"Олексій Іванович Воропай виключений з інституту за соціальне походження", — з'явилося на дошці оголошень Уманського сільськогосподарського інституту наприкінці 1935-го. Уродженець Одеси 22-річний Олекса Воропай навчався тут на першому курсі. Провина студента полягала в тому, що 15 років тому його батько залишив сім'ю й виїхав до Туреччини. Радянська влада відібрала у Воропаїв будинок, тож ріс хлопець у селі матері на Кіровоградщині.
Прочитавши оголошення, Олекса пішов до парку Софіївка, сів там на лавку і розплакався. До нього підсів якийсь професор.
— Якщо ти хочеш навчатися, то мусиш залишити Україну. Їдь до іншої радянської республіки, — порадив.
Воропай подався до Москви. 1940-го здобув там спеціальність агронома. Коли працював у селах Вінниччини, почав збирати етнографічні й фольклорні матеріали. Це захоплення переросло в інтерес до гуманітарних наук. Склав вступні іспити на заочне відділення факультету філології Одеського університету.
— Зважаючи на ваші нотатки, швидше за все, вам треба студіювати етнологію, а не філологію, — сказав професор, який приймав екзамен, коли побачив записники Олекси.
Усе перекреслила війна. Коли німецькі війська окупували Україну, переїхав на Вінниччину. Тут під псевдонімом Олекса Степовий брав участь у діяльності підпільного націоналістичного гуртка. Коли стало зрозуміло, що радянські війська повертаються на цю територію, із дружиною Валентиною перебираються в Берлін, а далі — у Кембридж, Велика Британія. Там для біженців зі Східної Європи облаштували табір.
"Сьогодні Юревич, Шведченко, Зелінський, Руданський і я — всі голодні, як пси, — бродили по навколишніх селах і натрапили на корчму, що стоїть поблизу дороги, — описував Воропай у щоденнику один із перших днів на чужині. — Це старий, мабуть, середньовічний будиночок із маленькими вікнами, з низьким дахом — справжня корчма. Ми зайшли й випили по склянці пива, з'їли по два сандвічі. З'їли б ще, та Руданський сказав, що не годиться так, бо англійці на нас скоса дивляться, мовляв чужинці, об'їдають Англію. Не знаю, чи все це так, але я лишився голодний. До бараків повернулися пізно ввечері. Довго не міг заснути, бо Анатолій розповідав свої "морські анекдоти". Не записую їх, бо якби записати, то й сам Боккаччо згорів би зі сорому".
Табірне життя дошкуляло Воропаєві: "Безконечні політиканські дискусії надокучили. На вічних картограїв уже не можу дивитися. Як їм не набридають ті карти?! Ні читають, ні пишуть, навіть не говорять, а тільки карти, карти і карти! Ні одної хвилини спокою. В цьому бляшаному бараці 30 осіб — представники всіх племен і всіх народів. Усі брудно лаються, а найгірше поляки: який дивний народ! Поляк слова не може сказати без брудної лайки. Наші тримаються пристойніше, добре поводяться серби. Серби — приємний народ: завжди спокійні, чемні, зрівноважені. Хоч кожен говорить своєю мовою, проте перекладачів не треба".
Олекса Воропай хотів працювати садівником. Переконував службовців, що добре знається на парниках. Натомість йому запропонували місце агронома: "наймитувати в якогось англійського фермера", як сам говорив.
— Там, на місці, розберуться, — сказав чиновник, коли спробував заперечити.
Місяць переконував табірне керівництво перевести його до Олдгема — там дружині запропонували місце на текстильній фабриці. Спершу був там помічником майстра, потім — ліфтером. Перший день на фабриці описував так: "Спочатку до мене підійшов "менажер", щось сказав і пішов геть. Потім підійшов якийсь інший чоловік, я думаю, що то був майстер. Нарешті, підійшов робітник у комбінезоні: худий, високий, уже старший чоловік. Буду називати його "Кіхотом". Він поклав мені руку на плече і сказав "коман". Я пішов за ним аж на саму гору, на третій поверх, у "спінінг-рум" (кімната для прядіння. — "ГПУ"), і там побачив розібрані машини. "Кіхот" дав мені в руки два ключі і плоскогубці. І ось я цілий день був у нього зброєносцем: підносив, подавав, прибирав, відкручував якісь гайки — взагалі займався механікою. "Кіхот" дуже симпатичний чоловік, він щось мені говорить, сміється, мабуть, жартує, але я його майже не розумію".
Через два тижні записав: "До фабрики я вже потрохи звикаю. Гуркіт машин мене вже не турбує, а "тюбс", "бобінс" і "сніп-уп" я вже опанував. Старший майстер фабрики містер Кук не звертається до мене, як до людини, а свище, як на пса. Я не знаю, які звичаї в цих лянкашірських ткачів, але це псяче звернення мене турбує". Того ж дня в газеті "Українська думка", що виходила в Лондоні, вийшла його стаття "1933 рік на батьківщині Тараса Шевченка".
1949-го Воропай перебрався до Лондона, почав працювати ремонтником на залізниці. Зустрічався з іншими українськими емігрантами — сином гетьмана Павла Скоропадського Данилом, релігієзнавцем Володимиром Шаяном. Багато подорожував — як залізничник міг брати безкоштовні квитки. Відвідав мітинг "Рух за об'єднання Європи", на якому зокрема виступав Вінстон Черчилль. Побував на прощанні з померлим королем Георгом VI у Вестмінстерському абатстві.
Щосуботи ходив до бібліотеки Британського музею. За наступні роки опрацьовував тут усе, що було пов'язано з Україною. 1958-го захистив дисертацію "Звичаї нашого народу. Етнографія України та інших слов'янських народів та фольклор" і став доктором слов'янської етнології. Того ж року в Мюнхені видали перший том однойменної книжки. Ще через три роки разом із дружиною почав працювати в Науково-технічній бібліотеці Великої Британії. У Лондонському природничому музеї захистив дисертацію "Вивчення роду Alopecurus L. (лисохвіст). Проблеми виду та процесів видоутворення з уваги на модерну цитогенетику" — здобув звання доктора біології.
1963 року Воропаї придбали будинок у передмісті Лондона. Біля нього був город і садок. Під крислатою вишнею подружжя поставило столик, за яким улітку обідали й відпочивали. Називали його "Затишком".
"Ми вдома… Взяли відпустку й до роботи не пішли, — записав у щоденнику 9 листопада 1964 року. — Сьогодні день мого народження, й ми із дружиною, та й котик із нами, приємно провели цей день удома. Пошти цікавої не було. Гостей теж немає. Тут, у цьому місті, де ми живемо, крім нас двох, українців нема. Наших людей у себе в хаті ми бачимо дуже рідко. Ну, що ж — чужина…"
Олекса Воропай помер 25 років тому — 20 липня 1989-го.
11 книжок видав Олекса Воропай на еміграції. В Україні перевидавали лише монографію "Звичаї нашого народу".
5 
35413
Коментарі