12 спогадів актриси Ніли Крюкової
1. Батько. Він росіянин із міста Ковров Владимирської області. Мої "карі очі, чорні брови" – його гени. 1942-го на окупованій Кіровоградщині, в Попівці, моя мама чистила буряки на луках. Під вечір нарізала цілу купу гички. У цей час двоє німців-автоматників вели кількадесят радянських полонених. Один із них, Валерій Крюков, ішов у колоні останній. Непомітно стрибнув до мами в ту гичку.
Мама переховувала Валерія в жолобі у батьківській клуні. Носила їжу, прала одежу. І закохалася. Невдовзі прийшов він до мого діда Романа сватати маму. А дід: "Якщо хочеш пересидіти війну, то візьми вдову – у нас їх багато. А Федора ж дівка". Валерій на це: "Я Федору так полюбив, що як не віддасте за мене, повішусь у вашій клуні". На другий день розписалися у сільраді, а потім батько пішов пробиратися до своїх. Більше мама його не бачила. Побули разом два місяці. Проте любила його все життя, більше заміж не виходила.Із батьком пов'язаний спогад про перші виступи. 4-річна, я стою на стільці, тримаю зелені й жовті трикутнички – батькові фронтові листи до мами. Переді мною публіка: сусідки, баба, дід. Я знаю ці батькові листи напам'ять – мама навчила. Але вдаю, наче зачитую з трикутничків. Жінки плачуть, мене захоплює, що я маю такий вплив на людей, хочу, щоб слухали вічно.
2. Голосіння. У дитинстві вражали похорони, їх трагізм. Прислухалася до плакальниць, слухала їхні голосіння. Як тільки в селі покійник – я там. От мені 10 років. Помирає наш поштар Жуков. Кажуть: "Згорів Жуков від горілки. Полум'я йшло з рота, то баби пробували гасити сухим кізяком, набили повен рот, але так і не спасли". Прибігаю на похорон, бачу – несуть на кладовище. Ідуть дочка, онук, кілька сусідок, ніхто сильно не плаче. Видно, за життя допік їм своїм п'янством. Мені ж так жаль його стало, що ніхто не плаче. Подумала: ніколи більше не побачу, як Жуков відчиняє нашу хвіртку і заносить газету або віддає мамі листа від тьоті Дусі з Києва. Як схопилася за труну, як почала причитати, голосити за Жуковим, передавати вітання таточкові на той світ, усім померлим родичам нашим, як розходилася! Родина Жукова ошаліло дивиться, не знає, що робити. Жінки, які проходили, зустріли у полі маму і питають: "Федоро, а шо, поштар Жуков – то ваш родич?" Мама: "Який він у чорта родич?" – "Так чого твою Нілку від труни відірвать не можуть? Забить гвоздями не дає". Кинулася мама на кладовище, як шарпонула мене від труни: "Ах ти ж зараза! Щоб я тебе більше ні на одному похороні не бачила. Ти ж собі серце стерзаєш!" Так закінчилися для мене голосіння.
3. Жолоб. Мама батька переховувала у жолобі, в яслах. Я теж народилась у яслах. У листопаді 1943-го німці ще стояли в селі, кілька жили у моєї баби. Коли в мами почалися перейми, німці вигнали її з хати. Довелось іти родити до сараю. Було вже холодно, і гріло тільки дихання корови. Коли я народилася, мене поклали просто в сіно, і воно так покололо шкіру, що вся вкрилася ранками. Почалося сильне запалення. Тоді німецький офіцер дістав якусь мазь, дав мамі. Та мазь урятувала мені життя.
4. Ганс. Мама розповідала про німецького солдата Ганса. Він попросив потримати мене на руках, носив по хаті, подарував ложку з голубими квіточками. Розповів мамі, що його дружина теж повинна народити в ці дні.
Наступного тижня радянські війська з лівого берега форсували Дніпро, і німець загинув у боях. А його друг мовчки привів Гансового коня на наше подвір'я.
5. Сильне слово. Мені було років 6 чи 7. Мати не мала чим перекрити хату. Коли йшов дощ, я підставляла гільзи від німецьких снарядів, щоб вода стікала у них, а не на глиняну підлогу.Одного разу загулялася з дівчатами. Дощ позаливав долівку. Боже, як плакала мама! Наступного дня бачу: їде голова колгоспу бричкою. Я кинулась у сльозах до нього: "Товариш голова колгоспу, Семен Йосипович! Дайте моїй матері соломи хату вкрити, бо нас учора залив дощ, а вони так плачуть, що в мене серце розривається".Того ж дня голова виписав матері соломи. А мене зустрів аж через 15 років, я вже вчилася в театральному інституті в Києві. Питає: "Ти, кажуть, на артистку вчишся? Ну вчися. Слово в тебе сильне. Ти мені малою всю душу перевернула".
6. Григір Тютюнник. Мабуть, найважливіша зустріч моєї юності сталася 5 грудня 1967 року. Одного вечора в гуртожиток театрального інституту наш товариш Володя Савченко привів молодого красеня з чорною чуприною – Григора Тютюнника. Він подарував мені свою книжку "Зав'язь", і тої ж ночі я прочитала її всю.
На початку 1970-х знову випадково зустріла на вулиці Григора. Він буквально за руку відвів мене у театр "Слово" при Спілці письменників. Із нього все й почалося.1973 рік, читати зі сцени Шевченка негласно заборонено. У березні традиційний офіціоз, я виступаю на "Шевченківських зустрічах" перед працівниками київських бібліотек. За кулісами підходить директор бюро пропаганди СПУ і каже: "Так, Ніло, Шевченка не читаємо, читаємо "Чуття єдиної родини" Тичини". Як? Це ж вечір Шевченка, його день народження! Виходжу на сцену, від образи не можу почати, якийсь час мовчу, потім через силу кажу: "Ну що ж… "Чуття єдиної родини". І люди все розуміють. Зо 200 глядачів починають гудіти із закритим ротом – такий протест. Під гул дочитую Тичину, а потім – "Садок вишневий" Шевченка. Наступного дня зустрічаю Тютюнника, розповідаю. Він каже: "Це дуже добре. Але відтепер тобі треба буде навчитися міцно тримати і щит, і меч".
7. "Маруся Чурай" і Ліна Костенко. Зробити виставу за "Марусею Чурай" намовив Тютюнник. Узялася до неї 1980-го, коли Григора вже не стало. Працювали з бандуристкою Галею Менкуш у її квартирі на Оболоні. Розуміла, що виступатимемо один раз, і то – якщо прорвемося.
Прем'єру запланували на 29 січня 1981 року. Надрукували афіші. Лишилося пройти худраду у філармонії, де я працювала. Її призначили за тиждень до вистави. Як тільки з Галею зайшли до зали, по переляканому обличчю директора філармонії Лобанова зрозуміли: хтось уже стукнув. На обговоренні кожен член худради мав "заготовочки": не так розставлені акценти, абсурдний наголос на нещасливій долі України, націоналістичні натяки. Весь наступний тиждень – розмови в інстанціях, із людьми в цивільному: "Чья это была идея? Кто организатор? Сколько человек приезжают из Львова на премьеру?"
Квитки на "Марусю Чурай" розкупили задовго до прем'єри. Ідеологи з міськради, керівництво філармонії в паніці: що робити? Придумали – в день прем'єри виставу переносять із філармонії у клуб заводу "Арсенал". Туди звозять петеушників. Розраховували, що люди з квитками прийдуть на виставу, побачать темні вікна філармонії й підуть. Я встигла повідомити лише кільком друзям.
Чорна "Волга" чергує день під вікнами моєї квартири, увечері доставляє до клубу. І раптом! Бачу кількадесят гопників, а решта зали битком набита своїми людьми. Вони стоять у проходах, сидять під сценою, туляться в дверях. Мої друзі стояли під філармонією і спрямовували людей до клубу.Я тоді читала "Марусю Чурай", як ніколи. Після концерту Ліна Костенко викликала у фойє директора філармонії Аркадія Лобанова: "Поверніться до світла. Хочу бачити: ви людина чи провокатор?" І заліпила йому три ляпаси: "За "Марусю", за Нілу і за себе!"
Потім були допити й суди.
8.Тарас Шевченко. 1989 рік, Україна відзначає 175-річчя від дня народження Кобзаря. На святкування на стадіон у Черкасах з'їхалися багато іноземців, дипломатів, уся Спілка письменників, Джордж Грабович із Гарвардського університету. В урядовій ложі – партійна верхівка. Режисер програми Борис Шарварко попереджає: "Ніло, скороти "Катерину", задовгий концерт". У цей час по колу стадіону проходить масовка – історичні персонажі Тарасової доби. Їдуть кіньми жандарми. Один кінь зупиняється просто перед урядовою трибуною і навалює цілу купу, а шевченківські герої – кріпаки, козаки, наймички, гайдамаки – і сам "Тарас Григорович" ідуть по тих кізяках, топчуться у тому місиві. Тут із якихось дверей вибігає настрашений дідок із віником і лопатою. Однорукий, інвалід. Тою культяпкою на очах у партійних бонз прибирає лайно. Мене це приголомшило. І ось голос ведучої оголошує: "Народна артистка України Ніла Крюкова. Тарас Шевченко, поема…" Я вчасно добігаю до мікрофона і голосно кажу: "І мертвим, і живим…" Як ушкварю їм: "Раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття – ваші пани ясновельможнії гетьмани. Чого ж ви чванитеся, ви! Сини сердешної Украйни! Що добре ходите в ярмі, ще лучше, як батьки ходили?" Прочитала поему в повній і нереальній для стадіону тиші. Тільки закінчила, люди посхоплювалися з місць, скандують, кричать: "Слава Україні!" Заходжу за куліси, до мене летить Шарварко: "Ти що собі дозволяєш, Крюкова? Ти як смієш міняти програму?" Аж тут, ніби з табакерки, з'являється такий собі Лук'яненко, що курирував СПУ від ЦК: "Ну что же, Борис Георгиевич, давайте успокоимся! Победителей не судят…" І тут я відчула перелом – система приречена.
9. Іван Драч. 1986 року Іван Драч розкритикував одного цекешника, секретаря з ідеології. Сказав щось на кшталт: "Як може бути ідеологом людина, яка всього боїться?" Мовляв, у нього такий вираз обличчя, ніби всю планету оббіг із переляканими очима. Тут у Драча 50-річчя. Звичайно, після такого на ювілей накладено негласне партійне табу. Я півроку готую сольну програму за поезією Івана "Мене колисала калина". До прем'єри лишається тиждень. Афіш не розклеюють, квитків не продають, у касах кажуть: нема. Тоді беру афіші, з дочкою заварюємо відро клейстеру і вночі йдемо клеїти. До дев'ятої ранку Київ був у афішах. На кожній дописали: продаж квитків перед концертом. Був аншлаг. Я скупила всю калину на Бессарабці й подарувала Іванові величезного, прикрашеного кетягами кошика. Досі він у мене перед очима.
10. Олесь Гончар. Вважаю його своїм хрещеним батьком. Якось запропонував зробити виставу за романом "Твоя зоря". Вважав, мені це пасуватиме найбільше. 1984 року показали прем'єру, із сопілками – вийшла лірична, красива річ. Ми дуже зблизились, я носила святу вечерю до них із Валентиною Данилівною. Вони жили у великій прохолодній квартирі в будинку з височенними стелями на вулиці Чкалова – тепер Гончара. Я зв'язала для Олеся Терентійовича теплого вовняного светра синього-синього кольору. Щоразу, коли приходила, він обов'язково його вдягав, щоб мене потішити.
11. Василь Стус. Мені не пощастило зустрітися зі Стусом. Уперше прочитала його поезії в Нью-Йорку – 1988 року мені подарувала "Палімпсести" Надійка Світлична. Нічого потужнішого і пристраснішого у нас у поезії не зустрічала. Додому везла велику валізу книжок – Богдана Лепкого, "Розстріляне відродження" Лавріненка, "Історію України" Ореста Субтельного. На митниці відкрили валізу, почали відкладати "крамолу" на окремий стіл. На мені був пуховик із широкими рукавами. Коли митник відвернувся, я встигла схопити з того столу Стуса і запхати в рукав. Ось так удалося провезти "Палімпсести". 1989-го зробила програму "Народе мій, до тебе я ще верну".
12. Дмитро Павличко. Павличко – це постійний вибух енергії.
Узимку 1998-го він балотувався до Верховної Ради. Їздив Черкащиною, селами, які колись входили до Холодноярської республіки.Ідемо агітувати. А там зачищено і знищено все, люди забиті, темні, засвистують його, гукають: "Бандера – геть!" І на чолі – місцевий комуніст, колишній секретар райкому КПУ. Я говорю: "Люди, до вас приїхав великий поет. Цей чоловік написав "Два кольори", послухайте, не кричіть!" Куди там, "Бандера" – і все. Тоді беру слово: "Я – ваша землячка, зараз прочитаю вірш, послухайте, і ми поїдемо". Замовкли. Починаю читати "Між горами в долинах – білі юрти": "А ви, мої освічені моголи, нагі внучата княжої землі, все віддали – і рідну мову, й школи за знак манкурта на низькім чолі…" Зал мовчав, я не відривала погляду від того місцевого комуніста.Наступного ранку мені Павличко приносить у готельний номер районну газету. Стаття того секретаря райкому: "Учора львівський націоналіст Павличко влаштував шабаш у нашому клубі. А артистка Крюкова годину паскудила мене на очах в усього села". Пройняло, значить.
1 
1
Коментарі