середа, 29 червня 2011 14:50

Справжнім суддею є один із п'яти, вважає колишній суддя Юрій Василенко

  Юрій ВАСИЛЕНКО. Народився 1940 року. Служив на Тихоокеанському флоті. Захоплювався боксом, на загальновійськових змаганнях посів друге місце. Закінчив Харківський юридичний інститут. Працював народним суддею Центрального районного суду Миколаєва, прокурором відділу з нагляду за органами дізнання та попереднього слідства Генпрокуратури України, пізніше – прокурором відділу з нагляду за дотриманням законодавства у Збройних силах. 1994-го обраний суддею Київського міського суду, теперішній – Апеляційний суд Києва. 2002-го порушив кримінальну справу проти Леоніда Кучми. Наступного року Вища рада юстиції поставила вимогу усунути його з посади. На отриману вихідну допомогу при звільненні – 105 тис. грн – купив, зокрема, автомобіль "Таврію". Зараз має адвокатську практику. Одружений вдруге, на правозахисниці Тетяні Монтян. Має шістьох дітей, десятьох онуків. Наймолодшому сину – 10 років. 14-річні близнюки – чемпіони України з боксу. Разом із дружиною близько 10 років принципово не с
Юрій ВАСИЛЕНКО. Народився 1940 року. Служив на Тихоокеанському флоті. Захоплювався боксом, на загальновійськових змаганнях посів друге місце. Закінчив Харківський юридичний інститут. Працював народним суддею Центрального районного суду Миколаєва, прокурором відділу з нагляду за органами дізнання та попереднього слідства Генпрокуратури України, пізніше – прокурором відділу з нагляду за дотриманням законодавства у Збройних силах. 1994-го обраний суддею Київського міського суду, теперішній – Апеляційний суд Києва. 2002-го порушив кримінальну справу проти Леоніда Кучми. Наступного року Вища рада юстиції поставила вимогу усунути його з посади. На отриману вихідну допомогу при звільненні – 105 тис. грн – купив, зокрема, автомобіль "Таврію". Зараз має адвокатську практику. Одружений вдруге, на правозахисниці Тетяні Монтян. Має шістьох дітей, десятьох онуків. Наймолодшому сину – 10 років. 14-річні близнюки – чемпіони України з боксу. Разом із дружиною близько 10 років принципово не с

Українські суди стануть якісно іншими не раніше, ніж за 15 років

Чого бракує українській судовій системі для нормальної роботи?

– Найбільше – суду присяжних. Підкупити 12 людей майже неможливо, як би замовник не старався. А суддя – лише один, із ним "правильно" вирішити питання набагато простіше.

Цей суд давно діє в США, у Росії він є. В Укра­їні відповідний законопроект лежить на столі в президента. Його не розглянуто. Втім, у гальмуванні судових реформ винні і Ющенко, й Кучма. За Конституцією, судову систему треба було реформувати протягом п'яти років після її прийняття, тобто до 2001­го.

Що гальмувало процес?

– Щодо цього принципу є скептики. ­Мовляв, присяжні – не юристи, вони не зможуть правильно кваліфікувати злочин, допускатимуть більше помилок. ­Серед прикладів часто наводять роман "Воскресіння" Льва Толстого. Героїня там не вбивала, а суд заслав її на каторгу. Так, присяжні можуть помилятися – але не навмисно. Вони радитимуться доти, доки ­дійдуть висновку – винна людина чи ні.

У цьому не зацікавлені міліція, СБУ, прокуратура. Поки до процесу залучений лише один чи кілька суддів, прийняти потрібне їм рішення дуже просто.

2002­го я, експериментуючи, влаштував суд присяжних. Тоді був заарештований банкір Борис Фельдман. Організували конкурс, підібрали 12 людей. Проводити такі процеси в Україні – реально.

Із яких ще причин авторитет суду так сильно впав?

– Як відбирають суддів? Я був членом вищої кваліфікаційної комісії. За день до нас приходили по 80 кандидатів – неможливо розглянути стільки заявок за цей час.

Зазвичай при отриманні дозволу на роботу суддею справу вирішують особисті симпатії членів комісії або дзвінок згори. Найбільше зараз обирають колишніх помічників суддів, які допомагали організувати процес. Вони вже сформовані, бачать, кому підкоряється суддя. Очікувати від них принциповості навряд чи варто. Це – не судді, це – суддівські чиновники.

А як мало би бути?

– Приміром, у США кандидат на суддю рік складає іспити. Правильність відповідей визначає комп'ютер. Показавши задовільний рівень знань, претендент проходить психологічні тести. Щоб зрозуміти, чи зможе він за складом характеру бути суддею.

За радянських часів я проходив такий тест. У ньому не було жодного питання про право – переважно треба було пояснити певні ситуації. Наприклад: у батька пропало золото. Він зібрав трьох синів і запитав: "Ви йдете дорогою, а назустріч – вродлива жінка. Чи запропонували б ви їй піти до себе?" Перший син відповів, що – ні, другий – теж, а третій – що запросив би. Батько сказав, що саме третій украв золото. Треба було аргументувати, чому він так ­вирішив.

Із 450 суддів, які проходили цей тест разом зі мною, склали його тільки 48. Тобто решта бути суддями нездатні. Зокрема тому, що заздрісні – це дуже серйозна підстава для відмови.

Який відсоток нинішніх українських суддів можуть виконувати цю роботу?

– Професійно грамотні з них – приблизно половина. Якщо враховувати психологічну стійкість, доведеться відкинути ще відсотків 30. Тобто справжній суддя – десь один із п'яти. Може, ще менше. Але така людина витримає вплив і народних депутатів, і голови суду, і прокуратури, і СБУ, і міліції. Не піддасться впливу навіть президента. Нер­вуватиме, але рішення всупереч своєму ­переконанню не прийме.

Ви багато знаєте таких?

– Особисто я можу поручитися за двох суддів, що вони категорично не беруть ­хабарів. Один із них працює в Господарському суді Києва.

У вищі ланки суддівської системи подібні потрапляють?

– Зараз суддям, які мають свою ­думку, сві­тить, скоріше, звільнення, ніж підвищення.

Існують корпоративні стосунки між ­головою суду та прокуратурою. Депутати й міліція звертаються насамперед до ­голо­ви. А той дає поради суддям, від яких уже мало що залежить. Зараз, працюючи ­адвокатом, я часто це відчуваю. Дуже рідко хто йде проти волі голови суду. Таких зазвичай звільняють.

Які знаходять причини для цього?

– Поширена підстава – порушення термінів ознайомлення з матеріалами справи. Кожного суддю можна в цьому звинуватити. Їх так навантажують, що вони беруть роботу додому, ночами сидять. Але є межа: зазвичай тижня вистачає для вивчення трьох­чотирьох нескладних справ. Коли ж тобі дають їх 10 – ти неодмінно порушиш терміни.

Суддів бракує, тому ця проблема стала загальною. За Радянського Союзу складну справу можна було розглядати не довше ніж півроку. Зараз вони можуть тягнутися роками, й на це ніхто не звертає уваги. Звернуть, коли звільняти надумають.

Аби запобігти цьому, судді ввели ­поняття "проміжне призначення ­справи". ­Наприклад, справа надійшла 1 липня, а розглянути її треба в 10­денний термін. Він і призначає засідання на 10 липня, але попереджає: насправді в цей день розгляду справи не буде, а відбудеться він ще за 15 днів. По суті, це порушення закону. Але формально все виглядає добре.

Чи багато суддів не вистачає?

– Що стосується судів першої інстанції – районних – то там суддів мало би бути вдвічі більше. Тоді вони матимуть час проаналізувати всі матеріали, подивитися практику і винести виважене рішення. Відповідно менше оскаржень – і роботи для судів вищих інстанцій. А зараз і їх завалено справами так, що в них по суті не розбираються. В апеляційних судах часто можна бачити картину: на засіданні колегії суддя, який мав би слухати колегу­доповідача, гортає свою справу, щоб устигнути хоч якось по ній підготуватися. Наприкінці голова запитує: "Прийняв рішення?" Той каже: "Згоден із доповідачем". Бо не знає суті справи.

Не так давно в суддів з'явилася приказка­жарт: "За неясністю без змін". Це якщо вони не розібрались до пуття в справі й нічого не розуміють, то залишають вирок, прийнятий судом нижчої інстанції.

Зарплати у суддів достойні?

– У судах вищих рівнів – непогані. А в районному суддя без вислуги років отримує на місяць 2 тисячі гривень. Тому бере хабарі. Щоб отримати квартиру, йде на контакт із мером.

Чи були в системі радянського правосуддя якісь переваги порівняно з нинішньою?

– Корупція теж була, але не в таких мас­штабах. Існували справи, в яких суддя нічого не вирішував – усе, що стосувалося Компартії та влади. Ти просто змушений був винести потрібний вирок. В інших справах ситуація була кращою, ніж тепер.

А найкраще працювали військові суди. Якщо у цивільному справедливості досягали в 30–40 відсотках випадків, то у військовому цей показник сягав 100 відсотків. Суддівська дисципліна там була набагато вища. Держава усвідомлювала, що чистота рядів військових є необхідною умовою для життєздатності всього організму.

Як досягали високої якості судочинства?

– Дуже ретельно відбирали суддів. Їх затверджували не в комісіях на місцях, а у вищих органах державного управління. Коли мене брали у військові судді, запитували не як добре я знаю закони, а що читав із творів Льва Толстого. Цікавилися, чи знайомий із відомими на той час полемічними текстами та що про них думаю. Тобто усвідомлювали, що потрібні люди з певним моральним багажем.

Що, крім суду присяжних, варто ­було б ­узяти від американської системи ­судочинства?

– Було б добре запровадити їхню систему збору доказів – коли суддя сам вирішує, чи є матеріал доказом у конкретній справі. Наприклад, визначає, чи при обшуку були дотримані всі правила. Бо коли цим займається слідство – можливий упереджений підхід. Колись я вів справу, в якій у підсудного під час обшуку вилучили гранату. Пізніше дивлюся матеріали іншої справи, а там – та сама граната. Працівники слідства підкинули її обом підозрюваним. ­Інший випадок – судили працівника міліції, знайшли в нього патрони. Але вони – до малокаліберної гвинтівки, якої він ніколи не мав. Якби докази відбирав суддя, таких фальсифікацій знач­но ­поменшало б.

Відбір суддів у США контролює президент. Треба, щоб і наш глава держави відповідав за це особисто – тоді добиратимуть значно ретельніше.

Яким бачите розвиток судової системи в Україні?

– Якщо проведуть реформи – зміни настануть років за 15. На той час виросте покоління суддів, які не вчитимуться у старших колег брати хабарі. Якщо ж реформи не буде – чекати можемо щонайменше пікетів перед судами чи підриву їхніх приміщень, як це було наприкінці 1990­х. Бо ж видно, що система нежиттєздатна, судова гілка влади не функціонує. Утім, так само не працює і законодавча гілка. Тож зміни потрібні глобальні, адже в окремій сфері "комунізму не побудуєш".

 

Кравчук прийшов на засідання у простій одежі

П'ять справ Юрія Василенка

1. Єдиний вирок, за який мені було соромно, виніс у 27 років. Працював тоді в районному суді Миколаєва. Хлопця звинуватили в спротиві міліції. Збив із голови міліціонера картуз, краватку пошкодив, ґудзик відірвав. Бійка відбулася поблизу кафе, з якого вони вийшли. Я розумів, що таку сутичку легко спровокувати, і підозрював, що це зробили міліціонери.

Подзвонив заступнику голови суду, щоб порадитися, розповів подробиці справи. Це протизаконно – ділитися з кимсь інформацією у справі – але так роблять усі. Колега погортала справу, сказала: "Що ти їх жалієш? Звичайна п'яна бійка. Позбавляй волі".

Заходжу в залу суду, бачу – мати звинуваченого плаче. Хлопець сам непоганий, роботяга. Я виніс ухвалу про неправомірні дії міліції, але визнав його винним. Дав йому мінімально можливий термін, і, з урахуванням часу проведеного ним у СІЗО, випустив на свободу в залі суду. Родичі підсудного були вдячні – а я шкодував, що хлопця ні за що визнано винним.

2. Якось судили за зґвалтування 8-річної дитини. ­Підсудний своєї вини не визнавав. Однак у мене складалося враження, що це таки він – відповідно з осудом до нього ставився. Але після виснажливих допитів друзів, учителів дитини з'ясувалося, що це вчинив вітчим дівчинки. Хлопця виправдали.

Зазвичай справ, під час розгляду яких повністю змінюється думка про винну сторону, близько третини. Однак силові органи дуже активно захищають свою позицію, можуть тиснути на суддю. Після винесення виправдувальних вироків їхні представники зі мною не розмовляли.

3. За радянських часів мав справу щодо чоловіка, який п'яний побив людину та порвав на ній одяг. Мене виклика­ли в обком партії, просили за нього. Хоча я був упевнений в його вині. Сказав про це, і присудив два роки позбавлення волі. Майже одразу після оголошення вироку прибігає голова суду: "Складай протокол і направляй справу в обласний суд". Кажу: "Так немає ж скарги, що рішення несправед­ливе". – "Скарга буде".

Виявилося, що хлопець був сином працівника апарату обкому. Обласний суд виправ­дав його. Їх суддя пізніше сказав: "Не хвилюйся, ти все зробив правильно. Просто це наша думка".

4. 1996-го вів кримінальну справу, свідком у якій виступав Леонід ­Кравчук. Фактично її ініціював Леонід Кучма, аби звинуватити поперед­ника в незаконних оборуд­ках. Викликаю Кравчука раз, другий – не приходить. Тоді телефо­ную, прошу покликати Крав­чука й кажу: "Уже двічі вас запрошу­вали, то як законослухняний громадянин мали б з'яви­тися". Він відповідає: "От розвели ви демократію". Я на це: "Та ні, це ви її розвели".

На засідання прийшов у ­простій одежі – спочатку навіть ні­хто не зауважив, що це Кравчук. Він погоджувався з доказами слідства, нерідко підтверджував правдивість невигідних для нього речей. Потім я оголосив перерву та всіх відпустив. Але забув сказати, що свідок вільний. Пішов до себе в кабінет. За півгодини до мене прибігає охоронець, запитує, чому не відпускаю Кравчука – він сидить у залі й чекає. Я вийшов до нього, кажу: "Вибач­те, Леоніде Макаровичу, можете бути вільні". Тоді аж він ­пішов.

Перший голова Конституційного суду, який раніше працював у ­команді Кравчука, давав компро­метуючі того свідчення. Я запитав екс-президента, чому ж він набирав людей, які виступають проти нього. Відповів: "У даний час нікому не можна вірити".

5. Коли заводив кримінальну справу на Леоніда Кучму, усвідомлював, що буде важко. Але тоді в країні була гаряча політична ситуація – убивство Георгія Ґонґадзе, масові демонстрації на вулицях.

Скаргу, подану групою депутатів 2002 року, ретельно готували – позов був підкріплений експер­тизою, була розгорнута заява і про хабар від Лазаренка, і про незаконне переслідування політичних діячів, і про те, що родичі Кучми причетні до розкрадання 12 мільйонів дойчмарок, виділе­них ветеранам війни. Всі депута­ти розписалися, що відпо­відають за свідомо ­неправди­ві свідчення. Тому в мене не було сумнівів і, по суті, іншого виходу.

Верховний суд розглядав справу півтора року й зрештою закрив її. Тоді ж Конституційний суд постановив, що проти діючого президента порушувати кримінальні справи не можна.

Коли вів цю справу, неодноразово чув погрози. Якось подзвонив невідомий і запитав: "Это кладбище?" Відповів йому: "Нет, это психиатрическая больница".

Ні під час процесу, ні ­потім із Куч­мою не бачився. Моє ­життя ця справа мало змінила. ­Єдине – моя старша донька пізніше вий­шла заміж за чоловіка на прізвище Кучма. Прес-­секретар колиш­нього президента розповіла йому про це – кажуть, дуже сміявся.

 

Зараз ви читаєте новину «Справжнім суддею є один із п'яти, вважає колишній суддя Юрій Василенко». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 35413
Голосування Які умови миру і зупинення війни для вас прийнятні
  • Відмова від Донбасу, але вивід військ РФ з усіх інших територій
  • Замороження питання Криму на 10-15 років
  • Відмова від Криму і Донбасу за умови надання гарантій безпеки від Заходу щодо всіх інших територій
  • Зупинка війни по нинішній лінії фронту
  • Лише повне відведення військ РФ до кордонів 1991-го
  • Ваш варіант
Переглянути