вівторок, 06 листопада 2012 16:28

"Радянська брехня на Україну вплинула найсильніше"

  Девід Саттер. Народився 1947 року в Чикаго.
Навчався в тамтешньому університеті  та в Оксфорді.

З 1976-го по 1982-й працював у Москві кореспондентом британської газети Financial Times. Після повернення до США влаштувався у видання The Wall Street Journal експертом з радянських, а пізніше – пострадянських питань. Активно писав усі 1990-ті. 1997 року, зокрема зазначив: “Із розпадом Радянського Союзу моральний імпульс, що стояв в основі демократичного руху, мав перетворитися на базис російської політики.
Трагедією поточної ситуації стало те,
що російські гангстери знищили цю ідею до того, як вона вкорінилася”.

Написав три книжки: “Епоха марення: занепад і падіння Радянського Союзу” 1996 року, “Темрява на світанку: розквіт російської кримінальної держави” 2003-го та “Це було давно й неправда: Росія
та комуністичне минуле”, видану торік. Роботи Саттера перекладено російською, естонською, латвійською, чеською, португальською та в’єтнамською мовами. За першою книжкою знято
документальний фільм. Саттер шукає партнерів для показу стрічки в Україні.

Працює в Hudson Institute – аналітичному центрі, що досліджує проблеми
свободи та безпеки.

Живе у Вашингтоні
Девід Саттер. Народився 1947 року в Чикаго. Навчався в тамтешньому університеті та в Оксфорді. З 1976-го по 1982-й працював у Москві кореспондентом британської газети Financial Times. Після повернення до США влаштувався у видання The Wall Street Journal експертом з радянських, а пізніше – пострадянських питань. Активно писав усі 1990-ті. 1997 року, зокрема зазначив: “Із розпадом Радянського Союзу моральний імпульс, що стояв в основі демократичного руху, мав перетворитися на базис російської політики. Трагедією поточної ситуації стало те, що російські гангстери знищили цю ідею до того, як вона вкорінилася”. Написав три книжки: “Епоха марення: занепад і падіння Радянського Союзу” 1996 року, “Темрява на світанку: розквіт російської кримінальної держави” 2003-го та “Це було давно й неправда: Росія та комуністичне минуле”, видану торік. Роботи Саттера перекладено російською, естонською, латвійською, чеською, португальською та в’єтнамською мовами. За першою книжкою знято документальний фільм. Саттер шукає партнерів для показу стрічки в Україні. Працює в Hudson Institute – аналітичному центрі, що досліджує проблеми свободи та безпеки. Живе у Вашингтоні

Встановлення істини в справі Ґонґадзе критично важливе для розвитку України – переконаний політолог Девід Саттер

Ваші книжка й фільм Age of Delirium обстою­ють тезу, що Радянський Союз тримався на брехні в усьому – від батьківських настанов дітям до міністерських звітів. Чи були якісь відмінності в цій брехні для конкретних республік?

– У всіх національних республіках радянська влада переписала історію. У кожній по­своєму, але всюди події минулого було витлумачено так, що створення комуністичного ладу стало логічною кульмінацією розвитку. Втім, в Україні історію викривили найбільше, "вкравши" з неї такий злочин, як Голодомор. Хоч він відбувся на значній частині Радянського Союзу, його епіцентр був тут. У нашому фільмі є людина, яка дуже страждала під час голоду, вижила – і почала викладати в школі історію. А там про голод не йшлося, і згадувати не можна було! Адже головне завдання вчителя – проінструктувати дітей щодо досягнень у будівництві радянської України. Так і замовчали те, що стало, мабуть, найстрашнішим злочином комуністичного режиму – принаймні за кількістю жертв. Зокрема, тому радянська брехня на Україну, певно, вплинула найсильніше.

В українському суспільному житті брехня досі скрізь. Чому це так важко минає?

– Якщо узагальнити те, що відбувалось у Радянському Союзі, – то це була атака на совість особистості. Індивід не вважався джерелом морального судження. Це право мав колектив, у свою чергу неодмінно підвладний режиму. Під тиском цих обставин моральну особистість було зруйновано. Вправлятись у моральних судженнях є обов'язковим, а за СРСР такої можливості не було.

Із цим спадком живуть усі народи колишнього Союзу. Вони не усвідомлюють значення закону, не розуміють, що таке самообмеження. Це видно з того, як ненажерливо деякі олігархи чи політики збирали або збирають свої активи. Вони не відчувають меж, бо для них не існує стандартів. Вони часом не мають жодного уявлення, як можна використати те, що вдалося підібрати чи вкрасти, – але й це їх не бентежить. Адже за СРСР людину визначали суто як споживача матеріальних цінностей. Типові радянські люди на моє питання, чи не бракує їм свободи, відповідали: "Та в мене ж усе є – квартира, машина…" Їм не спадало на думку, що вони потребують можливості якось виражати своє "я". І режим цю психологію культивував. Успіх вимірювався кількістю виплавленого чавуну. Та й загалом, усе було обраховано, матеріально, усе можна було помацати. Навіть культуру.

Яким чином?

– Через повідомлення, скільки книжок чи журналів надруковано. Це був ключовий параметр, а не їхня якість.

Цей акцент та ідея підпорядкування особистості колективу позбавляли людину можливості мислити. А той, кому відмовлено в можливості мислити й вирішувати, що правильно, а що ні – кого сприймають лише як фактор у вироб­ництві, – не готовий перетворитися на члена демократичного суспільства. Ще російський письменник Володимир Войнович казав, що від Радянського ­Союзу не лишилося нічого, крім радянської людини. У цьому й проблема.

Західні країни через різні фонди вклали в розвиток громадянського суспільства Росії та України сотні мільйонів доларів. Але це небагато змінило: внутрішнє прагнення людей до демократичних змін проявляється слабко. Чому так?

– Складно боротися за те, чого ти ­ніколи не відчував. Той, хто не мав досвіду ­життя в демократичному суспільстві, не зможе боротися за його створення. Для людей із СРСР звичніший ­принцип "собака їсть собаку". І коли до влади приходять крадії – замість того, щоб розгніватися й припинити це, – люди ­кажуть, що так чинять усі політики. ­Радянський Союз кожного навчив бути нещирим. Тож коли його не стало і все багатство раптом опинилось у вільному доступі, найменш щирі досягли у справі збагачення найбільших успіхів. Зі зміною влади одну форму несправедливості для людей просто замінила інша.

Яким бачите вихід із цього порочного кола? Враховуючи, що молоді політики часто брешуть більше за своїх батьків.

– Думаю, потрібно провести ревізію всього, що відбулось у радянський та пост­радянський періоди. Осмислити проблему Голодомору без прив'язки до якоїсь політичної позиції. З'ясувати, хто замовив убивство Георгія Ґонґадзе – ми досі не знаємо напевно, а ця справа ней­мовірно важлива для майбутнього України. Має бути серйозна й незалежна ініціатива з пошуку правди в цій справі. Так само досі чітко невідомо, що сталося з отруєнням Віктора Ющенка. Хто за це відповідає? Також варто встановити й оприлюднити правду про приватизацію в Україні та участь у ній російської організованої злочинності.

Тільки на ґрунті правдивої історичної хроніки можна створити нову психологію. Так, в України становище краще, ніж у Росії. Тут до влади приходили дуже різні політики, тоді як там 12 років керувала одна людина, і є ймовірність, що нічого не зміниться й наступні 12 років. В Україні відчутні відмінності між регіонами, що створює принаймні видимість політичного процесу – хоч і не супроводжується, на жаль, встановленням верховенства права. Але загалом Україна не менше від Росії потребує морального відродження.

Мої бабуся й дідусь родом із Києва. Вони емігрували 1913­го. Інакше життя моєї матері закінчилося б у Бабиному Яру. Я відвідав його – це місце виявилось таким закинутим, відчувалася така байдужість до цієї трагедії з боку українців. Не можуть прибрати звідти пам'ятники радянської епохи й створити те, що відповідало б статусу цієї братської могили. А це варто зробити по всій країні, щоб українці зрозуміли – людське життя має значення. Поки що все підтверджує, що людина є просто сировиною й сама по собі не є цінністю. Єдина спроба віддати належну шану загиблим – монумент Голодомору в Києві.

Процес розповіді правдивої історії забере роки. Головна роль у ньому має бути за відповідальним лідером із чітким баченням, що треба зробити в цій царині, – чи суспільство мусить вимагати саме? Подібних потреб зараз не видно з обох боків.

– Так, особливо у вашого нинішнього лідера. Біда України в тому, що в ній до влади приходили люди, які бажали смерті конкретних журналістів.

Думаю, вимагати встановлення правди в історії – завдання насамперед для інтелігенції, письменників, преси. Наприкінці СРСР дуже відчувався вплив товариства "Меморіал", присвячений встановленню долі жертв Другої світової війни. Зараз він набагато слабший. Але загальна ідея побачити минуле через призму трагедії особистості, без політичного підтексту, мала важливий моральний вплив на громадськість. Якби так було завжди, у комуністичному й посткомуністичному суспільствах не відбувалося б того, що зараз: хтось із дуже простим минулим, щойно набувши владу, абсолютно забуває про народ, з якого вийшов. Зникають співчуття, жаль чи відчуття обов'язку.

Чому так відбувається?

– За психологією, яка панувала на цій території останні 90 років, нема нічого важливішого за владу. Отримавши її, людина переходить у зовсім іншу категорію, відокремлену від решти суспільства. ­Візьмімо приклад: українець стає відомим письменником. У його житті якісь речі змінюються – але він пам'ятає про своє коріння, асоціює себе з ним тощо. А в основі особистості можновладця лежить один факт: він має владу. Зв'язок із рідною культурою зникає, інші люди перетворюються на сировину, а меж дозволеному немає ні ззовні, ні всередині.

Загребущі люди є всюди. Але західний політик ніколи не віддаляється від тих, хто його обрав. Бо його здатність утримувати за собою посаду залежить від збереження цього зв'язку.

Яким ви бачите розвиток ситуації?

– Майбутнє може бути кращим. Але го­ловне, що треба вирішити для ­цього, – не економічні, а моральні ­проблеми.  ­Необхідно подивитись їм в обличчя. ­Зробити це можна, лише будучи абсолют­но чесним і переконаним у важливості реконструювати суспільство. Згадайте недавню повінь у російському Кримську: населення навіть не попередили про небезпеку! А коли українські війська ­збили пасажирський літак над Чорним морем? Або ж трагедія у школі в Беслані – росій­ським військам було начхати на ­заручників. ­Головним для них були влада й накази режиму. Саме це треба змінити насамперед.

Зараз ви читаєте новину «"Радянська брехня на Україну вплинула найсильніше"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

37

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 35413
Голосування Які умови миру і зупинення війни для вас прийнятні
  • Відмова від Донбасу, але вивід військ РФ з усіх інших територій
  • Замороження питання Криму на 10-15 років
  • Відмова від Криму і Донбасу за умови надання гарантій безпеки від Заходу щодо всіх інших територій
  • Зупинка війни по нинішній лінії фронту
  • Лише повне відведення військ РФ до кордонів 1991-го
  • Ваш варіант
Переглянути