— Третій Спас називається Нерукатий образ. Празничок невеликий, такий собі присвяток, — розповідала фольклорній експедиції 2002-го тоді 70-річна Валентина Зайченко із села Хохітва Богуславського району Київщини. — Але краще цього дня від роботи руками утриматися, а як уже дуже надо, то вельми берегтися. Бо на Третій Спас часто мужики руки калічать: або вріже, або поламає, або пальці відіб'є. А жінка якщо робитиме, то дитина може вродитися неруката. У цей день не можна нічого робити кіньми, не можна сіяти жита, бо буде таке, що не буде чого в руки взяти.
Третім Спасом називають перенесення з Едесси — нині місто Шанлиурфа на південному сході Туреччини — до Константинополя однієї з найбільших святинь християнства — Нерукотворного Образу Ісуса Христа. Православна церква відзначає його 29 серпня. За легендою, хворий на проказу сирійський цар Авгар Ухамо попросив Ісуса позувати придворному художнику Ананію. Та зробити портрет не вдавалося, бо лик сяяв неземним світлом. Тоді Христос підніс до обличчя полотняний убрус-рушник, і на ньому відбився його образ. Чудодійна святиня допомогла царю вилікуватися. Її встановили на міських воротах Едесси.
У серпні 944 року візантійці викупили полотно та привезли до Царгорода. Про подальшу долю Нерукотворного Образу є декілька легенд. За однією, нібито його викрали хрестоносці під час захоплення Константинополя в 1204 році, але корабель із святинею потонув у Мармуровому морі. За іншими переказами, Нерукотворний Образ у 1362 році передали до Генуї, де він досі зберігається в монастирі на честь апостола Варфоломія. Відбитки, копії та ікони Нерукотворного Образу вважаються чудодійними, до них звертаються в часи скрути, душевних і фізичних хвороб.
На Київщині, Черкащині, Кіровоградщині до початку 1960‑х жінки вшановували Нерукотворного Спаса, щоб у родині не було калік. Для цього запрошували сусідів, родичів і незаможних односельців на обід. До столу обов'язково подавали хліб, пироги та пампухи з борошна нового врожаю.
— Третій Спас хліб припас, — примовляли при цьому.
На Середній Наддніпрянщині цей день ще називали Хлібним Спасом. Вважалося, що добрий господар до цього свята мав обмолотити весь зібраний урожай.
— Це зараз у нас комбайни молотять. А колись молотили ціпами: такі два патики дубові сантиметрів по шістьдесять, між собою сиром'ятним ремінцем з'єднані, — розповідав тоді ж 72-річний Петро Зайченко, чоловік пані Валентини. — Добре, як в сім'ї є сини й зяті здорові й молоді, у три-чотири ціпи швидко обмолотять. Після того, як обмолотилися, всі один одного вітають із новим хлібом. А баби напечуть з нової муки паляниць і віднесуть до церкви, ну, шоб значить, і Бог поблагословив.
У степовій Україні вдавалися також до молотьби "гоном". На току розстеляли вижате і ганяли по ньому коней. Ті копитами вибивали зерно з колосся. Тварин прив'язували до стовпа в центрі току. Погоничі-підлітки сиділи верхи і в міру накручування повідків направляли коней то в один, то в інший бік. Заможніші господарі ганяли по току запряжених у вози волів.
У родинах, де не було чоловіків, жінки молотили "на бочку" — вдаряли жмутком вижатого по дубовій діжці і так вибивали з колосу зерно. Процес був малопродуктивний, така молотьба могла затягнутися до пізньої осені.
Роздвоєна на кінці гілка ліщини оберігає від змій
На Поліссі й Волині Третій Спас називали Горіховим. За народними прикметами, якщо ліщина достигала о цій порі і її плоди не були червиві або пусті, то наступний рік буде погідний і урожайний.
— За моєї молодості ніяких ні цукерок, ні пундиків не було. Для дітей горіхи — то було найбільше щастя, як хто пригостить, — згадує 80-річна Євгенія Жук із села Перемиль Горохівського району Волинської області. — Волоські горіхи — то були рідкість і панська забава. Вони в нас вимерзають, ми їх ніколи й не садили. Лісові горіхи, ліщина — о, то було наше. На весіллі молодих обсипали зерном, дрібними грошима й горішками, шоб добре їм життя велося.
Гілкам ліщини приписували магічну властивість відганяти злі сили від людей і худоби. Поліщуки носили їх як оберіг від русалок і відьом.
— У мого діда колись була така палка з ліщини, шо він розігнав нею жабу і вужа, — розповідає Євгенія Жук. — То він тую палку дуже пильнував. Вона була не проста. Дід міг і грім, і дощ, і град тією палкою відвести. Він з нею в ліс ходив і казав, шо ніякого нечистого не боїться.
Таку гілку тримали вдома. Вірили, що вона здатна відвернути все зло від хати й допомогти породіллі при важких пологах. Вважалося, що роздвоєна на кінці гілка ліщини оберігає від змій. А в умілих руках допомагає вибрати правильне місце для колодязя, показуючи, де близько залягає вода.
"Колись і спали на полотняному, і їли на полотняному, і ходили в полотняному"
На Полтавщині та Слобожанщині Третій Спас називався "полотняним", або "Спасом на полотні". За свідченнями етнографів початку ХХ ст. Петра Іванова і Василя Милорадовича, тут на Третій Спас відбувалися ярмарки виробів із полотна. На них продавали тканини з льону та конопель, рушники і рядовину на мішки та рядна.
Льон на полтавських і слобожанських чорноземах росте погано, його тут вирощували мало — сіяли в пониззі й тільки на власні потреби. Полотно ткали здебільшого з конопель: більш тонке й м'яке плоскінне — з чоловічих рослин, а грубіше на рядна й мішки з матірки — жіночих стебел.
Перекупники везли льон з Полісся — Чернігівщини, Житомирщини, Київщини та Волині. Центрами виготовлення полотна й вишуканих льняних виробів були Богуслав на Київщині, Суми і Хабне — нині відселене внаслідок Чорнобильської катастрофи поліське містечко. У тамтешніх численних ткацьких артілях ткачами працювали переважно чоловіки. Прасоли — гуртові перекупники — закуповували там полотно й перепродували по селах і містечках південних регіонів на так званих "чорних" ярмарках. На них не ставили яток і балаганів, а продавали товар прямо з возів. Ярмарковий крам довго не залежувався — селяни мали змогу його купити або обміняти з вигодою для себе, бо якраз мали зароблені за літо гроші.
"Полотняні" ярмарки припадали на час закінчення циклу виробництва тканини. Процес тривав майже рік. Посіяні навесні й зібрані наприкінці літа льон і коноплі протягом осені сушили, мочили й чесали, взимку — пряли нитки й ткали на верстаті. Починаючи з травня, готове полотно білили: намочували в чистій воді й розкладали сувої на траві відбілюватися під сонцем. На кінець літа звитки тканини — "штуки" — були готові. Кількість сувоїв полотна у скрині свідчила про працелюбність і майстерність господині.
Для жінок продаж полотна був додатковим заробітком. Отримані за нього гроші жінки залишали собі й витрачали на власний розсуд, згідно з українським звичаєвим правом.
Також час проведення "полотняного" ярмарку визначався зростанням попиту. На Третій Спас закінчувався Успенський піст і відкривався весільний сезон. Тож полотно було потрібне на посаг нареченої, одяг для молодят, весільні рушники й хустки.
— Колись і спали на полотняному, і їли на полотняному, і ходили в полотняному, і хату полотняними рушниками прикрашали, — каже Анастасія Коробка, 90 років, родом із містечка Христинівка на Уманщині. — Як яка женщина справна до ткання, то та продавала полотна. А яка до того нездобна чи сім'я велика й часу на теє нема, то та куповала. От я не ткала, бо мені воно було неінтересно. А вишивать любила, то купувала полотно в людей на торгу.
Льняне полотно — міцне, малорозтяжне, його не вражає міль. Вироби з льону добре вбирають і віддають вологу, легко й добре перуться, що важливо для одягу й білизни.
5 
35413
Коментарі