77-річна Дарка Заблоцька живе у Львові, була членом Організації українських націоналістів, усе життя пропрацювала лікарем. Зустрічає на Покрову у себе вдома.
"Я погано ходжу, я маю два штучних суглоби в ногах. Бігати не можу, стріляти не вмію. Пістолета тримати не вмію. А ми ж програєм. Ми ж страшенно програєм... Скільки їх, провин комуністичної партії перед українським народом. І що ж сидимо? 80 мільйонів українців знищила радянська влада, а я маю сповідатися в сповіді, щоб Бог їм простив? Маю я то право, чи ні? Ні. Ворог має бути покараний. Я є крайня. Я не відношуся до хитаючихся. Я звірства радянської армії бачила з дитинства", - розповідає жінка.
Що можете пригадати з дитинства?
Я народилася 9 травня 1935 року в селі Трибухівці Гусятинського району на Тернопільщині. Жили ми на правому березі Збруча. Були під Польщею. На лівому березі все було під Москвою. Радянські солдати вішали і стріляли наших. Витягнули з криївки, вели в село, щоб привселюдно страчувати. Я була мала, 8 років. Кричала їм: "Що ви робите? За що?" Він мені як влупить по обличчю. Мій тато казав: "18-річного б'ють так, що 40-річний не витримає".
Поділ по Збручу сильно відчувався під час Голодомору? Вам було легше, ніж людям на Лівому березі?
Ми мали їжу, а там люди були голодні. Поле наше ішло аж до Збруча. Люди з того берега показували пальцем собі на рот — що їсти просять. Кричати не могли — їх би відразу застрелили. Кожні 15-20 метрів на кордоні стояв москаль. Тоді батько зав'язував у мішок їжу і перепливав з ним Збруч. Або ж вирізали з дерева рогатки, натягували картоплину і стріляли нею на той берег. Збруч не був дуже широкий — 10-12 метрів ширини. І не був глибоким. Я горджуся своїм батьком. Він, Володимир Квітковський, був знайомий з Телігою. У Чехії в Подєбрадах вступив у Організацію українських націоналістів у 1931 році. Мав псевдо Орел. Коли в війну москаль прийшов на Тернопільщину, мій тато в кайданах був відправлений в Гусятин, а далі в Чортків. Тоді моя бабуся зібрала все родинне золото і пішла до слідчого поляка: "На, будеш мати і врятуєш мені сина". Все-одно відсидів 10 років.
Чому ви пішли вчитися на лікаря?
Бо найбільше нашим воякам бракувало медичної допомоги. Хто в нас був лікарем? Жид або москаль. Мій батько заповідав мені: "Дай Боже, щоб ти могла поступити на медичний, щоб було кому кулю витягнути з рани". Я 5 років поступала, бо не мала права — була дочкою ворога народу. Мій батько в той час уже відсидів. Повернувся. Ми зуміли обдурити москаля. Я поступала в Станіславові (Івано-Франківську). Здавала документи в останній день. Підійшла до гуцулки, яка брала документи. Вона каже: "Що ж ви так запізнюєтеся? Остання здаєте". Кажу: "То в мене така манера. Я все роблю востаннє". Я вже в той час закінчила медичне училище з відзнакою. Треба було здати тільки один екзамен. Попросила, щоб мені призначили його наступного дня. Вона все зробила так, як я її просила. Видно, чуття мала, що я щось приховую. Якби екзамен призначили через кілька днів, мене б могли не допустити. Навіть після екзамена могли б. Я не була в комсомолі, набрехала, що я в комсомолі. На другому курсі вияснили, що я не комсомолка, і виганяли мене з інституту. Але я мала дуже доброго ректора-українця. Він був учень Вернадського. Він допоміг перевестися в медінститут у Львові. Я закінчила другий курс ще в Івано-Франківську, а третій уже у Львові. За один день здала всі екзамени, і всі дістала п'ять.
Коли ви вступили в ОУН, не приховували це в радянський час?
Я поступила в ОУН вже зовсім дорослою і свідомою — лікарем. У нас була тут своя організація. Кажете — приховувала? Та я агресивна! Я по-перше ось що собі дозволила. Я в 1989 році рішенням колективу вибрана була головою профкому в 4 лікарні Львова. Через десять днів за моїм рішенням у нас в залі висів прапор, висів тризуб, висів Коновалець, висів Бандера і висів Стецько. І поки я працювала, ніхто не змів зняти. Я казала: запам'ятайте, від сьогоднішнього дня і вовіки українська мова буде тут. Писати будете, і говорити будете. А хто хоче десь іншу мову — шуруй.
А хіба багато було російськомовних у Львові у 1989 році?
Ви собі не уявляєте. Українців не було лікарів. Хто нас допускав, щоб той лікар дістав освіту. Думаю, що дуже мене боялися. Мої слова не говорили, а вони стріляли. Я говорила завжди на фактах. Не любили, напевно, мене. Але мене обирали 5 раз головою профкому. Коли я вже сил не мала, працювала на чверть ставки. Черга величезна до мене стояла. Я виходила й казала: "Не буду приймати тих, хто зневажає українську мову і наш народ. Прошу до мене не ставати в чергу. За сусідніми дверима лікар також хороший. Станьте до нього. Я фізично не можу прийняти всіх".
Як живете зараз?
Дочка у Франції. Один онук теж. Інший вчиться у Львові. Вони замалі ще, щоб бути патріотами, але я над своїми хлопцями все-одно працюю. Стежу за політикою. Знаєте скільки українців у Верховній раді зараз є? Вісім процентів. А то всьо жиди і москалі. А Табачник — це дурень серед дурнів. Рідко серед жидів бувають такі дурні. Кажу як думаю. Я не боюся. Вважаю: краще впадь, але не зрадь. Стояти зараз треба за мову. Ми програли мову. Я думала, що дістану розрив серця, коли прийняли цей закон. Якби ми змогли своє відстояти, я би готова вмирати вже. А так я ще чекаю щось, все не дочекаюсь. Я не вмру ніколи. Тіло помре, а душа має калатати до тих пір, поки ми не здобудемо все те, що треба.
3 
1
Коментарі
323