого Fiat'а папери, звільняючи місце. Поправляє сонцезахисні окуляри. На голові має бейсболку. – Мав товари в суботу розвезти. Але яке там! Ой ти, бля…, – стискає губи і тисне на гальма, щоб не врізатися у ВАЗ-2104, що різко гальмує перед нами.
З-під сидіння Fiat'а випадає 5-літрова банка з жовтою рідиною.
– Отаку херню розвожу, для миття посуди. Це відклав собі додому, – запихає бутель назад. – У власника фірми родичі в Америці, то йому помагають. Треба мати дурні гроші на таку справу – розвозиш по магазинах, а розраховуються потім. Він перед Новим роком прикинув – 250 тисяч йому були винні.
На автобусній зупинці Зборова люди із сумками та чорними пакетами BOSS тиснуться в уже забитий білий з фіолетовими смугами бус "Еталон". Він від'їжджає до села Розгадів із напіввідкритими передніми дверцятами. Назовні стирчить чиясь коричнева дублянка.
О 15.00 зупиняємося в центрі Конюхів біля триповерхівки без вікон.
– Це будинок культури будували, – каже Василь Мудло. Закидає на плечі камуфляжний рюкзак, натягує на голову чорну шапку. – Вже все готове було, але гроші кінчилися, і ще й багатьом винні лишилися. Кожен вважав за право щось звідти забрати. Батареї, крісла, вікна – все йшло. Був спортзал навіть. Десь у 2000-х я звідти помагав витягувати останню штангу. Зрозумів, що як не я візьму – то хтось інший.
Йдемо до центру села, який тут називають Серединою. Невеликий білий будинок із пластиковими вікнами та написом "Дільнична лікарня" стоїть внизу пагорба. У світлому коридорі з ламінованою підлогою ідеально чисто. Медсестра набирає на телефоні-"жабці" лікаря.
– 15 хвилин почекаєте. Буду, – крім чоловічого голосу, з трубки чути кудкудакання курей та спів півня.
З палати виходить 80-річна Емілія Гуменна, човгає кольоровими капцями по підлозі.
– Я вже стара, нікуда не виїжджєю, то мені ті сніги не пошкодили, – помалу сідає на лаву. – Добре, шо лікарня є – то я сі тут лічу. Син хату купив у Смиківцєх, вонук вчиться на училищу. Один сі оженив. Тепер ще є дві вонуки на виданні. Може, хату докінчат, та й мене заберут.
– Нашу лікарню закрити хотіли, – в коридорі з'являється кучерява жінка в зеленому халаті, з відром та шваброю. – Отако, як ви, двоє вечером прийшли. Але ви: "Добрий день". А вони ніц, тіко: "Показуй палати, показуй фізкабінет". То прокурор з району був. Ше якогось поліцайчика взяв з камерою, казав йому: "Знімай-знімай! Тут нічо нема. Тут ніхто нічо не робить". Думали, що тут пусто, але людей було повно. Вже як лікар прибіг і спитав у них документи, то той прокурор став дуже добрий – вже ніц не хтів.
Чорнявий лікар із невеликими вусами на розпашілому обличчі, 46-річний Ігор Сташків, заходить з ключами від автомобіля. Сідає за блискучий стіл, не розтібаючи шкіряної куртки, з-під якої виглядає комір сорочки. Перед ним – медичні картки та трикутний перекидний календар, на якому скріпкою причеплена візитівка начальника місцевого МРЕВ.
– Я вже до акушерки кажу: "Дивись, хто коли має народжувати – в той день буде заметіль. У грудні замело – відправляли вагітну на санях у роддом. У лютому, як перекурило, приймали роди тут – вперше за сім років. Одну "швидку" відправили до нас із Козови – застряла ще на трасі. Друга поїхала з Бережан – тоже застряла. У березні знову відправляли вагітну по снігу. Наше село в невигідному місці. Зборів прогортає дорогу тільки до знака "Щасливої дороги". А там дорожників скоротили, з Бережанами об'єднали. Як у останню п'ятницю замело, так вони тільки за тиждень ту сторону прогорнули.
Слава Богу, ми самі зі всім справлялися на місці. В найсильнішу хуртовину перед Миколаєм мали чоловіка з епілептичною судорогою, ще й світло вибило. 2 години над ним тут працювали. Присвічували фонариком і в вену кололи. Жінку зі складним переломом бедра на санях у район везли. Дали знеболююче, шину наклали, сіном підстелили, в ковдри закутали – і погнали.
Пропонує показати палати.
– От маємо ліжко від нардепа, – проходить до єдиного порожнього ліжка, решта зайняті. Дістає з-під нього пульт із великими синіми кнопками. Натискає, і ліжко починає прогинатися в районі колін, піднімається в головах. – То Волков такий, з "Демсоюзу", купив своєму батькові. Він помер, то його помічник, із Скоропатників, своїм батькам забрав. А як їм не треба стало – нам віддали. Удобне. 3 тисячі євро коштує. Був ше матрац надувний, але миші з'їли.
У лікарняній кухні нові меблі та бойлер. Два туалети з блискучими унітазами.
– Маємо благодійників із Канади: Ігор Мазурик із Купчинців, а Мирослав Семкулейн із Заліщиків. Вони гроші по Канаді збирают. Якби не вони – була б біда. Бо як перевели нас на фінансування району, то грошей на їду хворим не стачає. Цього року ті, шо тримают магазини в селі, помогли. По пару кілограмів продуктів дали, і вже хворим є шо їсти.
У приміщенні будинку культури діє продмаг. 22-річна продавщиця Оксана Бакай посеред залу стриже на табуретці 31-річну Оксану. Клієнтка підносить до очей маленьке дзеркало в пластиковій оправі.
– Оксано! Задовга! Давай швидше, бо не маю часу, діти чекают, – каже невдоволено. – Я в суботу в дев'ятій сніг прокидала, то на дорозі ні одного сліду не було. Село як вимерло. Ніхто нікуда не їде, – прикриває очі, доки їй стрижуть гривку. – Ну, два рази на тиждень автобус із села іде. Але йому років 40, старший за мене. На підйомах люди виходят і пхают його.
За 7 хв стрижка завершена.
– Зваж мені ше "дюшесок" і "барбарисок", – просить Оксана.
До магазину завалюються двоє хлопців.
– Проблєма зимою та, що як замітає, Оксана не дає себе за цицьку помацати. А більше бабів тут нема, – регоче один, пробує вхопити продавщицю за груди.
Та прикривається руками, сміється й тікає за прилавок.
15 хв йдемо до іншої торговельної точки.
– Я такою зимою задоволений, – 65-річний Ігор Макарчук усміхається за касою найбільшого в Конюхах магазину із залом самообслуговування. – Якшо слякоть під ногами, то хіба зима? Зразу грипа, і нічо доброго. Правда, виторгу нема. Оцей місяць – наполовину порівняно з минулим роком. Тоді було тепло, вже якісь роботи йдуть – хтось якогось цвяха купить. Навіть алкоголь не користується попитом! А дріжджі й цукор ідуть. Дріжджів п'ять ящиків у тиждень продаю.
Переходить до полиць із горілкою.
– То ж тепер зробили, що сама дешевша горілка 30 гривень 20 копійок. Бачите, – показує на цінник. – Якби було 30 гривень, а не 20 копійок – то вже тисячу гривень штрафу.
Бере найдешевшу пляшку та підносить до очей, розглядаючи етикетку.
– Горілка добре йде оця-во – "Львівська". Ше наша – "Новосілка" і збаразький "Калганофф". "Хортицю" також розібрали вже. А донецької я навіть не беру. То ж сургут (сурогат. – "Країна"). Зараз зменшилась реалізація алкоголю. Бо постят – раз, і багато на заробітках. А в травні піде, на свята. Тоді тіко давай, близько ліс – пікніки, рибалка.
Я сам родився в Конюхах. Потім у Миколаєві жив, бо були депортовані. Але повернулися, 11 класів кінчав уже тут. Був головою сільпо, замголови колгоспу. Потім робив у львівській податковій у відділі маркетингу. Займався конфіскатом. Але поховав сина – Володю, 24 роки, – опускає очі. – Поїхав на заробітки, і вода забрала. В Івановській області, Демідово. Монастирі декорував і річку переходив. То була неділя 25 червня. У верхів'ї була повінь, вал води, – і всьо. У село я повернувся заради жінки, шоб дурка не взяла. Вона до сих пір на цвинтарі, а то вже сім років пройшло.
За півгодини доходимо до хати Василевої баби – 76-річної Марії Михайлівни. На темному подвір'ї гавкає білий з плямами пес. Нюхає нас, і стихає.
Низенька жінка накидає з алюмінієвого баняка картоплі та відкриває півлітрову банку з тушенкою. Огрядний чоловік нерухомо сидить на ліжку коло телевізора. Біля нього "ходунки" – після інфаркту майже не ходить. Жінка сідає біля нього.
– Двічі нас тут закурило, – розповідає Марія Михайлівна, поклавши підборіддя на долоні. – Перший раз ледве з хати вийшла. Двері відкриваю, а там другі двері – зі снігу. Сміттярна шуфля була, то я нею трохи відкинула. Бачу – псячої будки не видко. За пару днів приїхав син із Козови, то відкидав її. Після того як два рази засипало, Дружок у буду не йде – боїться. Спить на порозі.
Вівторок у Конюхах – базарний день. Із самого ранку на дорозі між будинком культури і сільрадою – з 10 бусів. На розкладних столах – взуття, одяг, цитрусові, олія, макарони. Є ятка із секонд-хендом.
– Синька скільки в вас? – хлопець у синій куртці й смугастій шапці підходить до жінки в коричневому пальто, яка торгує із саней.
– 6 гривень. Добра синька. Береш? – посуває пачку сухої синьки ближче до хлопця. – Синька всюди по 7 або 8, а я віддаю по 6. Та й вже до мене летят, – каже 68-річна Стефанія Черних. Вона без рукавиць, голова замотана темною хусткою в золотисті квіти. – Маю якісь шкарпетки, рейтузи, – показує розкладений на пакетах крам. – Хтось дасть гроші, комусь запишу. В когось візьму яйцем та й потім їду в Тернопіль – продаю.
Підходить літня жінка в темно-рожевій хустці.
– Уже мені, Стефо, стидно тобі в очі дивитися. Давай, 50 гривень віддам.
– Давай. Ти скіко там, 78 винна була? Запам'ятаю.
– Нє-нє, Стефо. Ти запиши. То гроші, я сі бою.
Стефанія Онуфріївна пропонує підкинути нас до хутора Залісся, коли повертатиметься додому.
– Потримайте віжки, – наказує сісти біля себе. Закутує голову вовняною коричневою хусткою. – В'ї, – бере віжки. – Був у мене коник, шо трактора боєвсі. Мусіла махати руков, зупиняти трактор і сама зупинятисі, накривати йому голову куфайков, і тіко так далі їхати, – сани підстрибують по вибитих на дорозі коліях.
Проїхавши зо 200 м, бачимо тракторець. Двоє чоловіків бігають круг нього з лопатами. Поряд стоїть жінка з торбою. Снігу майже по пояс.
– Поштарка пенсію повезла. Застрєгли! – пояснює Стефанія Онуфріївна.
Зупиняємося позаду трактора.
– Як по селі дорогу горнули, то шо, не можна було сюда хоч троха грейдера навернути, – голосно каже тракторист. – Хіба то автодор, хіба то сільський голова?
– Мушу пенсію розвезти, то попросила чоловіка на тракторі під'їхати. Залив на 300 гривень солярки, то якраз її і спалить. Вся моя зарплата на солярку піде, – поштарка спостерігає, як її чоловік заскакує в трактор і газує.
Із труби над кабіною йде чорний дим. Трактор трусить у різні боки. Позаду до мене кричить Василь. Озираюся й бачу перевернуті сани Стефи Онуфріївни. Сама вона лежить у снігу поряд. Василь піднімає її за руки.
За 10 хв трактор і кінь виборсуються зі снігу.
– Пропусти мене вперед! – кричить Стефа Онуфріївна трактористові. – То всьо той трактор, – каже вже тихіше. – Це він тут колій наробив. Певне, яйця побила, як падала.
Дорогою ми з Василем двічі зістрибуємо з саней і підпихаємо.
– Жонаті? – питає жінка. – Ну та й не спішіт. Маю внука, то він тіко вийшов з армії – женився. Чисто сі дитина сказила. Вона молодша за нього на рік. Рік не пожили – розвод. Пішов працювати в міліцію, а вона того не хотіла. Каже: "Завтра на роботу не йдеш". Стала зранку, порвала йому сорочку і штани. Він то спакував у кульочок – пішов до батьків. Потім ше сі з'їхали, пару місяців пожили і по всьому. Добре, шо дітей нема. Онук тепер начальника міліції возить, а вона в Іспанію поїхала.
У Конюхах, на бічній вулиці, живе жінка, яку в заметіль відправляли вагітною до лікарні саньми – 43- річна Любов Мучинська. Господиня виходить із ґанку в флісовій безрукавці кольору морської хвилі поверх темнішої кофти. На ногах хутряні чоботи. У хаті спить дитина.
– У мене залежання плаценти було, то дуже серйозна загроза. Знали, шо і мене, і дитину можна втратити. В районі навіт за таке не берутсі, мала направлення на Тернопіль. Коли то було, ану нагадай? – дивиться на чоловіка 45-річного Василя. Не чекаючи відповіді продовжує. – Десь перед Миколаєм, бо дітям гроші лишила, шоби-с собі шось прикупили. Прийшла фельдшерка і каже: "Збирайсі, бо дороги на Августівку може до весни не бути". Вдягнула плащ, ковдру, коцом ноги замотала – то головне. Чоловік взяв сани та й поїхали.
– Назустріч з Козови через Бережани "швидка" їхала, – уточнює чоловік. – Якось там вони домовилися, шо вперед ішов трактор прогортав, а далі вже "швидка". Cніг був такий, що трактора не було видко.
До 73-річної Орисі Ганинин, яку везли саньми з переломом, добираємося на інший кінець села близько години. Господиня виходить із костуром. Поперек замотаний сірою вовняною хусткою. На ногах спортивні штани.
– Якраз по тих-во сходах йшла, – показує вниз на облуплені бетонні сходинки. – Снігів тоді понадувало, діти їх виносили. А я думала моркви в підвалі набрати. Взєла бурки, кальоші – такі слизькі. Та як впала на бік – всьо. Чоловік прийшов, кажу йому: клич когось. Прийшов сусід, взєв ми на плечі, заніс до хати. Цілу ніч анальгін пила. Зранку дочка пішла до лікарні, взєла носілки, і мене на них поставили на сані. Вперед трактор горнув – бо навіть кінь не міг іти, а потім уже сани їхали. Понакривали мене ковдрами і коцами, так шо ніц не виділа, але все одно запалення мала-м, бо промерзла. Лежала-м і з єдним, і з другим. Два місяці в гіпсі пробула на ліжку. То шо там вже далі замітало, мене не обходило.
За 40 хв ми – в сільраді. Війт 56-річний Микола Цідило сидить під образом Богородиці. Портрет Віктора Януковича – в кутку на дзеркалі, заставлений великою вазою з зображенням олімпійських кілець.
– У селі, слава Богу, є люди, які мають свої трактори, то можна вулички прогорнути, – подає через стіл величезну руку для вітання. Говорить хрипким басом. – Учора радість була – поремонтували ротор у Козовій. Трасу на Августівку пробили ним за 3 години, то шо грейдери б чотири дні горнули. Правда, сьогодні ротор поламався.
Біля стола – шкіряне "директорське" крісло.
– Не любите на м'якому сидіти?
– Маю проблеми з хребтом. Як був інженером у колгоспі, то приліг на стерню, машина переїхала. Але слава Богу.
Одягає кашкет і проводить на вулицю.
– Справжні проблеми почнуться, як сніг зійде. На Бережани дорогу як у 1960-х пробили – то така і до сих пір. У самому селі біля пошти така яма, шо маршрутка не хоче їхати. Мусів троха засипати. Але ремонтувати не можу, бо дорога на балансі району. Для сільради то було б нецільове використання коштів.
Вечірній автобус із Конюхів до Тернополя затримується на півгодини. Надворі пролітає легкий сніг.
– Траса тимчасово перекрита, – Василь показує пальцем у вікно.
Неподалік від знаку "Щасливої дороги" на трасі в бік Козової на підйомі розвернуло великий жовтогарячий КамАЗ із причепом.
3 
35413
Коментарі