Я народився в Бурятії. Це – буддистська країна. Але які буддисти в Радянському Союзі? Було там три дацани (буддійський університет­монастир. – "Країна") та сотня людей, які розуміли, що таке буддизм. А я й слова такого не чув. Дізнався значно пізніше.

Мав удома бібліотеку світової літератури – 200 томів. Витягав по одному з шафи й читав. Перелопатив усі – це була своєрідна самоосвіта.

До хуліганства ніколи не тягнуло. Я був порядним хлопчиком. Відмінником. Олімпіади вигравав. Самбо займався.

Молодь повинна бути внутрішньо протестною. Головна її теза – всі дорослі мудаки, все, що вони роблять, – лайно.

Світ утратив ідею. Раніше релігія була камертоном або формою захисту, яка пропонувала певну модель поведінки. Зараз такого немає. Люди розгублені. Молодші намагаються зачепитися за друзів, але ті так само розгублені. І цей жах перед життям люди намагаються забити різними симулякрами, починаючи з симуляції спілкування через Facebook чи "­ВКонтакте".

Мати мріяла, аби я був ученим. Я закінчив аспірантуру, публікувався не лише в радянських, а й у зарубіжних виданнях.

Під час навчання в КПІ жили в одній кімнаті гуртожитку з Олегом Скрипкою. У нас був найфантастичніший блок, 11­4. 18­річні, ми зібралися компанією й вирішили жити разом, як у комуні. Щороку робили ремонт, шліфували підлогу, фарбували стіни. Підтримували чистоту. Босоніж можна було ходити.

Нас хотіли вигнати з інституту, бо ми були занадто вільні. Якраз тривала горбачовська боротьба з алкоголізмом. Голова студентської ради оголосив, що в нашому блоці самі алкоголіки – при тому, що четверо узагалі не пили. Ми влаштували перфоменс – зустріч Нового року з молоком. Запросили адміністрацію, голову студради, який сам бухав. А на столах – молоко й ніякого алкоголю. Нам було весело, а для адміністрації інституту – мука.

У будь-якій країні будь-якій владі невигідно мати людей, що думають.

Українці не довіряють один одному. Зібрати народ, що готовий чимось жертвувати заради спільної справи, дуже складно: "Моя хата скраю". Общинна, колективна свідомість українцям не властива. Тому великі, системні зміни тут складно даються.

Україна перебуває на зламі двох цивілізацій: з одного боку Росія з царем­батюшкою, імперією, великими ідеями, де людина – ніщо. З іншого – Європа, де людина – все. Україна як вільна територія, без своєї ідеології, могла б узяти краще від сусідів і народити щось нове.

Покинули б країну, якби була можливість, 88 відсотків української молоді, за даними соціологічних опитувань. Люди не бачать тут перспектив. Заможні відправляють своїх дітей навчатися за кордон, мають там нерухомість. Самим там жити некомфортно, бо переважно не знають ані мови, ані контексту. Але нащадків намагаються влаштувати так, щоб сюди не поверталися.

Під час помаранчевої революції була надія. Ми робили безліч перфоменсів. Замотували пішохідний міст у кілька кілометрів помаранчевої тканини. Писали на Майдані лист від українського народу Володимиру Путіну – 150 метрів тканини, на якій люди висловлювалися. Потім цей лист відносили до російського посольства, але його не взяли. Він досі в мене зберігається. Щодня обходили всі пости довкола Адміністрації президента з помаранчевим драконом і з гуртом "ДахаБраха". Співали, щоб підтримати змерзлих людей. Та вже тоді було зрозуміло: щире бажання народу й віра, що в цій країні може бути щось хороше, зіткнеться з цинізмом і нездатністю людей при владі зрозуміти й прийняти цей дар. Упродовж чотирьох місяців усе звелося нанівець.

Катастрофа нашої країни в тому, що в публічній свідомості немає жодної людини, яка є носієм етичних принципів, може говорити гідно. Фізично ці люди є, але їх не знають. Марія Матіос з'явилася в новинах через скандал, а не тому, що вона – прекрасна письменниця. Так само з Андруховичем. Чи чути про Андрія Куркова, який торік був у журі всесвітньої Букерівської премії? Валентин Сильвестров – один із найбільших сучасних композиторів. Хто про нього знає? Може, на всю Україну людей 500.

Український комплекс меншовартості у певний момент перетворюється на манію величі: "Який ми талановитий народ!" Наче для самозаспокоєння. Бо з іншого боку – бездарний трепет перед Мос­квою, Європою. Це поєднання нестерпне.

Європа, на відміну від України, з великою шаною ставиться до своїх героїв. Там навколо людини, яка досягла успіху в чому­небудь, будують систему преференцій. Фонди, держава максимально намагаються це плекати. Те ж у Росії, вона потребує постійного внутрішнього підтвердження ­своєї величі. А ціннісна система нашої влади не збігається зі світовою.

України, як країни в культурному просторі світу, не існує. Україна для іноземців – це щось невиразне, приблизно як Албанія. Про нас навіть не думають. Як можна думати про те, чого немає?

Як людина я відбувся в Україні. Тому відчуваю, що маю віддати цій землі те, що вона дала мені.

ГОГОЛЬFEST – мне державна, а приватна ініціатива. Він одразу ввійшов у ряд найбільших фестивалів світу, хоча бюджети неспівмірні. Уже цього року в нас мало бути партнерство з Чеховським фестивалем, із театральними фестивалями в Авіньоні та Единбурзі. Центр Помпіду планував робити свої програми. Причому все це – їхнім коштом у нас, у Києві.

Мій особистий ресурс – гроші, які я вкладав – скінчився, тепер є тільки борги. Три роки нас підтримував бізнесмен Євген Уткін, зараз у нього такої можливості ­немає.

В Україні не існує традиції партнерства мистецтва й держави та капіталу, як у Росії чи Європі. Держава не хоче навіть приміщення надати.

Що таке "ДАХ"? Це – світ, сформований нами для себе. Він випадає з правил України. "ДАХ" існує всупереч усьому. Це – виняток, феномен, якого насправді за таких умов бути не може. Але ми йдемо.

Театр для мене реальніший за життя.

Хочу викладати в театральному інституті. Маю що сказати хлопцям і дівчатам настільки божевільним, що йдуть туди. Готовий робити це безкоштовно. Але мені немає місця в офіційній системі.

Цінність людського життя визначається тим, що ти можеш віддати. Що віддав, те й залишилося.

Життя сьогодні швидке й ніяке. Людині страшно зупинитися. Їй здається, що вона неактуальна, якщо не пише e­mail, не дзвонить терміново по телефону, коли десь її не чекають. Вважає, що це – кінець.

Формування вашого життєвого простору – це ваша історія. Для вас ніхто нічого не робитиме. Маєте два варіанти: або еміграція – зовнішня чи внутрішня, коли закриваєтеся в собі. Або ж створюєте середовище, в якому відчуватимете себе гідними й вільними.

Цивілізація грошей наближається до завершення. Настає цивілізація альтруїзму. Величезна радість, коли хтось зміг взяти те, що ти даєш. На Заході потроху до цього приходять. Білл Гейтс, Воррен Баффетт, які заповіли 95 відсотків майна на благодійність, розуміють: віддати гроші своїм дітям – означає дати їм божевільне випробування. Яке ті можуть не витримати і, скоріше за все, загинуть.

Моєму синові 10 років. Він дуже розумний хлопчик. Але світ йому пропонує зовсім інші цінності, відмінні від моїх. У маленькій голівці відбувається конфлікт: "Тату, ти що, дурний? Ти витрачаєш гроші на фестиваль. Ми станемо злидарями. Чому потрібно так робити? Всі навколо тебе цим не займаються". Він говорив мені це два роки тому. Я йому кажу, що це – моє життя.

На щастя, оскільки моя дружина – ­актриса, ми однодумці.

Батьківство – так само, як любов, ­сім'я – велика праця. Будь­яка хороша справа – це, передусім, робота. Закоханість, пристрасть – тут працювати не треба. Стрибаєш на хвилі своїх почуттів. Але це швидко минає.

У мене є дар – уміння вчитися. Вести довгі розмови з одним, з іншим. Переплітати їхні й моє життя.

Ти вмираєш, і Бог запитує тебе:

– Ну, що ти зробив?

– Я нічого не міг. Країна погана, влада – лайно, навколо мене болото, все погано!

– О'к. А ти сам що зробив?

Стараюся говорити своїм життям. Буває відчуття безсилля, але я намагаюся дерзати. Дуже. А там хтось розсудить – час, люди, Бог.

Зараз багато думаю про смерть. Час летить надто швидко. Я почав розуміти це два роки тому. Бачу, як люди згорають миттєво. Усвідомлюю, що це може відбутися будь­якої секунди. Як говорить равин у спектаклі "Бес­Сон­Ница", "життя – це те, що нам залишилося. А скільки залишилося, ніхто не знає".

Маю страх перед почуттями безодні та невідворотності. Коли в тебе немає можливості повернути, коли ти вже летиш. І в цю секунду розумієш: ще мить – і все. Мав багато таких випадків у житті. Я проїхав весь Союз на велосипеді. Мене збивали КамАЗи. Падав у прірву. Сам узимку про­йшов Заполярний Урал. Думав, що замерзну на смерть.

Той, хто захищає страждання як спосіб пошуку істини, нехай відвідає дитяче онкологічне відділення. Після ­цього ми з ним поговоримо. Світ переповнений стражданнями. Він просто забитий ними під зав'язку.

Агресія – це прояв слабкості й страху. Не дай Боже, щоб це зі мною трапилося.

Дуже рідко згадую. Те, що сталося, мені вже не належить. Є люди, які живуть переважно спогадами – до реального життя вони обернені спиною. Дехто заточений на майбутнє. Ці втрачають можливість сприймати те, що є сьогодні. Я намагаюся перебувати тут і зараз. Цінувати те, що відбувається в цю мить.

×