24-річна поетеса Анастасія Дмитрук півтора роки активно займається творчістю і волонтерством. Після вірша "Никогла мы не будем братьями", який написала позаторік в кінці зими, видала збірку поезій "Верните нам наше небо". "Революція змінила моє життя, - розповідає. - Зараз більшість часу поводжу на своїх творчих зустрічах у шпиталях і військових частинах".
Не раз доводиться чути: чим довше триває війна, тим більше солдати втомлюються від пісень і віршів. Їм хочеться щоб їх просто вислухати і зрозуміли, або принаймні помовчали з ними.
Буває по-різному. На полігоні в Миколаєві, коли на базі 79 бригади формувався добровольчий батальйон "Фенікс", у мене була фантастична зустріч з бійцями. Я ледве не запізнилася на потяг, бо не могла вирватися через них — підписувала збірочки. Коли закінчилися збірочки, просили підписати їм шеврони. Чоловік років 45 попросив підписати збірку "для Марічки", своєї доньки. Сказав, що вона не знає, що тато на війні. Дівчинці років 7, не хотів їй розповідати, щоб не переживала за тата і не плакала. Вразило, що на війні люди такі голодні до книжок. У нас тут в містах мало хто з чоловіків заходить в книжковий магазин. А там була величезна черга за книжкою була.
Що бійців найбільше тривожить? Про що ці люди готові говорити?
Один боєць під 50 в Ірпінському шпиталі підійшов після мого виступу. Каже: "Я пішов добровольцем у Харківський батальйон, я лікар за фахом — хотів допомогти хлопцям. Але все сталося швидко: нас швидко відправили на позиції, швидко обстріляли. Після першого ж бою я потрапив у лікарню, і ось я тут поранений. Я ж не встиг нічим хлопцям допомогти. Нікого не вилікував. Мені кричать "Слава героям!". Я бачив тих, кому не пощастило, кого по шматках збирали, хто не доїхав ні до шпиталю, ні до дому. Я їм нічим не допоміг, і як мені жити з цим?" Це для нього була дуже велика травма. Наступного дня після нашої розмови він мав їхати опізнавати тіла товаришів.
Часто бійці мовчать. Щоб не ворушити власні рани, або не сподіваються, що їх зрозуміють в тилу.
Так, є такі. В кінці травня я їхала в Тернопіль рахівським потягом. Мій попутник - молодий хлопець у спортивному костюмі, з великою пляшкою пива. Звати Вова. Одразу перезнайомився з усіма сусідами. Я намагалася читати книжку, але він не давав. Постійно розпитував ні про що. Говорили про різне, а потім він раптово вирішив показати мені свої шрами на ногах - страшні підсохлі виразки. Вова пояснив, що то від вапна, бо він робить ремонти у новобудовах. Потім випалив: "Думаєш, люди цінують тих, хто пішов в АТО? А я думаю, що ні. Додому їду, з війни". Він пригощав мене чаєм і солодощами, розповідав усе, що наболіло. Однієї ночі, коли був на чергуванні, на них напали. Він наздогнав ворога, коли той намагався проникнути у казарми, де спали наші хлопці, і ліквідував його без жодного пострілу. Казав, що та сцена тепер сниться йому щоночі, і він прокидається у холодному поту, тому майже не спить. Розповів, як старенька бабця принесла їм на блокпост пакет з їжею та підірвалася своєю ж гранатою. Вовині виразки на ногах насправді були шрамами від осколків, які йому по живому виймали, заливаючи спиртом, бо не було можливості дістатися шпиталю. У хлопців багато ран в душі, які бинтами не замотаєш і ліками не зап'єш.
Багато солдатів — зовсім юні. На війні люди дорослішають значно швидше. Як вони навчилися жити у війні?
Взимку я познайомилася з племінником моєї вчительки: йому 18, був на Майдані, покинув інститут, коли почалася війна, і пішов на війну добровольцем. Він довго готувався до того, щоб його прийняли до спецназу. Щодня бігав у себе по району, тягав залізо — щоб здати фізичні нормативи. Він снайпер. Провів 29 днів в Донецькому аеропорту і розповідав, коли повернувся: "Я лежав на підлозі, наді мною літали снаряди і вибухали осколки. Я хотів би ту мить зберегти — натиснути на "стоп" - як у комп'ютерній грі, а потім дати комусь тут її пережити". Зараз вступив у Військову академію, хоче робити військову кар'єру. Юний, а вже говорить: я хочу дітей, і щоб вони пишалися мною. Каже, що робить усе для цього.
Торік у червні вперше прийшла до військового шпиталю в Ірпені. Готувалася до найгіршого — побачити важкі рани і поорані болем лиця. А побачила зовсім молодих хлопців по 18 років з дитячими обличчями. Дивишся на нього і уявляєш, як він ще вчора сидів за партою і читав Шевченка. А сьогодні у шпиталі поранений. Це був для мене великий емоційний удар. Хлопці читали мені Єсеніна. Один 27-річний боєць запрошував на побачення. Я залишила йому телефон. Через кілька місяців дзвінок: цей хлопець повернувся з оточення. Він подзвонив мені поговорити, бо ніхто з його рідних, виявляється, і не знав, що він на війні. Боляче було уявити, що людині, повернувшись з такого пекла, ні з ким розділити радість життя. Через кілька днів я поїхала в Миколаїв з творчим вечором, там ми з ним і зустрілись. Він біг до мене з букетом квітів, казав, що не міг прийти до мене без букета. Ми прогулялися, їли морозиво, і він покликав мене заміж. В той момент я відчула всю трагічність нашого часу, цієї неочікуваної війни, коли ми різко відчуваємо, що смертні, і хочемо жити на повну. Він, синьоокий, вирвавшись всього на пару тижнів з поля бою, так жадібно ковтає життя. Ми залишились добрими друзями.
Як вчорашнім бійцям навчитися знову жити не на війні? Тим більше, якщо хтось повернувся калікою, когось не дочекалася дружина?
Мені зізнався знайомий боєць: "Треба кожного хто повертається, оточувати теплом і увагою, різною радістю — щоб було легко війну забути. Щоб війна накрилася новими емоціями". Ніхто з них не претендує на всенародну любов. Хочуть тепла і домашнього затишку. Багатьох після війни дівчата не дочекалися. "Вибач, я знайшла іншого". "Тоді, - казав мені боєць, - один тільки вихід — брати горілку і напиватися".
У шпиталі бачила хлопця Івана, який пройшов Іловайський котел. Потрапив у полон. Його визволили, а потім в якомусь бою один з його побратимів передав йому гранату. Він відчув, що щось не так з гранатою уже тримаючи її в руках. Кинути не міг, бо підірвалися б його товариші. Врешті вона вибухнула в його руках. Він втратив обидві кисті рук і око. Я з ним бачилася пару місяців тому — він уже одужав, бодрячком, повертаєтсья до життя. Йому зробили простий протез на руку, але він лінувався його одягати і розпрацьовувати. Але його мама розповіла мені, що його часто накриває спогадами від побаченого: як зникали друзі на рівному місці від вибуху гранати. Кожен з них потребує психологічної допомоги.
Один боєць казав: "В тилу багато хто сидить і чекає, поки хлопці повернуться з війни, і потім ми будемо разом щось змінювати в країні. Нічого не буде. Маєте тут все змінити самі до нашого повернення. Бо воїнів треба зустрічати з якимось результатом. Вони всі дуже травмовані і в них усіх порушена адекватність. Тому не чекайте від них змін. Робіть їх самі, поки бійці тримають лінію фронту". Він був в Айдарі, зараз переводиться в інший батальйон. Хоче в гарячі точки. Каже: "Не маємо про що говорити з людьми, які тут. Готовий вирубити, коли запитують, що відчуваю на війні. Поїдьте і відчуйте".
5 
79692
Коментарі
4