Відомий український художник Борис Єгіазарян більше 12 років працює в майстерні на Щекавиці. У великій світлій кімнаті біля мольберта зі свіжонаписаною картиною на підлозі у дві гірки лежать тюбики з фарбами.
- Раніше я розписував усе, що бачив навколо, - розповідає господар. - Стіни, якщо дозволяли, на морі — камінці, дощечки. Колись юнаком був у Сочі в санаторії. На березі моря були великі камені-валуни. Я побачив, як увечері щодня прогулюється стареньке подружжя. За руки трималися. І така в цьому любов відчувалася. На двох валунах, які стояли поруч, я написав їхні портрети. Їх усі впізнавали. За місяць зробив на валунах штук 10-12 портретів різних людей. На набережну в Сочі ведуть сходи зі ста з чимось сходинок. Приїхало молоде подружжя москвичів. Я портрет дівчини на валуні написав. Вони, коли їхали додому, притягнули якихось людей, заплатили їм, підняли вп'ятьох той валун, тягли його сотнями сходинок, завантажили в поїзд і повезли з собою.
Сідаємо на крісла і диван біля журнального столика. Борис готує нам чай. Собі каву. Цукор сипле із великої глиняної макітри. Її ледве можна зрушити з місця — важить кілограмів 5. На накривці макітри на глині вирізьблено напис "Борис — смачного".
- Подарували хлопці з Андріївського узвозу, які посуд з глини роблять, - пояснює художник. - Шукав посудину, в якій можна куліш варити. А мимоволі зробив її цукорницею. Років десять я працював зі швейцарською галереєю в Бадені. Там у майстерні у мене були гори фарб. Галерейник, відомий крупний фінансист, дуже мила цікава людина, кликав: "Переїжджай у Швейцарію жити, я тебе зроблю одним з найдорожчих художників". А я довше, ніж два місяці, там не витримував. Скучав за цією майстернею, за Києвом. Я тут не відразу прижився. Хотів усе життя жити тільки у Вірменії. Але так сталося, що я в Україні, полюбив її і подякував Господу за неї. Але щоб поміняти її ще на іншу країну — ніколи.
Що вас спонукало залишитися в Україні?
- Я народився в горах у Вірменії, три тисячі метрів над рівнем моря. Моя дружина — українка. Познайомився з нею в мої 19 років у Криму на морі, полюбив, одружився. Вона мені народила донечку. Дівчинка моя почувалася вірменкою, але дуже любила Україну. Я завжди пишався тим, як вона досконало володіла українською мовою. Коли ми одружилися, домовилися жити в Єревані. Але батьки дружини були старенькі. Не погоджувалися поїхати у Вірменію. Ми, щоб доглянути їх, лишилися тут. Так я коріння пустив, прижився тут.
Коли ви відчули Київ своїм домом?
- Був момент переломний, - замислюється Борис. - 14 років тому наша єдина донька Лусіне їхала зі своїм чоловіком у Криму в туристичному автобусі. Сталася аварія — моя дівчинка пішла на небо. Ми поховали її в Києві. З тих пір ця земля стала для мене святою. Зрозумів, що вже у Вірменію не повернуся. Богу так завгодно було. Я змирився і погодився.
Потім була Помаранчева революція. Я завжди був активним. Вважав і вважаю її потужним всенародним творчим актом. На жаль потім ми багато з тих цінностей втратили. Потім звісно був на барикадах під час Революції гідності.
У мене зараз дві батьківщини — Вірменія я Україна. І за Україну стою вже як за свій дім.
Раніше, порівнюючи події у Вірменії і нинішні події в Україні, ви сказали, що бачите у них однаковий почерк Путіна. Про що саме йдеться?
- У всіх держав, які після розпаду Союзу стали незалежні, з часом виникли проблеми з Росією. Путін, як КДБшник, працює в кожній республіці.
Вірмени першими успішно розпочали антирадянський рух. Але з часом на моє переконання таємна діяльність російських спецслужб розхитала ситуацію. У 1998 році національні радикали влаштували терор у парламенті. Президент Левон Тер-Петросян подав у відставку, щоб уникнути громадянської війни. Росія шантажувала і продовжує шантажувати Вірменію карабаською проблемою.
2008-го у Вірменії після президентських виборів відбулася революція, її подавила вірменська влада, покірна Кремлю.
Мені всі казали: Україна — не Вірменія, тут таке не пройде. Але, на жаль, та сама технологія застосовується і тут. Гіперрадикальні патріоти в лапках — це все я бачив там. Це одна рука, один почерк. Хоча сценарій розвивається трохи по-іншому.
У чому відмінності?
- Україна, все-таки, держава велика і географічно знаходиться в Європі. Всі шляхи в Європу відкриті. Вся Вірменія — це як одна область України. Найбільша відмінність — Вірменію світ не підтримав, її віддали ніби на відкуп Росії. Зараз у Вірменії відновилася карабахсько-азербайджанська війна, і вже весь світ знає, що Росія продала Баку на 5 мільярдів доларів суперсучасної зброї, і цим підштовхнула на війну з Вірменією. Поки вони воюють, Путін керує ситуацією.
А Україну зараз світ підтримує. Хоча ворог у нас той самий. Росія може перемогти будь-яку країну, якщо вона зсередини розхитана своїми ультрарадикалами, які свідомо чи несвідомо підігрують Москві.
Кого маєте на увазі?
- Майже всю українську новоявлену опозицію.
Наприклад, я по 112 каналу на передачі "Hard Talk" чую, як журналістка розмовляє з колишнім командиром батальйону Азов. Журналістка запитує: "Чи правда, що, кажуть, досить тисячі озброєних людей, щоб скинути цю владу?" Він відповідає: "Достатньо і трьохсот мотивованих людей".
Зараз війна. Всередині країни ситуація вибухонебезпечна. Путін тільки чекає, щоб тут відбувся терор чи збройне зіткнення, нехай з "найкращих намірів і мотивацій".
Припустимо, таких 300 чоловік, які з "благими намірами" захочуть захопити цю владу, знайдуться. Хіба не знайдуться люди в арміі, поліції, Нацгвардії, які дадуть їм опір? В результаті ми можемо отримати озброєне кровопролитне зіткнення. Що і потрібно Путіну.
Я думаю: що це означає, коли один з провідних журналістів розмовляє з одним із авторитетних командирів-політиків. І я запитую – це необережність чи інформаційний вкид, щоб підготувати народ до того, що таке можливо? І тут я іще запитую: коли в країні війна і скрізь говорять про те, що ФСБ успішно працює в Україні для того, щоб підірвати її зсередини, чи може бути дозволено по совісті, моралі і закону такі мас-медійні провокації? Тим більше що це не поодинокий випадок.
Є версії, що Путіну Порошенко якраз вигідний.
- Путіну вигідний в Україні не Порошенко, а радикальний популіст, який поставить цю країну під удар. Такий, як, наприклад, Ляшко, якого жодна розумна людина в Європі слухати не буде. Адекватний Порошенко, з яким увесь світ працює, Путіну не вигідний. Завдяки його роботі зараз увесь цивілізований світ підтримує Україну і не знімає з Росії санкцій. На міжнародній арені він оре, як віл. Тому я не схильний опускати Порошенка і бити по ньому і по нинішній українській владі.
По-друге, за два роки ми створили армію. Два роки — це дуже маленький для цього термін. Я знаю країни, що воюють. На створення сильної армії у них ідуть десятки років. Над військовою реформою Росії в 1990-х роках працювали цілі групі в Англії, Америці. Тоді Росії допомагала Європа — думали, що в тодішній єльцинівській Росії потенціал проєвопейський. Навіть серйозні експерти не очікували, що Росія повернеться до найтемніших кадебешних часів.
Ми чинимо опір переважно силами добровольчих батальйонів, завдяки особистому геройству окремих людей.
- Так, без особистості воїна армії не буває. Я за кілька місяців на фронті у Вірменії знаю, що таке страх. Коли ти думаєш: от би зараз подзвонити і поговорити з дружиною і із дитиною — а раптом це останній раз, - і стримуєш себе від цього. Армія сильна солдатом, офіцерами і командуванням. Як вище командування може помилятися, так і рядові солдати. Це життя військового часу. Але має бути запущений процес очищення і реформування армії.
У нас це сталося?
- Сталося. Я бачу, що він запущений. Народ і держава разом працюють. Держава, звісно, складніше йде вперед, бо це механізм важкий, в якому ще багато колесиків і моторів з Радянського Союзу. Але держава змінюється — там гвинтик змінюють, там важіль.
А брак реформ?
- Реформи все-таки почалися. Поліція наприклад, працює. Ми вже не сидимо на голці російського газу. Треба зважити, що в стані війни, економічного падіння і корупції реформи відбутися швидко не можуть. Ми якось розмовляли з Женею Нищуком. Що він переверне культуру, не скажу. Міністерство культури — це консервативна структура. Але Женя погодився іти на посаду міністра вдруге, бо він хоче щось змінювати. Ще до того, як він був міністром, він мені якось сказав: "Боря, я з тобою згоден, що не так усе й погано. Повільно, але справи посуваються".
Не треба наганяти негативну і чекати на 300 бойовиків, які підірвуть те, що ми все-таки здобули.
Хто, по вашому, гальмує всі ці процеси?
- Розумієте, зараз в Україні модно - в мас медіа, серед більшості політиків і політтехнологів, від свого імені і від імені народу звинувачувати парламентську більшість і всю владу в гальмуванні реформ. І цю моду, я думаю, не народ задав. А це від імені народу пропагандується. Я хочу бути непопулярним. Я хочу взяти відповідальність на себе разом з владою як громадянин. Я навпаки звинувачую новоявлену опозицію, яку створили Самопоміч, БЮТ, Ляшко. Їх обирали в парламент, щоб вони працювали. А вони у найважчий момент, коли прийшов час відповідати за базар, відмовились від відповідальності і умили руки: це, мовляв, не ми винні, це все вони — Яценюк, Порошенко і його шоколад.
Хлопці, вас же вибирали не в опозицію. Ви намагаєтеся весь народ переконати, що винні не ви. Як у Біблії: "Це не я, Господи, це ця жінка з'їла яблуко і мене спокусила". Наші політики не навчилися брати відповідальність. А треба таких, щоб не боялися за свій рейтинг і працювали до кінця. Політики в європейських пострадянських державах, які досягли успіху, втратили імідж на багато років, але зробили реформи.
А наші пішли легшим шляхом — почали тікати з корабля. Це все-одно, якби на фронті солдати сказали: "Начальство нам недостатньо патронів видало, тому ми кидаємо фронт. Нехай начальство, а не нас, історія винить".
А я вам скажу – на фронті завжди не вистачає патронів. Ми коли у Вірменії воювали — не те що пушок і автоматів не було. Я цілими днями кричав у рацію: "Вано, я коли вернуся, тебе застрелю. Тому що ті 30 автоматів, що ти відправив мені, нічого не зроблять. Тут навпроти 300 таких, тут гаубиці працюють". Насправді ми жодного автомата не мали, тим більше що нас у загоні було всього 27. Я так по рації говорив, бо нашу рацію прослуховували противники. У нас був один карабін 1918 року, все решта — мисливські рушниці і саморобні гранати. Ми журналістів туди не пускали. Бо журналісти написали б наступного дня, що тут мисливськими рушницями воюють. Знав би це наш противник — наступного дня від нас мокре місце лишилося б. Журналісти теж повинні мати відповідальність.
Українські журналісти цю відповідальність порушили?
- Як ніде і ніколи під час війни. Завдяки нашому телебаченню сепари в Донецькому аеропорту щодня могли дізнатися, в якому місці зброї не вистачає, о котрій годині і по якій дорозі підвозять допомогу. Я не вірю, що командування менше хвилювалося за солдат, ніж журналісти. Завдяки українським журналістам, Росії не потрібно взагалі витрачатися на розвідку. У Вірменії теж таке бувало — журналіст написав, а наступного дня всі загинули. До речі, цей журналіст досі успішно працює у Вірменії, а міністра оборони тодішнього, мого друга, великого патріота Вірменії Вазгена Саркісяна застрелили в парламенті підготовлені за кордоном вірменські терористи.
Російський журналіст подібного не напише — по башці дадуть. У них цензура є. Я не за цензуру, але військова цензура для преси обов'язково повинна бути, коли війна. А у нас зараз — базар і інформаційна анархія.
Через інформацію, яка просочилася від журналістів, Надії Савченко довелося зайві 5 годин чекати вильоту в Україну.
- Це при тому, що Путін неадекватний. Він міг за це час передумати і не повернути її Україні.
Думаєте, він добре не прорахував своїх дій повертаючи Надію?
- Путін хитрий і підступний. Але я б не сказав, що розумний. Так само, як Гітлер, — людина геніальної підступності, але не розумна. Те, що Путін не помиляється — неправда. Він помилився в Україні вже не раз. Під час Помаранчевої революції, коли він особисто контролював антиукраїнську діяльність в Україні, він програв. Програв і в Революції гідності. Він програв і проект Новоросії, бо мав плани взагалі захопити весь лівий берег і створити "руський мір", але не може. У Путіна залишається єдиний варіант— розхитати ситуацію всередині України.
Хочу сказати нашим радикалам: замість того щоб розхитувати ситуацію тут, хлопці, просочіться в Росію хоч сто чоловік і от там робіть роботу – те, що ви готові робити тут. Наприклад бийте по голові ногою когось з російських маргіналів, паліть шини і кидайте бомби на Красній площі. За це доведеться відповідати. Але ви ж героями будете. Весь світ це оцінить. А в Україні, де вас ніхто не образить, бо ви "опозиціонери", такого робити не треба.
Наші радикали — це фейкові трольні герої, яких вирощують деякі змі. У нас ситуація дуже гостра: анексована частина країни, іде жива війна і потужна інформаційна війна. Диверсійних російських груп в Україні повно. ФСБ тут стільки ж, скільки раніше було КДБ. Дуже складно розуміти, хто на кого працює. Люди не знають, кому вірити. Тому тут зараз легко мутити воду.
Як гадаєте, завдяки яким домовленостям вдалося повернути Савченко?
- Часто, особливо на шоу Савіка Шустера, мусувалася теза, буцімто звільнення Савченко не вигідне Порошенкові, бо Савченко мітить на місце президента. Мені було моторошно це слухати. Президент розумів, що якщо Надія вийде на волю, складнощі можуть бути. Але я впевнений, що Порошенко всіляко добивався звільнення Савченко. Звільнення Савченко – це велика перемога української і світової дипломатії. Путін відпустив Савченко під тиском міжнародної дипломатії. Путін – самодур, але він не всемогутній. Він боїться західного світу, який може не тільки продовжити, але й посилити санкції. Якби не боявся, він був би вже з військами в Києві. У нього на це сили є.
Але на нього чекала б наступна ступінь санкцій — блокування російської банківської системи. Він тільки робить вигляд, що не боїться. А насправді боїться, і світового тиску, і того, що може статися всередині Росії: коли бояри можуть звалити царя. Олігархат російський довго не витримає, якщо будуть заторкнуті його інтереси.
Це єдина причина?
- Думаю, що крім санкцій, Путін мав і свою особисту мотивацію. Думаю, що йому порадили: мовляв, Савченко - неординарна некерована особистість, вона піде проти Порошенка. І Путін міг повірити, що це може спрацювати. Але це припущення.
Чого, на вашу думку, можна очікувати від Надії насправді?
- Вона – натура безкомпромісна. Але вона розумна людина і великий патріот. Я особисто вважаю, що Савченко через вік, брак спеціальної освіти і досвіду не може сьогодні стати ні президентом, ні міністром. Але вона може бути в політиці яскравою особистістю, авторитетом для усього світу. Якщо вона буде не прислухатися до тих, хто штовхатиме її на радикальні опозиційні дії, а почує людей.
Я думаю, що вона не виправдовує очікувань Путіна. З іншого боку, не виправдовує сподівань українських радикалів. Вона дівчинка з інтуїцією. У ній є ця добра якість.
Є дві спокуси, яких люди не витримують – влада і гроші. Якщо Надія спокуситься владою, а не служінням, вона може стати небезпечною.
Юрій Луценко, коли вийшов з тюрми, дуже багато спілкувався з народом. Я бачив, як він цілі ночі розмовляв на Майдані з кожним: провокатор це, ворог, мудак, злочинець чи патріот. Він кожного слухав, кожного переконував. Хоча раніше він був пацан в політиці. У 2005 називав Кучму рудим псом. Мера Черновецького бив ногами. У Німеччині на вокзалі бився з поліцейськими захищаючи сина. Він робив речі, які не прикрашають серйозного політика. Зараз Луценко виріс і став мудрим політиком. Його складно вивести з рівноваги.
Що його змінило?
- Тюрма. Вона може людину знищити, перетворити в тупого безликого дурня, а може і зробити мудрим. Я два місяці був в тюрмі за антирадянську діяльність у 1989 році. Це було страшно, в одиночній камері, без сигарет. У мене не було змоги навіть книг читати. Тільки молитися. З ума сходив. Але це точка відліку. Ти переглядаєш своє життя, стосунки з людьми, минуле і майбутнє. Луценко в тюрмі став мудрим, виріс. Він, коли вийшов, почав заново пізнавати свою країну, свій народ.
Якщо Надя почне з різними людьми спілкуватися, пізнавати, як змінився народ, а не поспішати робити висновки, коли вона зможе відрізнити правду від брехні, вона стане обережною з партією, в яку входить. Я думаю, що вона це розуміє. І не тільки це. Дивно, як вона за короткий час змогла зрозуміти багато що.
Якщо Савченко піддасться спробам Тимошенко її використати, вона втратить авторитет. Народ України не сліпий. Задурманити народ можна буде лише в тому випадку, якщо Савченко за прикладом Тимошенко увійде в популізм. Але Надія на це поки не піддалася.
У Савченко зараз найбільший за всіх політиків рейтинг. Їй вірять.
- Уже трохи, на жаль, зробили культ Савченко. Поки вона була в тюрмі – то інша справа. Я щоночі не засинав, поки не помолився за неї. Коли вона вийшла – я подякував Богу. Але якщо народ зробить культ Савченко, цей же народ потім її погубить. Якщо народ здатний робити культ особи, значить це народ хворий, значить, революція нас ніяк не змінила.
Сподіваюся, що оговтаються. Дуже важлива річ – відношення суспільства до особистості, і особистості – до суспільства. У цих стосунках повинні бути взаємоповага і відповідальність. Це запорука здорового розвитку суспільства.
Як вплинула на суспільство перемога Джамали на Євробаченні?
- Це була одна з найпозитивніших подій для нашої розрізненої чварами країни. Ми одні одних з'їдали, а раптом люди трохи піднялися над цим. Перемогла не сама Джамала, а світова цивілізація. Не дивлячись на тезу, що Євробачення оголошене не політичним заходом, там дуже серйозно зіграв політичний фактор. Сьогоднішня стривожена політизована Європа і світ підтримала в обличчі Джамали Україну.
Хоча з іншого боку – виграла саме її пісня. Європейці зараз зациклені на авангардних піснях, які дивують і вражають. Ми не були переконані, що емоціям людським, людському почуттю і мелодичності дадуть пріоритет. Джамала – це були живі почуття, емоції і мелодія. Я, як вірменин, чую в її кримськотатарській мелодії і вірменську мелодичність, і класичну основу. Чому Бітли завоювали світ? Вони всі виховані на класичній музиці.
Нікого не хочу ображати, але кримських татар серед тюркомовних народів вважаю елітними. Їхня історія — це історія не агресії, а мирної безкровної духовної боротьби. Коли після анексії в Криму почалися гоніння на УПЦ КП і УГКЦ, українцям почали забороняти проводити літургії в українських церквах, кримські татари, мусульмани запропонувати для них свої мечеті, щоб православні українці правили там літургію і молилися в них Христові. Взагалі у світі небачена річ.
Яке майбутнє Криму?
- Я думаю, що Крим повернеться в Україну набагато раніше, ніж говорять експерти, які прогнозують десятки років.
Жоден тоталітарний режим більше ніж 15- 20 років не витримує. Російський путінський режим щось довго тримається. Тому кінець його вже не за горами.
Крим не буде таким довгим болем для України, як Донбас. Донбас — це довгий біль. Тому що там, не дивлячись на значний відсоток порядних людей, основна маса, яка залишилась – це совок і ватник. Тому найближчі 3-4 роки навіть після повернення контролю України над кордоном, в ДНР і ЛНР недопустимі ніякі вибори, які можуть легітимізувати тамтешніх злочинців. Вибори там можна проводити тільки через роки очищення і українізації всієї тієї території.
А Крим після повернення швидко інтегрується в Україну знову. Там достатньо закрити штук 10 російських радикальних шовіністичних партій та угруповань, і вони підуть звідти геть. Річ в іншому: потрібно, щоб Україна була до цього готова. І готуватися прийняти своїх до себе Україна повинна починати вже сьогодні.
8 
79692
Коментарі