Вже понад століття більшість українських істориків послуговується турецькими хроніками через треті руки. Ще від часу Костомарова й Грушевського ми переважно отримуємо "турецьку" інформацію про Україну то з російських, то з польських, то з німецьких або французьких джерел.
Багатьом відома "Історія Кримського Ханства" російського історика В. Смирнова. Книжка й досі залишається найавторитетнішим джерелом з історії ханату. Там є чимало згадок і про козаків. От лиш як ними послуговувався або, прямо кажучи, маніпулював російський сходознавець? Щоб це знати, українцям пора самотужки дослідити турецькі писання.
Східні орієнтири
Власне, такі спроби робляться ще з часу Агатангела Кримського й Омеляна Пріцака. А ще сюди можна додати: Любомира Гайду, Віктора Остапчука та Олександра Галенка. Це найпомітніші постаті з когорти вітчизняних османістів.
Цікаво й те, що ґрунтовні студії турецьких сторінок про історію України, по суті, започаткували наші науковці з діаспори. Він був пов'язаний із тими близькосхідними орієнтирами, які здавна існували в українській історії як альтернатива "західноєвропейському" та "московському" геополітичному вибору.
Скажімо, український емігрант Сергій Дубровський, чию збірку публікацій недавно видали й у Туреччині, і в нас, ще в 50-х роках закликав турецьких і українських радянських істориків попрацювати в київських та стамбульських архівах, щоб відновити втрачені сторінки нашого спільного минулого.
Той-таки Дубровський чи не першим наголосив і на тому, що цілком імовірно українці комфортніше почувалися у своїх поселеннях на території Кримського Ханату, ніж, наприклад, у Речі Посполитій.
А структура козацького війська та Запорізької Січі з їхніми кошовими, писарями, бунчужними та обозними один в один відповідала тюркським степовим утворенням і тому ж – ханату.
Сучасний український сходознавець Ірина Дрига свого часу заявила в інтерв'ю турецькій пресі: "Наш справжній націоналізм починається з тюркології".
"Козаки Жовтої Тростини"
То чому, власне, стільки поколінь поодиноких ентузіастів б'ються над тим, щоб українці прочитали заморські манускрипти? Як зауважила один із турецьких істориків Айше Хамде Джан, опрацьовуючи османський літопис "Історія Кам'янця": "Подані тут відомості – важливі нитки, що снують розповідь про виникнення сучасної України".
Так можна сказати про чимало турецьких хронік. Скажімо, автор хроніки, описуючи перемовини поляків та османів під містом Бучач 1672 року цитує польських послів, і ті говорять: "Тим часом козаки Жовтої Тростини, які чотириста літ у підданстві нашому перебували та запопадали, нам почали надокучати. Дорошенко ж, ставши гетьманом, претендує на рівність із нашим королем та своєю поведінкою уподібнюється решті християнських королів".
Принагідно нагадати, що османи називали козаків саме Військом Жовтої Тростини. Ця назва згодом потрапила і в європейські історичні видання. Та цікаво, що в "Історія Каманіче" вона переноситься на всіх українців, ще й датує їх польськими підданими з 1272 року.
Країна Украйна або Укранья
Окрім того, османські літописи – це й чіткі згадки про нашу землю як про "Украйну", чи "Укранью". Так вона фігурує й на багатьох турецьких мапах нового часу. Наприклад, коли посол султана Мустафи ІІІ Шегді Осман-ефенді 1757 року добирався до Петербурга, то так описував нашу столицю: "Київська кріпость стоїть на рубежі сторони "Украньї", Ляської землі, і здавна відомі її міцні фортеці, як оплот безпеки малої "Русіййе" та довколишнього благополуччя…"
Ще цікавіше за століття до султанського посла відгукувався про мешканців нашої столиці й відомий турецький мандрівник ХVII століття Евлія Челебі: "Самі вони [жителі Києва] — давній народ, а мова їхня ще більш всеосяжна і багата, ніж фарсі, китайська, монгольська та всякі інші. Але вона має схожість з московитською мовою... Але дивно, що всі вони однаково (і руси, і московити) обходяться двадцятьма дев'ятьма буквами".
"Бритоголовий народ"
Проте висвітлювати спомини про українців в османських літописах лише як про отакий древній та дружній туркам народ було б надто однобоко та не об'єктивно.
Та було б зовсім не об'єктивно бодай побіжно не згадати й про інші характеристики хроністів. Так той же Евлія Челебі знайомить свого читача з козаками таким чином:
"Уступивши в їхню країну в середині місяця мухаррема 1068 (кінець жовтня 1657) року, ми проїжджали по ній з молитвами; "О господи, урятуй нас від їх злості! Амінь!" Тому що одного дня, під час війни за фортецю Азів, я, нікчемний, схопив горе від цих лиходіїв і бачив, як вони б'ються...".
Сам же цей розділ своєї книжки Челебі назвав: "Про характер бунтівних козаків, або ж бритоголового народу".
І річ не в тому, що опис Евлія Челебі робить навіть честь козакам. Зрозуміти його можна тільки в контексті решти хронік. А вони, м'яко кажучи, не завжди сповнені славослів'я щодо наших предків. Скажімо, згаданий Наїма, описуючи взяття запорожцями Синопа, вже не шкодував на них негативних епітетів: і "пси", і "прокляті", і "невірні", і "мерзенні", і "грабіжники".
Тому, підсумовуючи розповідь про османських літописців та наші землі, можна насамкінець зазначити єдине – давні манускрипти навіть не потребують, а вимагають свого прочитання. Їхні суперечливі відомості про країну "Укранью", "землю русів", "бритоголовий нарід" і "братніх козаків" із "вірними кошовими" містять стільки загадок, що здатні кардинально змінити наше уявлення про власну історію, хай як несподівано це поки що й не звучало б.
5 
35413
Коментарі