У кожній жінці живе маленька дівчинка. У мені вона ніколи не зникає. Цілеспрямована й уперта.
Моя душа вдягнута в картату сорочку і яскраві плетені шкарпетки.
Коли починаєш жити подіями, згодом розумієш, що відсторонюєшся від себе. У найщільнішому графіку має залишитися час на доколупування до себе, на молитву.
Бог ніколи не ґвалтує. Будь-який мій вибір – тільки мій.
Віра сліпа – я заплющую очі, лечу й знаю, що Він мене впіймає. Дитиною думала, що люди самі не говорять, то замість них промовляє Бог.
Я біжу, витягнувши перед собою руки у строкатих рукавичках на кожен пальчик, і кричу: "Мамо!" Така найяскравіша згадка про дитинство.
Мама працювала викладачкою, ми жили у студентському гуртожитку. В нашій кімнаті вона намагалася створити власний чистий простір. А навкруг вирувало нормальне студентське життя. У вбиральні можна було побачити, як кохається на підвіконні пара. Тому ми не ходили в загальний туалет. У кімнаті стояло відро.
На 9-ліття я мріяла про спанієля. Але знала, що чекати годі, мама не мала грошей, та й умови не дозволяли. Коли прокинулася, побачила величезний пакунок. І ось я його розмотую, розмотую й доходжу до маленької записки: "Подивися в баняку на підвіконні". Я біжу туди, а там ще одна записка: "Подивися під ліжком". Потім: "У шафі". Я хвилин зо 20 шукала. І врешті знайшла календар зі спанієлем. Моєму щастю не було меж! Це було найкраще свято. Мама повторила цей досвід на моє 25-річчя.
Збараж – чудове провінційне містечко. Але життя більшості жителів доволі одноманітне: після роботи – телевізор, обмежене коло спілкування. Тут не дуже сприймають подорожі – мовляв, вештаються десь, байдикують. Більшості моїх сусідів щодня доводиться боротися за виживання, тому вони насамперед цінують матеріальне. Вважають, що подорожі можуть собі дозволити люди з великими грішми. Тому в очах читаю запитання: "Де ж ти їх береш?" Я не розказую, бо не розпитують, про дешеві хостели, двотижневі подорожі у вантажному бусі. На поїздку Європою вистачає 100 доларів. Азією мандрувати ще дешевше, але туди переліт дорогий.
Люблю подорожувати сама. Коли занурюєшся в атмосферу міста – це абсолютно новий світ. Подорожі рятують від зацикленості, зашореності. Панацея від внутрішнього тупика, коли людина перестала розвиватися.
Мала не одну пропозицію перебратися до столиці – відмовлялася. Київ надто заклопотаний, величезні відстані вбивають час, який можна використати на щось цікавіше за стояння в заторах.
Ніхто не здивувався, що я стала письменницею, але всі здивувалися успіху. Сусіди, місцева інтелігенція допитувалися: "Хто ж це спонсорує? І чим ви віддячуєте?"
У перекладі мемуарів президента Джорджа Буша найважче далися "розширені техніки допитів". Звичайною мовою це – тортури. Я вивчила, хто належить до "Аль-Каїди", хто – до Хезболли, багато читала про це. Для доброго перекладу треба зрозуміти світогляд автора. От Буш пише: "Посипалися хмарочоси". Я думала – чому ж "посипалися"? Ну, впали, рухнули… Переглянула відео за 11 вересня – до цього його не бачила. Потім не спала ночами.
Про Стіва Джобса до перекладу нічого не знала. На виконання дали дуже стислі терміни. Майже не спала 30 днів, не виходила надвір. Якось наснилося, що я – епплівський комп'ютер і в мене інсталюють людські почуття.
Був період, коли мені не хотілося більше нічого чути й бачити про Джобса. Розбирайтеся, хто хоче, читайте. Він став мені неприємний. Використовував людей, переступав через них і викидав зі свого життя. Так ставився і до своєї старшої доньки. Я також дочка, про яку батько не згадував. Одразу після їхнього розриву – мені тоді було 2 роки – усім розказувала: "У мене є тато". Свій біль поламаних стосунків, недовіри я вилила в повісті "Художниця". Та мені подобаються деякі ідеї Джобса. Наприклад, усе максимально спрощувати, не використовувати нічого зайвого.
Сім'ю уявляю пледом, міцно сплетеним зі строкатих клаптиків.
Подружжя – це здатність двох особистостей бути єдиним цілим. Їх може роз'єднати тільки смерть, я не вірю в розлучення. Люди мають право на вибір – цивільний чи офіційний шлюб. Але я би не пішла на цивільний.
У перші роки подружнього життя після кожної сварки думала про розлучення, казала: "Все, ми різні, до побачення". А в чоловіка, навпаки, була установка: все одно ми будемо разом, хоч би що сталося. Слід пережити це шліфування.
Хочу народити троє дітей і всиновити принаймні двох.
Чоловік не пропонував зустрічатися, він одразу сказав: "Ми колись одружимося". Ха-ха-ха, мені було 15 років. Тричі робив пропозицію. Добре, що це був період тотальної емоційної залежності. Не уявляю кращого чоловіка, ніж він.
Кохання – це вибір. І щастя від того вибору.
Любов не повинна мати умов. Для мене Ісус – ідеал. Він усіх любив, і з митниками, і з блудницями тусувався.
Моя погана риса – надмірна гігієна. Чоловік каже, що він коло мене почувається лікарем, бо миє руки постійно. І все одно, коли торкається мені до голови, я досі питаю: "Руки чисті?"
Мене часто питають: "Нащо писати добрі книжки, якщо в світі так багато злого? Що, не можна написати про реальний світ?" Але добрий світ існує, він теж – реальний.
Жіночий привілей – бути слабкою. Найбільш жіноче – це коли ти усвідомлюєш свою силу і дозволяєш собі бути слабкою.
Добре, коли не боїшся залишитися самотнім.
Нам із чоловіком вдавалося обходитися 300 гривнями на місяць. Плюс козяче молоко, яке бабця давала, яйця і куряче м'ясо. Два роки тому ми мешкали в Олександрії, я була головним редактором видавництва й отримувала 1050 гривень. Ми прекрасно жили.
"Господи, як ти це допустив?" – думала, коли мій чоловік потрапив у аварію. Я жила з ним у лікарняній палаті, поряд із дядьками-алкоголіками. В деяких була гангрена. Стояв страшенний сморід, а вони ще й курили.
Я працюю з 13 років. Гарую. Тепер думаю: "Ну чого я так себе не поважала, була таким ішачком?" Змушував страх – якщо нормально не заробляти, то чоловік скаже: "Твоя творча робота приносить 200 гривень на місяць, займайся чимось іншим".
Ніколи не хотіла бути перекладачем, але це приносило гроші й не було нудно.
Люблю думати про смерть, це мотивує простіше ставитися до багатьох речей.
Найстрашніша смерть – внутрішня. Коли людина вмирає беззмістовно. Їй усе по барабану.
Україна – це країна можливостей. В Європі уже "все схвачено", а тут стільки можна створювати, стільки бізнесів розвивати.
3 
1
Коментарі
2