Російські пропагандисти проколюються на незнанні української ситуації – каже медіа-експерт Отар Довженко
Українці, з одного боку, втомилися від інформаційного бруду, який на нас виливає Росія, а з другого – навіть сміються з чимраз більшої недолугості московських байок. Коли реально почалася ця інформаційна війна проти України?
– Вона не має початку, бо інфільтрація російських агентів медіа-впливу в Україну ніколи не припинялася. Наш медіа-простір у сіамському зв'язку з російським. Побудований на російсько-українській взаємодії. 1991-го ми дивилися ЦТ, далі – ОРТ, згодом – "Первый канал", "Останкино". Потім почали розвиватися українські медіа. Ми подекуди випереджали Росію завдяки обмеженням на вільну журналістику на тамтешньому ринку. Але топ-менеджери на зразок Шустера, якщо й не працюють на Кремль, поширюють російські цінності, бо мають іншу систему координат. Коли Євген Кисельов вів "Подробности недели" на "Інтері", половина програми була про Росію й Путіна.
Під час Майдану почалася справжня інформаційна війна із залученням агентів – тутешніх ЗМІ. Це, напевне, перший випадок у світі, коли агресор і жертва є одним організмом.
У чому інформаційна війна проявлялася?
– Не обов'язково весь час брехати. Але можна у відро з кашею вкинути ложку лайна, і все зіпсувати. Є система користувачів соцмереж, які поширюють вигідну Росії інформацію. Часто одними й тими ж фразами. Під час Майдану писали, що їде "Беркут", когось затримали, хтось загинув. Потім виявлялося, що це – неправда. Люди губилися й не знали, кому вірити.
Влітку була кампанія проти переселенців із Донбасу. Почали з'являтися повідомлення, що біженці вішають російський прапор, матюкаються, вимагають говорити з ними російською. Від свата, брата, сусідки – без імен, що можна перевірити. Розраховані на журналістів, які моніторять соцмережі. Їдуть у місця проживання біженців, налаштовані знайти саме таких. І знаходять, бо ідіоти є скрізь. Це бачить масова аудиторія. Наступною хвилею її підводять до думки, що краще жити окремо від Донбасу.
Британський журналіст Пітер Померанцев написав книжку "Ніщо не є правдою і все можливо". Це формула російської пропаганди. Москва душить прояви демократії на своїй території, але тут вони їй вигідні. Дискусії про ключові питання руйнують цілісні рамки, які могли б захистити нашу суспільну свідомість. Замість "Не віддамо ані сантиметра Донбасу, бо він наш" виникає купа інших думок: а може, їх відпустити, вони збиткові, вони ватники, самі винні? Є і здорові логічні думки. Але вкупі вони дають відсутність чіткої візії, що робити.
Які слабкі сторони московської пропаганди?
– Її автори проколюються на нерозумінні ситуації. Закладають у свої повідомлення помилкові вихідні дані. Скажімо, про неіснуючу ксенофобію в Західній Україні. Такі тези летять у порожнечу.
Пропаганда – не гучномовець, із якого кричить Дмитро Кисельов. Усі ці історії про "розіп'ятих хлопчиків" і "двох рабів" спрямовані на російську аудиторію, яка рада обманюватися. Це їхній менталітет. Не важливо, правда це чи ні.
Дієвою є тонка пропаганда. От у Львові є журналіст Остап Дроздов, який періодично ініціює контртрендові речі: то акцію проти призову до армії, то заклик не жертвувати гроші волонтерам, бо ми вже оплатили це податками. Щодня бачимо й чуємо з медіа, що держава не дбає про військових, ті ходять голі-босі й лише завдяки волонтерам виживають. А ніхто не підрахував, що всіх зібраних ними грошей може вистачити хіба що на один танк. Артилерія, боєприпаси, пальне – все купує держава. Тому казати, що вона тільки краде – маніпуляція.
Усі ці провокаційні думки треба перетравити, знайти контраргументи і врешті прийняти чи відхилити. Це забирає багато енергії. Тому навіть у проукраїнського середовища немає єдиної думки з найважливіших питань.
Що має робити влада?
– Чітко і прозоро висловлювати свою позицію. Українська політична традиція – закритість. Її не скасовує те, що Порошенко пише щось у Twitter, а Яценюк зареєстрований у Facebook. Вони не пояснюють громадянам, що і для чого роблять.
Російську пропаганду на нашій території частково обмежили, відключивши їхні телеканали. Але панування російських серіалів і шоу в ефірі – теж ненормально. Попит на них створили штучно. На місці Порошенка я зустрівся б у Відні з Коломойським, Пінчуком, Фірташем та Ахметовим і сказав би: хлопці, не провокуйте мене на погане. Маєте півроку, аби звести російський контент до нуля. Вам це коштуватиме 100 мільйонів доларів, але інакше заберемо ліцензії. Ті дадуть вказівку своїм топ-менеджерам зменшувати його щомісяця на 10 відсотків. Такі речі треба робити неофіційно. Інакше – спровокуємо великий опір. Натомість влада перекладає це на Нацраду з питань телебачення і радіомовлення. Вона ж – як даїшник, що трусить кийком перед порушником, а той собі їде далі. Це треба припиняти. Потрібно також закрити газету і радіо "Вести", журнал "Вести: Репортер". Це – агенти російського впливу.
Закони дозволяють це зробити?
– Вони писалися з розрахунку на вічний мир. Коли на тебе виходять із пістолетом, мусиш стріляти у відповідь.
Маємо започаткувати пропаганду?
– Сфера пропаганди – якісне іномовлення. Сподіваюся на те, яке зараз хочуть зробити на базі телеканалу БТБ. Ukraine Today серйозно не сприймаю. Це самохвальство Коломойського, що він усе контролює. На іномовленні мають працювати люди, які були на Заході, знають світові стандарти журналістики. Росія зробила хід конем – найняла в Russia Today західних журналістів, яких там сприймають як своїх. Нам варто зробити те саме.
Внутрішня пропаганда в демократичному світі заборонена, бо держава зловживатиме нею. Її справа – підтримка армії, економіки, реформ. Суспільство веде свою війну за консолідацію й самоактуалізацію. Слід сказати: не віддамо Донбас, бо держава, яка віддає свою землю без бою, небезпечна, як чума. Її відсувають на карантин. Тоді про Європу не можна й мріяти. Домовитися, щоб цю тезу озвучували всі, – важко, але можливо. Вдалий приклад – Ініціатива "Першого грудня". Але поки що тверезі думки в Україні маргіналізовані.
Тримати суспільство у тонусі можуть також активні середовища, які зараз діють як волонтери. "Фенікс" Юрій Бірюков зробив більше за все Міноборони для зростання продуктивного патріотизму – не просто пишатися, а й віддавати десятину. Такі люди підвищують імунітет суспільства до боротьби з агресією. Це й буде пропаганда, звернута всередину.
Як бути з "мовою ненависті": ватники, укропи, колоради?
– Це старий воєнний прийом дегуманізації ворога. У Руанді представники народу хуту, винищуючи тутсі, називали їх "комахами". Коли Росія напала на Грузію, грузинів називали "гризунами". Нас тепер – "укропами".
Інша річ – мирне населення. Стереотипи на зразок "на Донбасі всі ватники й бидло" не наближають нас до порозуміння. Мирних людей варто слухати й виводити на осмислення подій. Про пенсії для донеччан зараз дискутують на примітивних емоціях. Одні кажуть: не годуватимемо дармоїдів, інші – не можна їх кидати, там – наші люди. Але майже ніхто не питає: як нам гарантувати, що гроші потраплять до пенсіонерів, а не підуть на танки?
Рівень конфліктності в суспільстві неймовірний. Бачу це по своїх студентах. Не сваряться, але щоразу знаходять приводи полемізувати. Приїздить до нас російський журналіст. Одні вважають, що його треба слухати, інші шукають антиукраїнські підтексти. Якби час та енергію, витрачені на суперечки, присвятити роботі, ми допомогли б Україні більше. На це треба перехворіти. Але якщо постійно підкидати хмиз у вогонь, видужання не настане.
Чому так легко ведемося на інформаційні вкидання?
– У перенасиченому інфопросторі відвикаємо аналізувати. Навіть я часом хапаю і перепощую якийсь заголовок зі стрічки. Потім починаю читати, а там – зовсім інше. Люди ведуться на заголовки, картинки, полемізують із ними, не прочитавши текст.
Днями проводив тренінг із медіа-грамотності для вчителів. Розказую: ті медіа брешуть, ці маніпулюють. Бачу, у них округлюються очі. Одна питає: а кому ж вірити? Нікому. Ви мало вірили різним Ющенкам і Януковичам? Треба зіставляти. Так, це вимагає енергії та часу. Але потрібно навчитися рахувати до ста, перш ніж кидатися щось поширювати.
5 
35413
Коментарі