Сталося так, що 24 серпня 1991 року я бачив те, чого не слід було бачити нікому. Потім я кілька разів згадував про цей епізод. Але поскільки це відбулося в історичні хвилини прийняття Верховною Радою "Акту про незалежність", нікого він не зацікавив. Гадаю, що дарма. І це довів час — ті самі 24 роки нашої незалежності.
Перш ніж розповісти, що тоді сталося, маю пояснити, як я опинився 24 серпня 1991-го у Верховній Раді. Я прибув до Києва із Рівного у службове відрядження о шостій ранку, маючи домовленість про зустріч із нашим депутатом Володимиром Пилипчуком. Він обіцяв допомогти із газетним папером, якого тоді не можна було купити ні за які гроші. Ми зустрілися о дев'ятій на вулиці Садовій. Пилипчук сказав, що навряд чи сьогодні допоможе — треба бути у сесійній залі. Потім дав перепустку до Верховної Ради: у разі чого - підходь.
Потяг назад відходив о дев'ятій вечора, тож я мав час приєднатися до демонстрантів, які після десятої ранку оточили Верховну Раду. Час ішов, на вулиці нічого не відбувалося, припікало сонце. Захотілося їсти. Демонстранти так-сяк обідали прямо на вулиці, дістаючи припасені бутерброди. У мене бутербродів не було, зате була перепустка до Верховної Ради де, як я тоді вже знав, був непоганий і недорогий буфет. У буфеті я зустрів земляка — заступника голови нашого облвиконкому Романа Василишина.
Він запропонував піти на балкон подивитись, як проголошуватимуть нашу незалежність.
На балконі мій сусід дістав стос паперів із печатками. Я раптом згадав, що маю десь відмітити відрядження. "Можеш зробити це у канцелярії, - сказав Василишин. – Але поспішай: дівчата там працюють до шестої і ніякий державний переворот їх не затримає навіть на секунду".
Зиркнувши на годинник, я побіг донизу. Тоді у Верховній Раді не було такої охорони, як тепер, тож можна було практично без перешкод пересуватися усіма коридорами та переходами. У пошуках канцелярії вибіг у напівкруглий внутрішній дворик, де побачив те, чого не мав бачити.
Через дворик організовано колоною по двоє переходили щонайменше півсотні людей.
Йшли вони по-військовому, але вдягнуті були як дядьки на базарі. Вбраний так само командир підганяв: "Бистро к чєтвьортому под'єзду!".
Дивуватися мені не було коли — я ледь встиг до дівчат із канцелярії, які вже фарбували губи перед виходом. Поставивши потрібну печатку, повернувся на балкон сесійної зали, де якраз приймали Акт про незалежність. Ми із Василишиним навіть у хроніку потрапили: подивіться при нагоді — двоє у першому ряду балкону.
Тішитись з приводу історичної події не було коли — слід було поспішати на вокзал їхати до Рівного. Ми вийшли із Верховної Ради через четвертий під'їзд, що виходить на Грушевського (тоді - Калініна). Нас зустрів розлючений натовп демонстрантів. Вони ще не знали, що незалежність вже проголошено, і, прийнявши нас за депутатів, вимагали повернутися до зали.
У перших рядах демонстрантів я побачив дядьків, яких командир кілька хвилин тому переганяв до четвертого під'їзду через внутрішній дворик Верховної Ради. Дядьки кричали гучніше за усіх і готові були заради омріяної незалежності порвати нас із Василишиним на шматки.
Я досі не знаю, хто і навіщо посилав у перші ряди демонстрантів тих замаскованих агентів, не знаю, скільки їх там було. Ніхто, окрім мене, за 24 роки про це жодного разу не згадав. Хоча спогадів про цей день існують тисячі.
З того часу мені не один раз доводилось знаходитися поруч із першими рядами радикальних протестувальників. І щораз здавалося, що серед них бачу тих самих дядьків, які 24 серпня 1991 року перебігали двориками Верховної Ради до четвертого під'їзду. Так було 1 грудня 2013-го на Банковій, так було 19 січня 2014-го на Грушевського Звісно, вони інші - молоді і вдягнуті по-іншому. Але про те, хто і навіщо посилає їх до лав демонстрантів, ні я, ні ви - досі не знаєте. А хотілося б про це знати. І навіть треба про це знати. Щоб хоч тепер наша незалежність стала, нарешті, справжньою.
8 
79692
Коментарі
1