Мене з дитинства ні в чому не обмежували – читала й дивилася, що хочу. Зі мною розмовляли як з дорослою.
Людина є продуктом генетичного коду і виховання – 50 на 50. Цілеспрямованість мені передалася від батьків. Маю віру в себе і здоровий конструктив.
Рости з двома дідами-письменниками – унікальний досвід. Вони талановиті й дуже специфічні люди. Загребельний та Павличко дали мені жагу до життя і впертість. Загребельний писав до останнього дня, доки міг. Весь час працював за столом. Павличко у свої 85 років не сидить ні секунди на місці. Якщо не пише, то десь виступає чи щось редагує.
Рости в такому оточенні може бути випробуванням. Легко зневіритись і вважати, що мені таких досягнень доля вже не дасть. Але від дідів передалася ще одна риса. Я точно знаю, чого хочу.
Ніколи не мріяла бути письменником. Не маю до цього хисту. Навіть в юності не писала віршів. Звісно, родина намагалася заохотити. Я переклала роман Джека Керуака "На дорозі". Далося дуже складно. Зрозуміла, що перекладацтво – це не моє. Подобається працювати у сфері креативної індустрії. Моя сильна сторона – бути управлінцем.
Дмитро Павличко має своє бачення всього і звісно намагається мене переконати. Тому весь час сперечаємося – про політику, роботу, життя. Ці суперечки тримають мене в тонусі.
Я рано почала жити сама. Коли було 11 років, померла мама. У 16 – я навчалася в Італії.
Ми – покоління інтернету, глобалізації. Не розмежовуємо інтелектуальну й масову культуру. Для нас усе взаємопов'язано, на стикові. Найкраще і найсучасніше – що не має меж і не знає терміну. Старші люди вважають, що суспільство деградує. Це смішно. Навпаки – суспільство розвивається більше, ніж будь-коли в історії людства.
Завдяки інтернету маємо доступ до знань у будь-якій точці світу, можемо навчатися, незалежно від того, скільки є грошей. Це час неймовірних можливостей. Техніка, культура і література розвиваються дуже швидко. Декому складно це фільтрувати. Але у споживанні всієї цієї інформації є неймовірний кайф.
Найбільше на мене вплинув Ерік, учитель англійської мови в Італії. Я приїхала після української середньої освіти. Там навчалися діти з усього світу. Багато хто з них був розумніший за мене у сто разів: більше бачили й читали. Це було для мене тектонічне зрушення. Зрозуміла, що я – не особлива. Перше моє есе з літератури було провальне. Ерік поставив низькі оцінки за всіма критеріями. Зрозуміла, що справжнє навчання – це не просто вивчення віршів і визначення мети твору. Потрібне аналітичне мислення й аргументація.
Необдуманий вчинок зробила п'ять років тому: повернулася в Україну. Вважала, буде цікаво реалізуватися. Приїжджаю, а тут Янукович стає президентом. І я розумію: щось відбуватиметься не так, як планувала. Коли перейняла видавництво і почала відбудовувати його, певний час думала, що повернутися – був найгірший вибір за все життя.
Патріотизм не повинен проявлятися у жертвоприношенні. Ніхто не має нести хрест за професію чи українську мову. Це хрестоносіння не конструктивне. Люблю Україну. Але я тут – доки відчуваю колосальне задоволення від роботи. А далі – як карта ляже.
Останнім часом не читаю новин. У мене закінчилось терпіння.
Я компанійська. Люблю впускати людей у своє життя. Але чудово почуваюся наодинці. Якщо в мене відібрати власний простір, де я сама читаю у спокої або дивлюсь кіно, або щось вивчаю, мені здається, здурію.
Життя – це постійний процес самоосвіти й самовдосконалення.
Найстрашніше – це смерть близької людини. А так нічого не боюся.
Дратують ідіоти, дурість, тупість. У таких ситуаціях краще просто відійти. Конфлікт – це крайній крок.
Не терплю людей, які не поважають думку або простір інших.
Гроші потрібні – чим більше, тим краще. Вони дають свободу. Я – підприємець, і думаю грішми. Треба заробити на себе і на майбутні проекти. Зараз видаю 20 книжок на рік. Хотілось би 40.
Засуджую ледарів, які працюють від сили 3 години і мріють про шубу й Mercedes. Людина, яка трудиться, завжди заслуговує на повагу.
Маю політичні амбіції. Працювала б у сфері культури й освіти. Але поки що ставлю ці мрії на паузу. Не та ситуація в державі, щоб можна було працювати в політиці ефективно.
Найкрасивіше – це гармонія. Імпонують люди, які можуть розходитися зі мною в думках, але якщо вони в гармонії зі своїми поглядами, у цьому їхня краса.
За останній рік, маю враження, що пройшло 10 років – стільки всього відбулося.
Щоб бути щасливою, треба розуміти і любити себе. Без цього не можна будувати гармонійні відносини з людьми – ділові чи романтичні.
Я не здатна на швидкоплинні захоплення і закоханості. Мені потрібен тривалий час, щоб відчути сильні емоції.
Дітей хотіла б двоє, троє. Але зараз не хочу навіть думати про це. Коли бачу дітей, не відчуваю бажання мати своїх. Свідома, що це поміняє моє життя і забере весь вільний час.
Неправильно, що Європа схвалює моложавих Пітер Пенів до 40. Так само недобре, що наш соціум засуджує людей без дітей у 30 років. Мої родичі вважають, що людині мого віку вже пора визначатися. Кажуть: "Що ти собі думаєш? Дограєшся, будеш у 45 одна". Всьому свій час – думаю.
Прощати не завжди легко. Але я працюю над собою. У мене коротка пам'ять на образи. Це дає змогу зберегти себе.
Видаю Коран українською мовою, захоплююсь іконою, архітектурою церков. Однак я – атеїст. Для мене Бог – це Всесвіт. До церкви ходжу на Великдень чи Різдво, як у філармонію або театр. Заради естетичної насолоди.
Хочеться, щоб після мене щось залишилось, – діти, доробок, друзі. Це – форма продовження життя.
Мама мала прив'язаність до речей. Весь час щось купувала, збирала, колекціонувала. Я маю багато фарфору, картин. Теж прив'язуюся до речей, але не тремчу над ними.
Читати для душі вірші свого діда – не можу. Я їх видаю. Вони – моя робота.
В іншому житті хотілось би жити в італійському селі, пити каву о 9.00, мати маленьку справу і вести dolce vita. Я для себе нічого не виключаю. Може, через п'ять років житиму в Шанхаї, а може, буду міністром культури в Україні.
2 
1
Коментарі