За радянських часів ім"я Павла Чубинського було настільки забуте, що не здавалося небезпечним. Навіть залізничну платформу "Чубинський", що під Борисполем на Київщині, не перейменовували. Її 1913-го збудував син Чубинського, Павло Павлович. Його тут усі знали, він приходив на платформу й зупиняв київський поїзд змахом картуза.
За кілометр звідти був хутір Чубинський, ще за 7 км — Бориспіль. Козацький рід Чубинських звідси й походив. Але в XVI ст. вони опинилися на Волині, служили Речі Посполитій, стали уніатами. Дід Павла Чубинського служив уже в російській армії, перейшов у православ"я й купив землю в Борисполі. Це було ніби повернення на землю предків. Тут Павло Платонович і народився. Мав двох сестер і двох братів. Учився в Переяславському повітовому училищі, Другій київській чоловічій гімназії. Затим закінчив університет у Петербурзі. Там зійшовся із Шевченком, захоплювався ним, писав вірші "під Кобзаря" й у чомусь повторив долю поета. Скажімо, удруге його вислали з України через донос Юзефовича — того самого, який колись здав жандармам Шевченка й кириломефодіївців.
Після закінчення університету Чубинський повернувся в Україну. Як юрист, вважав за обов"язок допомагати селянам, які тоді звільнились од кріпацтва й мали багато клопотів із власністю на землю. Дивився на справу як юрист і поет. Одна з його тодішніх робіт звалася "О значении сказок, пословиц и песен для криминалиста".
Був закоханий у Лізу Рашевську, сестру приятеля з Чернігівщини. Дружив із молодими українофілами — Миколою Лисенком, Михайлом Драгомановим, Олександром Кістяківським. Хтось доніс, що компанія збирається таємно на хуторі Чубинському. Там є каланча, на ній нібито вивішують сигнальний прапор, його видно за 25 верст аж у Києві. Це було дурницею, але доноси наробили переполоху. Чубинського арештували й вислали в Архангельську губернію. Він вимагав слідства, адже звинувачення були смішні: відвідував могилу Шевченка та "пил водку с простолюдинами и распевал возмутительные малороссийские песни". Слідства так і не було. Утім, у батька питали, чи не бачив він у сина заборонених книг. Той відповів: "По моей более чем 60-летней старости и изувечью лишенный левой ноги и слабости зрения никаких книг вовсе не читаю".
На засланні Чубинський провів майже сім років. Був чиновником з особливих доручень при тамтешніх губернаторах. Ті не могли ним нахвалитися. Зрештою він сам себе не тільки визволив із заслання, а й проклав дорогу у вищі наукові сфери Російської імперії. Його статистико-економічні дослідження Архангельської губернії були такими цінними, що губернатор князь Гагарін просив нагородити засланця орденом Св. Станіслава. Цар ідею підтримав. Чубинському дозволили повернутися в Україну. Імператорське Російське географічне товариство влаштувало експедицію для вивчення України. Очолив її Чубинський. За три роки зібрав стільки матеріалу, що навіть тепер семитомник "Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край" залишається взірцевим. За цю роботу отримав кілька нагород, зокрема, золоту медаль на Географічному конгресі в Парижі.
Завдяки Чубинському 1873 року в Києві відкрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Цей відділ вважають прообразом нашої Академії наук. Тоді ж Чубинський провів у Києві перепис, який показав, що більшість киян вважають рідною мовою українську. Старий Юзефович назвав це провокацією, наскаржився цареві. Чубинського усунули з України, а київський відділ Географічного товариства закрили.
У Петербурзі він служив у міністерстві шляхів сполучення. Здоров"я мав підірване. Сучасники знали його чорнооким, носатим і губатим, дуже живим і темпераментним. І ось ця "капітальна споруда", як писав про нього Кістяківський — чоловік рідної сестри Чубинського, перетворилася на руїну. Він мав хворобу мозку, перестав упізнавати людей. Лікування не допомагало. Випросили дозвіл виїхати в Україну, де він уже не був шкідливим для імперії. Жив практично рослинним життям майже сім років. Коли помер, Кістяківський записав у щоденнику: "Це була давно бажана смерть".
Пісню "Ще не вмерла Україна", вважають деякі дослідники, запозичено з мазурки "Єще Польска нє зґінела", згодом польського гімну. Чубинський нібито чув цю пісню на Півночі від польських засланців. Насправді свій текст він написав до того, 1862 року, в Києві на Великій Васильківській, 122, у домі купця Лазарєва, де автор квартирував (тепер на тім місці дім номер 106). Якось там співали пісню сербських повстанців, де були слова "Серце біє і кров ліє за нашу свободу". На боці сербів за незалежність від Османської імперії воювали двоє братів Чубинського. Він майже за півгодини написав свій текст. Спершу пісню співали на сербський мотив, потім на музику Лисенка. 1863 року текст потрапив у Галичину, де Михайло Вербицький написав музику, відому тепер.
Пісню довго вважали народною. Цей текст навіть опинився у збірці кубанських козацьких пісень, виданих 1966 року — коли в Україні за "петлюрівський гімн" можна було поплатитися таборами або психушкою. Дослідник Дмитро Чередниченко подає 20 варіантів тексту й підкреслює, що перший рядок у Чубинського звучав так: "Ще не вмерла України і слава, і воля".
1839, 27 січня — Павло Чубинський народився в Борисполі під Києвом, у хаті на вулиці Горянській (нині Короленка, 14)
1861 — закінчив курс юридичних наук Петербурзького університету
1862 — написав "Ще не вмерла України і слава, і воля". Висланий до Архангельської губернії
1869 — повертається на Україну, очолює етнографічно-статистичну експедицію
1872 — одружується з Катериною Порозовою, сестрою дружини інженера-цукровара Толпигіна (Чубинський тоді служив у цукроварній фірмі Яхненків і Симиренка)
1876 — друга висилка з України
1884, 26 січня — помер, похований у Борисполі
Могила зруйнована в 1930-х, відновлена 1990 року. Його діти: Олександра — оперна співачка, Михайло — професор-криміналіст, Федір — ветеринар і Павло — інженер, той, що збудував залізничну платформу "Чубинський". Правнук Чубинського Володимир — поет і композитор, був переслідуваний за радянських часів, учинив самогубство
2 
1
Коментарі