У своїй першій археологічній експедиції Юрій Болтрик – відомий скіфолог, історик, старший науковий співробітник й завідувач відділом Інституту Археології НАН України "Польовий комітет" – побував ще в шкільні роки. Далі – майже 50 років розкопок, що стали ґрунтом для 200 наукових статей, трьох монографій і посібника. Юрій Болтрик розповів про тенденції в археології та романтику експедицій для видання "Платрформа".
В Україні дійсно є багато місць, де лопата археолога ще не бувала, хоча й накопано вже чимало. Особливо цікавими й менш дослідженими є поселенські структури або давні селища, стоянки.
Мабуть, найціннішою знахідкою, яку мені вдалося знайти, є велика золота ажурна пластина зі сценою полювання вершника на оленя з кургану №11 біля села Гюнівка під Запоріжжям, яку ми відкопали в 1976 року разом з Віталієм Отрощенком (тепер професором). Потім були численні коштовні знахідки з царського кургану Огуз, який я розкопував протягом трьох сезонів (1979 – 1981 рр.) Мої знахідки з цього кургану, як і попередня, зберігаються в Музеї історичних коштовностей України, інші ж передані до музеїв Запоріжжя, Мелітополя, Ромнів, Кіровограду.
У Радянські часи деякі експедиції розкопували по сто курганів за сезон. А зараз з'явились вже більш досконалі засоби фіксації у вигляді цифрової техніки, різних варіантів GPS-навігаторів і таке інше. Тому можна гарно обіграти навіть більш-менш прості дослідження, не кажучи вже про ті потужні складні поховальні комплекси, які були раніше.
Класичне знаряддя археологів – ножички та щіточки. Але на палеолітичних пам'ятках використовують дуже делікатні інструменти: хто копає китайськими чи просто дерев'яними паличками, хто пластиковими ножичками. Варто слідкувати, щоб метал не торкався давньої органіки у знахідках. Копати потрібно небагато, але дуже ретельно і неквапливо. Іноземців дуже жахало, що в часи СРСР ми копали кургани технікою. Але наші археологи вже так набили руку, що, копаючи навіть бульдозерами, майже нічого не втрачали.
Слід зауважити, що переважна більшість археологів потрапляють в професію приваблені романтикою експедиції – поле, ліс, весняний степ, гори, печери, потім намети, вечірні багаття тощо. Менша частина йде від свідомого бажання занурюватись в старожитності, щось шукати, розгадувати та знаходити. Але паралельно з цим приходить усвідомлення, що працювати і жити доводиться часто в умовах дискомфорту, терпіти довгі дощі, а то й сніг, і при цьому все одно робити свою справу.
Зараз теж є, що копати. Скажімо, Трипілля на Черкащині копають на ґрантах – з німецькими й англійськими партнерами, які завозять сюди свої машини, схожі на наші сівалки.
В Україні найбільш пріорітетний напрямок – це Трипільска археологія,вивчення культури Трипілля-Кукутені, що датується VI—III тис. до н.е. Попри те, що дехто намагається називати їх протомістами, це великі села з концетричним плануванням, на багато гектарів завширшки. В центрі вільне місце, потім розміщені кілька кіл жител. Житла, до речі, мають опалювану підлогу, гарну кераміку. Знаходять горни, в яких ту кераміку робили. А зовнішнє коло – суто для землеробства.
Насправді трипільці нам ніякі не родичі, хоч існує безліч міфів від "професійних" українців. Наприклад, у Румунії теж була подібна культура - Кукутені. Швидше, українці – нащадки трипільців у культурному плані, їхня цивілізація прийшла до нас через треті-четверті, а, може, двадцяті руки. Але, звичайно, треба пишатися тим Трипіллям. Воно цікаве, кераміка там гарно зроблена, її приємно брати в руки, на відміну від грубезної ранньослов'янської.
Така структура, як Інститут археології, державі дуже потрібна. Тим більше, що багато вже чого напрацьовано. В нас хоч є свій маленький науково-природничий музей. Звичайно, це не Лувр і не Ермітаж, але свій потужний національний музей можна було би зробити.
5 
35413
Коментарі