Гетьман Павло Скоропадський у своїх мемуарах згадував полковника Миколу Аркаса тричі — з похмурим гумором.

Аркас, який зі своїм кавалерійським дивізіоном охороняв Центральну Раду, першим приєднався до гетьмана під час перевороту навесні 1918-го. І першим прибіг захистити собою гетьмана, коли влітку того самого року на Звіринці почали вибухати артилерійські склади й в усьому Києві вилітали вікна. А невдовзі Аркас — знову першим — кинув гетьмана та приєднався до Директорії Петлюри-Винниченка.

Кавалеристові Аркасу не терпілося "збудувати Україну" негайно. А ті, кому він служив, не дуже поспішали. В усякому разі, він не шукав у цих переходах туди-сюди вигоди для себе. Більше — ризикував. Гетьманці арештували його як змовника і він чекав розстрілу. Та й перед тим перехід до гетьмана не був безпечним — у ніч перевороту, із 29 на 30 квітня 1918 року, ще не весь Київ належав гетьманцям. Аркас був серед небагатьох, хто супроводив гетьмана, коли той глупої ночі їхав займати військове міністерство на Печерську. У мемуарах Скоропадського це описано так: "Я сидів в автомобілі, тримаючи в руках подушку й солдатську ковдру". А поруч — купка вірних людей.

Та одного разу якраз поспішність і хоробрість полковника Миколи Аркаса поставила в самий центр важливих подій. Улітку 1919-го Добровольча армія генерала Денікіна успішно наступала на більшовиків. Хоч на прапорах денікінців був напис "единая и неделимая Россия", головний отаман армії Української Народної Республіки Симон Петлюра наказав не воювати з ними. Тримався принципу: "Ворог мого ворога — мій друг". Французи, британці й американці також вимагали від денікінців та петлюрівців не воювати між собою. Одначе, як писав потім командарм УНР Михайло Омелянович-Павленко, у бік денікінців "гармати почали самі стріляти". І спричинився до цього полковник Микола Аркас.

У серпні 1919 року денікінці спробували обережно просунутися з півдня в напрямку Одеса-Вапнярка. Аркас тоді служив у другій Волинській дивізії Дієвої армії УНР, командував Другим Переяславським кавалерійським полком. Підрозділ перебував у стадії формування — 70 шабель на конях, 55 піших, два кулемети "максим", один кулемет "люїс". І 211 вчорашніх махновців — без коней, зброї та чобіт. Полк кинули на станцію Перехрестівка на теперішній Кіровоградщині. Завдання: не вступаючи в бій, стежити за пересуванням денікінців. На всі вимоги дати зброю та амуніцію штаб дивізії відповідав:

— Нема!

Війна тоді йшла вздовж залізниці. Аркас телефонував на станцію попереду свого полку й запитував, хто там. Із Роздільної йому відповіли денікінці: ми тут, але далі не йдемо. Та за кілька днів він дізнався, що перед фронтом його полку стоїть сьомий драгунський Новоросійський полк — 800 вершників на добрих конях, дві гармати, вісім "максимів". А штаб Волинської дивізії знову наполягав: у бій не вступати.

До полковника Аркаса тим часом прибігли селяни: денікінські драгуни реквізують у них підводи, а зараз якраз жнива. Що робити?

Микола Аркас розділив свій полк надвоє — по 45 бійців — і спрямував їх на фланги драгунів. А сам із десятком штабних старшин захопив ворожу батарею. Після цього запропонував денікінцям скласти зброю, бо інакше введе в бій "другий полк". Той, якого в нього насправді не було. Денікінці зброю склали, босі махновці вискочили з укриття й озброїлися. Аж тоді драгунам стало ясно, як ганебно вони програли бій. Їхній командир застрелився. Аркас наказав поховати його з усіма почестями. Станція, де це сталося, звалася Затишшя.

Якийсь час і "білі", і свої звинувачували полковника Миколу Аркаса в тому, що він став причиною війни між УНР та Добровольчою армією генерала Антона Денікіна. Хоча приводу шукала Добрармія. У її оперативних документах часто траплялося словосполучення "хорошо известный полковник Аркас". Втім, того-таки 1919-го він встиг повоювати й на боці денікінців — проти "червоних". А коли визвольна війна була програна, став емігрантом. Урешті-решт осів у Хусті на Закарпатті, що між двома світовими війнами входило до Чехословаччини. Там разом з братами Шерегіями провадив театр "Нова сцена". Там і завершив своє життя.

Перший з Аркасів з"явився на півдні України в кінці XVIII ст. Це був Андреас Аркас (1766–1825) — грек, який утік сюди від турків, що панували над його батьківщиною. У Миколаєві викладав історію в штурманській школі.

Його син Микола (1818–1881) — контр-адмірал, командувач Чорноморського флоту Росії, військовий губернатор Миколаєва та Севастополя. Яхтсмен, капітан царської яхти, друг імператора Олександра ІІ. Одружився із Софією Богданович, з козацького старшинського роду.

Їхній син Микола Миколайович (1853–1909) свою яхту назвав "Олеся" — на честь дружини, капітанської дочки. Сам був юристом. Він також громадський діяч-просвітник, композитор. Написав першу популярну "Історію України-Русі". За популярністю її свого часу ставили поруч з "Кобзарем". Уїдливий Михайло Грушевський, що якраз готував свою "Ілюстровану історію України", назвав Аркасову книжку "подарком для молодих домогосподарок". Це вразило Аркаса й призвело до передчасної смерті.

Його син — Микола Миколайович Аркас-другий — полковник Армії УНР. А в еміграції — театральний діяч на Закарпатті.

1880, 2 вересня — Микола Аркас народився в Миколаєві в сім"ї Миколи Миколайовича Аркаса-старшого, автора "Історії України" й опери "Катерина"

1901 — закінчив Єлисаветградське кавалерійське училище, перед тим учився в Морському та Кадетському корпусах (не закінчив). Служив у Прикордонних військах Приморського округу, був ад"ютантом командувача російськими військами на Далекому Сході. 1906-го звільнився в запас

1914 — у званні поручика мобілізований на Першу світову війну (восьмий гусарський Лубенський полк, Чеченський кінний полк окремої Кавказької Туземної дивізії)

1917 — штаб-ротмістр, командир сьомого ординарського ескадрону. Підрозділ українізовано. Перейменував ескадрон на Полтавську партизанську кінну сотню. Із нею на початку 1918-го бився з більшовиками під Києвом. У війську Центральної Ради сотню реорганізували в Окремий Сердюцький дивізіон, що після гетьманського перевороту перейшов до Павла Скоропадського. Наприкінці 1918-го став на бік Директорії УНР. Короткий час Микола Аркас був військовим комендантом Києва

1919 — воював з більшовиками й денікінцями. Командував полком (другий кінний ім. Залізняка, другий Переяславський кінний полк). Був комендантом мосту на Дністрі, через який українські війська відступали до Румунії. Того самого року з полком приєднався до Української Галицької армії, що тоді була в союзі з "білими". Наказом по Армії УНР оголошений зрадником

1920 — емігрував, працював актором і режисером в Станіславові, Коломиї (тепер Івано-Франківщина)

1926 — актор, режисер, згодом директор Руського театру в Ужгороді. Від початку 1930-х працював у товаристві "Нова сцена" в Хусті (тепер райцентр на Закарпатті)

1938, 14 грудня — помер, похований у Хусті на Замковій горі

Дружину Надію Микола Аркас знайшов на Закарпатті. Була акторкою. У 1927–1934 роках грала в Руському театрі в Ужгороді, потім у Руському Театрі ім. Садовського, у "Новій сцені" в Хусті. По смерті чоловіка переїхала до Чехії, продовжувала грати. Померла 1955-го

×