193 роки тому в Москві народився класик світової літератури, романіст Федір Михайлович Достоєвський.
Письменник народився в сім'ї штаб-лікаря Маріїнської лікарні для бідних. Крім нього, в родині було ще семеро дітей. Батько, Михайло Андрійович, - дворянин. Мати, Марія Федорівна, - зі старомосковского купецького роду.
Федір отримав прекрасну освіту в приватному пансіоні. У сім'ї любили читати. З російських авторів - Карамзіна, Жуковського, Пушкіна. Мати, натура релігійна, з малого віку привчала дітей до Євангелія, возила на прощу в Троїце-Сергієву лавру.
У 1837-му році Достоєвський за рішенням батька вступив до Петербурзького військово-інженерного училища - одного з кращих навчальних закладів того часу. Нове життя коштувало йому великої затрати сил та нервів. Після закінчення училища був зарахований до креслярської служби інженерного департаменту. Через рік пішов у відставку, з переконанням, що його покликання - література.
Перший роман Достоєвського "Бідні люди" був написаний у 1845-му році, опублікований Некрасовим в "Петербурзькому збірнику". Бєлінський оголосив про "появу незвичайного таланту". Дві наступні повісті "Двійники" та "Господиня", Бєлінський оцінив нижче, зазначивши затягнутість розповіді. Але Достоєвський продовжував писати по-своєму, не погоджуючись з оцінкою критика.
У 1846-му році письменник приятелює з поетами Аполлоном Майковим і Олексієм Плєщєєвим. Регулярно відвідує літературно-філософський гурток. Навесні Плєщєєв познайомив Достоєвського з революціонером Михайлом Петрашевським. Федір відвідує "п'ятниці", де основними питаннями, що обговорювалися, були "свобода друкарства, зміна судочинства та звільнення селян". Пізніше, найбільш радикальні "петрашевці", створили таємне товариство, членом якого став Достоєвський. Саме в цьому гуртку письменник кілька разів читав заборонений "Лист Бєлінського Гоголю".
Арештували Достоєвського 23 квітня 1849. Особистий архів відібрали і, ймовірно, знищили.
Рано вранці 22 грудня 1849-го з Петропавлівської фортеці швидко виїхала колона з карет в супроводі кінних жандармів з оголеними шаблями. На страту везли двадцять три людини. Як взяли їх тоді в легкому весняному вбранні, так і везли в мороз на Семенівську площу, де мали стратити. Заарештованих вивели, змусили зняти шапки і протягом півгодини зачитали скоромовкою документ. Після цього кожному було вручено білий балахон і ковпак на голову, солдати допомогли нещасним вбратися у це передсмертне одіяння. Священик запрошував сповідатися, але охочих не знайшлося. Перших трьох прив'язали до стовпів а солдати приготували рушниці.
"Я стояв шостим, викликали по троє, отже, я був у другій черзі, і жити мені залишалося не більше хвилини", - писав Достоєвський в той же день брату Михайлу з Петропавлівської фортеці. Його та інших засуджених повернули туди, коли в останню секунду скасували страту. Достоєвського засудили до чотирьох років каторги.
Біографи письменника вважають, що саме ці обставини страти, яка не відбулася, залишили в душі письменника трагічну відмітину, яка, час від часу давала про себе знати і в житті, і в творчості.
Сам Достоєвський мав серйозні підстави говорити про смерть впродовж усього свого життя. У п'ятнадцять років втратив матір, в сімнадцять - батька, якого вбили односельці. Поховав першу дружину, а менш ніж через три місяці - брата. Смерть майже тримісячної доньки Софії і, в кінці життя, - майже трирічного сина Олексія.
Федір Михайлович не був великим любителем описувати природу. Для нього вона - без Бога і без людини - мертва. Але була одна деталь, яка зустрічалася у його творах все частіше - "захід сонця". Міркуючи про російський характер, відзначав "потребу в завмираючому відчутті, дійшовши до прірви, гайнути в неї наполовину, зазирнути в саму безодню. Кинутися вниз головою, як очманілий". Одночасно зі страхом смерті, з жахом останньої хвилини багато його героїв відчувають "пекельну насолоду своєї смерті". Або ж загибель близької людини. Мабуть ні в кого з представників російської літератури, як і світовій, немає такої кількості вбивств і самогубств, скільки їх є у Достоєвського.
Період ув'язнення і військової служби був переломниму житті Достоєвського. Із невизначеного в житті "шукача правди в людині" він перетворився в глибоко релігійну людину. Єдиним його ідеалом став Ісус Христос.
Із другою дружиною Анною Сніткіною Достоєвський познайомився в Семипалатинську. Вона була стенографісткою і працювала над його романом "Гравець". У 1867-му році вони одружилися. Анна облаштувала життя письменника, взявши на себе увесь побут.
Батьком Федір Михайлович став на сорок сьомому році життя. Коли народилася донька Софія, як будь-який пізній батько, був "найніжнішим" з нею. "Годинами просиджував біля її ліжка, співаючи їй пісні" - згадувала Ганна Григорівна.
Дочка Соня померла в 1868-му через кілька місяців після народження. "Вбивцею" стала звичайна застуда. А через 10 років, також у травні: помер син Олексій. Федір Михайлович поцілував немовля, три рази перехрестив його і заплакав. Цього разу вбивцею стала не застуда, а він - нещасний батько, який передав дитині власну страшну хворобу: хлопчик загинув від раптового нападу епілепсії. Достоєвський з його гіпертрофованим почуттям провини відчував себе вбивцею. Дружина як могла втішала чоловіка. Він же, бачачи її страждання, мучився ще більше. На щастя, у них ще були діти - син Федір і дочка Любов.
"Брати Карамазови" були завершені в суботу 8 листопада 1880-го. В цей день, посилаючи епілог роману в "Русский вестник", він писав його редактору Миколі Любімову:
"Ну ось, завершив роман! Працював над ним три роки, друкував два - знаменна для мене хвилина ... Дозвольте мені з Вами не прощатися. Адже я маю намір ще 20 років жити і писати". Однак оптимістичний прогноз Достоєвського не виправдався: жити йому залишалося всього вісімдесят днів. "Передбачаю - писав він брату Андрію через два тижні після написання "Карамазових ", - що діток залишу після себе ще підлітками, і ця думка мене дуже гнітить".
В останні роки життя, Федір Михайлович захоплювався театром. Спектакль "Смерть Іванна Грозного", де схимника мав грати Достоєвський, планувалася на початок лютого. В суботу 24 січня він приніс книгу додому, в неділю у них були гості, які застали господаря бадьорим. А в ніч на понеділок, коли відсував етажерку, за яку закотилася вставка з пера, у нього в грудях розірвалась судина і горлом потекла кров. Дружині сказав про це тільки вранці, точніше о першій дня - працюючий ночами Федір Михайлович, зазвичай, прокидався пізно. Сам він був абсолютно спокійний - крові вийшло небагато, але дружина Анна дуже переживала і покликала лікаря.
Про справжній стан здоров'я чоловіка Анна знала краще за інших. Її двоюрідний брат уважно оглянув знаменитого родича. Судини легень, які втратили еластичність і стали надмірно тонкими могли розірватися в будь-який момент - від найменшої напруги.
Достоєвський не соромився ні хвороби, ні настільки важких для оточуючих нападів. Більш того, він охоче розповідав про них - тому ж Страхову. "На деяку мить, - казав він, - я відчуваю таке щастя, яке неможливе в звичайному стані і про яке інші люди не мають поняття. Я відчуваю повну гармонію з собою і в усьому світі. Це почуття настільки сильне і солодке, що за кілька секунд такого блаженства можна віддати десять років життя. І навіть все життя".
За трагічним збігом обставин в будинку з'явився гість, якого не чекали. Рідна сестра Віра Михайлівна Іванова, у якої з Достоєвським були давні суперечки через спадщину їх тітки. "Розгорілася гаряча суперечка, - згадувала Анна. Коли сестра пішла, ми збиралися йти обідати, як раптом Федір Михайлович присів на дивані, помовчав три хвилини, і раптом, підборіддя його забарвилось кров'ю, яка тонкою цівкою стікала по його бороді. Знову послали за лікарем. Коли той приїхав, кровотеча відкрилася знову, причому з такою силою, що хворий знепритомнів, а коли прийшов до тями, то перші його слова були про священика: "Хочу сповідатися і причаститися!".
Останню ніч Анна Григорівна провела в кабінеті поруч з чоловіком. О сьомій ранку, розплющивши очі, помітила його уважний погляд. Запитала пошепки, як він себе почуває на що він відповів: "Знаєш, Аню, я вже три години як не сплю і все думаю. Тільки тепер усвідомив ясно, що сьогодні помру". Федір Михайлович сказав, що завжди палко любив її і ніколи, навіть подумки, не зраджував.
Звістка про хворобу письменника просочилася в газети. Лічені години залишалося йому жити, коли у "Новому часі" на першій шпальті вийшла новина про те, що Достоєвський "сильно занедужав увечері 26 січня і лежить в ліжку". Петербург ця звістка сколихнула.
За дві години до смерті він в черговий раз покликав дітей. Попрощався з ними і велів передати Євангеліє, з яким не розлучався з часів заслання, синові Федору. По цьому Євангелію він часто гадав, відкриваючи його навмання в якомусь місці. Ось і цього дня, перевіряючи своє передчуття, він "поставив" питання Святій книзі, і Свята книга, відкрившись на Євангелії від Матфея, "відповіла" йому: "Іоанн не стримував його". Федір Михайлович переадресував ці слова дружині: "Ти чуєш -" Не стримуй "- значить я помру". І заспокоївся. Дружина до останньої миті тримала його за руку.
Труну з будинку на розі Ямської вулиці і Кузнецького провулку винесли напередодні, 31 січня, після одинадцяти. Натовп людей заполонив вулицю. Якщо вірити газетам, Достоєвського в останню путь проводжали більше тридцяти тисяч людей. Свідки згадують, що було багато молоді.
Вранці провели заупокійну літургію, після чого труну, через велику кількість людей, ледве винесли з церкви. Федора Михайловича Достоєвського поховали 31 січня 1881-го в Олександро-Невській лаврі в Петербурзі.
7 
35413
Коментарі