Чому українців досі немає у світі

 

Рік тому поїхав на три тижні до Будапешта на конференцію. З української делегації було по двоє україномовних, російськомовних та двомовних.

Якось, гуляючи містом, ми з україномовною дівчиною з Рівного почали обговорювати, що купити, біля сувенірної ятки. Продавець довго дивився на нас широко розплющеними очима - що нетипово для продавців сувенірів - а потім, почухавши лоба, звернувся польською: "Мами цудне ксьонжкі о мєсьцє". Він може сказати цю фразу купою мов, за двома словами відрізнити, наприклад, чеха від словака. Але він ніколи не чув української. Того дня ще двоє звернулися до нас польською. Одного разу словацькою, коли хотіли купити мапу великої Угорщини. Бо нащо вона полякові, подумав продавець, отже, ця чудернацька мова - діалект словацької. І він звертається: "Вельми лацне, пане!" Дешеве, тобто.

Того ж таки дня решта українців спілкувалися російською й не мали в місті жодних проблем.

Увечері ми почали це обговорювати. І нам не повірили, що угорці не зверталися російською. Але за кілька днів, гуляючи вузькою вуличкою, неподалік Сербської церкви з делегаткою з Дніпропетровська - тією, що двомовна - теж розмовляли українською. І на її фразу "Треба десь тут дешевої кави знайти", угорець-кельнер однієї з кав'ярень загукав до нас "Кави, кави, пановє, бардзо проше". Катрусі очі полізли на лоба.

Але добила її інша подія. Спускаючись у ще одну сувенірну пивничку - їх багато у центрі - чуєш типову фразу: "Where are you from?" Так звертаються до кожного, щоб потім перейти на відповідну мову. Механічно кажемо "Юкрейн" і чуємо, звісно, "Добро пожаловать, у нас столько всего есть!" - і показують сувеніри з написами російською. Зупиняєш тираду фразою "Ми не розуміємо російської". Німо. "Нем тудом оросул", кажу вже угорською. На моє здивування, продавець переходить на англійську, каже "Ага, ви інші українці" - і показує фартушок із рецептом ґуляшу українською мовою. Це - єдиний предмет у цілій крамниці з з написом українською, і найрозумніший продавець, що трапився мені за кордоном.

Екскурсію містом у Будапешті можна замовити 25 мовами. Серед них є навіть естонська. Української немає. Питаю в гіда, чи можна замовити українською? Круглі очі: а така мова існує? Книжкові гіди на кожному кроці є тими ж таки 20-25 мовами. Українською немає - при тому, що в Будапешті повно туристів з України.

Екскурсію містом у Будапешті можна замовити 25 мовами. Серед них є навіть естонська. Української немає

У Баку одразу з вокзалу їду в центр міста. Розмовляю з таксистом турецькою. Чує, що я не турок і навіть, напевне, не тюрк. "Ти звідки?" - питає. "З України". - "А чому російською не розмовляєш?" - "Бо я - українець". - "Ого! Нічого собі!". Від шоку чоловік цілу дорогу мовчав, немов води в рота набрав. Що зовсім не характерно для бакинських таксистів.

Поїхавши в гості до Молдови - у Бричани, район, де половину населення складають українці, - розмовляю з господарем-молдаванином румунською. Час від часу він переходить на російську. Проте одразу повертається на румунську. Питаю, що таке. "Та ж ти українець, мені якось ніяково з тобою так говорити - не можу звикнути".

У Румунії, чуючи українську, мене двічі назвали сербом. Одного разу - охоронець гуртожитку, який знав, що я українець, але не надто розумів, як це: "Чудово розмовляєш румунською! Ви, серби, взагалі, дуже здібний до мов народ".

Але найбільше враження справив мій перший день у Румунії. Прийшов на кафедру румунської мови, шукав свого керівника. "Ви звідки?" - питає один із професорів. "Україна", - відповідаю. "О, Україна... Сибір..." - мрійливо мружиться.

Пишу статтю до журналу в Ясах. Підписую "Ihor Lubyanov". Приносять на звірку - стоїть "Igor". Виправляю. Вже перед самим друком розсилають заверстаний матеріал. Стоїть "Igor"! Виправляю вдруге, заношу в редакцію й кажу, що я - українець і зовсім не "Іґор". Кажуть, усе тепер буде правильно. За тиждень дістаю журнал - там написано "Igor". Розлючений, приходжу до редактора: чому? "Як чому? Російською ж "Игорь", - хвалиться він знаннями мови. І ти починаєш довгу історію про те, в чому різниця.

Те саме було і з документами. Лише одного року з чотирьох у поліції не спитали: "У Вас точно це не помилка?"

Тож, треба визнати, у світі нас досі немає. Нас не існує в уяві іноземців. Щойно ти відриваєш себе від "рашн", "матрьошка", "Пушкін енд Достоєвскі", кажеш, що не розумієш російської, і просиш екскурсію українською - тебе ніхто вже не знає. Стаєш поляком, сербом чи словаком.

І лише окремі, втомлені продавці сувенірів, які стільки побачили на своєму віку, знають, що є ще якісь інші українці.

×