"За останніми відомостями, корпус наш мав "мусульманізуватися". Розбещене, п'яне від демагогії й пасивного відношення начальства солдатство спочатку не розуміло, що то таке "українці". Але потім тулякі й москвічі відчули дуже гостро, скорше московським специфічним "заднім" умом, що це для Москви небезпека, і поставились до українських заходів вороже. Шлях на Київ нам було відтято", — пише у "Книзі спостережень" поет Євген Маланюк.
1917 рік. Триває Перша світова війна. У столиці Санкт-Петербурзі відбувається переворот. Імператора Миколу ІІ усувають від влади. У Києві проголошують Центральну Раду — український революційний парламент.
Маланюк служить у 1-й Туркестанській дивізії російської армії. Дислокується на Волині. Більшість вільного часу солдати проводять у політичних дискусіях. Фронтом ширяться мітинги, створюються військові комітети. Багато хто дезертирує. Маланюку наказують прибути у штаб дивізії в інше село за 4 км.
"Під здивовані погляди "народа" я сідаю на свого бадьорого вороного мерина Каракола і відбуваю в штаб, — оповідає. — Там питаю начальника штабу. Доповідають. Зі стільця біля столу з машинкою й паперами підіймається велетенська постать із типовими українськими рисами обличчя і питає: "Ви з 2-го полку?" Я стою струнко й рапортую. Після слів: "прибув у ваше розпорядження" обличчя начальника штабу несподівано, при зовнішньо суворім вигляді, якось внутрі освітлюється теплим батьківським усміхом. Я бачу, що це — близький, рідний чоловік, що тут я серед своїх: адже ж такий явно український акцент у цього велетня-полковника. Моє серце забилося радісно. Так відбулася моя перша зустріч з Євгеном Мишковським".
Маланюка залишають працювати при штабі. Його щодня відвідують солдати зі своїми конфліктами, проханням помирити або пояснити якусь ситуацію. Залучають до української ради — туди входить і полковник Мишковський. Він хоче залишати фронт і наступати на Київ. Більшість вояків і революційні комітети — проти. За ним і Маланюком починають стежити. Проте багато солдатів навіть співчувають українцям і намагаються вчити мову. Але втримати контроль над усіма не вдається.
На фронті залишаються тільки два полки й ударна частина, якою керує японець із Владивостока поручик Огай. Мишковський веде залишки дивізії до Луцька — для проведення демобілізації.
"Містом правив бандитський елемент, який розділився на дві групи: уряд — ревком і екзекутива — міліція. Біля сотні фантастично одягнених постатей, озброєних дійсно до зубів. Були серед них такі фігури, що без сміху на них не можна було глянути. Кінджали, бебути, шаблі, шашки, карабіни, револьвери й бомби — все це було навішане без системи і в незрозуміло великій кількості. Були такі, що носили по дві шаблі, прикрашали себе ад'ютантськими аксельбантами з двох сторін, а навіть і генеральськими пагонами".
Ночами ці діячі напиваються і влаштовують полювання на старшин. Щоранку на вулицях знаходять трупи. Мишковського теж викликають і готують до розстрілу.
Але до міста саме в'їжджає німецький роз'їзд із чотирьох військових. Ревкому наказують звільнити місто. Бандити розбігаються. Вночі входить і військо. Полковника назначають представником Центральної Ради при німецькому командуванні. Маланюк їде до рідного села ховати батька.
У Києві знову змінюється влада. Проголошують Українську державу на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським. Маланюк згадує той період: "Веселий, барвний натовп Хрещатика. Авта, авта, европейські обличчя, казка! Ходив, як у сні, і все боявся прокинутися. Це був лейтмотив цілого життя українця в Києві 1918 року".
Мишковський працює у Генеральному штабі України на вул. Банковій. Маланюк приходить на зустріч. Знайомиться з його помічником Василем Тютюнником. Поета беруть на службу в оперативний відділ.
Одразу має справу з військовими, які зневажливо ставляться до всього українського. Щодня піджартовують над мовою. У листопаді кудись зникає Тютюнник. Згодом виявляється, що він долучився до організації антигетьманського виступу, який готувався в Білій Церкві.
Після чергового перевороту Скоропадський зрікається влади. Новий орган влади — Директорія. Тютюнник стає начальником штабу дієвої армії Української Народної Республіки. Маланюка бере ад'ютантом. Роботи багато через діяльність державної інспектури — органа, який мав перевіряти ідеологічні настрої та господарське забезпечення війська. Більшість його працівників — морально низькі, замішані в корупції. Полковник намагається з цим боротися. Але його усувають з посади. Військо починає занепадати. З 10 тис. вояків, залишається менше 5 тис. Через місяць головний отаман УНР Симон Петлюра вирішує повернути Тютюнника.
— Рятуйте армію, на всі ваші умови погоджуюсь, — просить.
— Знищіть державну інспектуру і з бувших інспекторів сформуйте ударний курінь. Побачимо, хто з нас дійсно патріот, — погоджується військовий.
До куреня записується лише один чиновник. Решта втікають.
У листопаді 1919 року Тютюнник керує обороною Проскурова — тепер Хмельницький — від білогвардійців. Помирає від тифу на руках у Євгена Маланюка.
"Його одягли в той самий темно-зелений френч, єдиний у командарма, який усі пам'ятають, — згадує Маланюк. — В якому був при Центральній Раді, Гетьманові, Директорії, Головному отаману. На труні — крива шабля в сріблі, — єдина прикраса, це був мій ад'ютантський подарунок. Біля неї відома сіра смушева шапка — теж подарунок, здається, від повстанців. Взвод польського війська. Лафет не можна було в Рівному дістати, тому — звичайна чорна карета, — зовсім не для генерала. Вохка сальва у морозному повітрі. Потім — простий дубовий хрест".
12 збірок віршів видав Євген Маланюк. Свої статті й нариси зібрав у двотомному виданні.
Виїхав до США. Дружина із сином залишилися в Чехословаччині
1897, 1 лютого — Євген Маланюк народився в Новоархангельську — тепер райцентр Кіровоградської області.
1914 — вступив до політехнічного інституту в Петербурзі. Через початок світової війни його мобілізували. Прийняв рішення пройти навчання в Київській школі прапорщиків.
1923 — вступив на гідротехнічне відділення інженерного факультету Української господарської академії у Подєбрадах, Чехословаччина. По завершенні навчання поїхав жити до Варшави.
1925 — одружився на Зої Равич, доньці лікаря з Полтавщини. Через чотири роки розлучилися.
1933 — другий шлюб — із працівницею чеського посольства Богумилою Савицькою.
1949 — виїхав до США. Дружина із сином Богданом залишилися в Чехословаччині. Працював інженером на виробництві. Брав участь в роботі об'єднання письменників "Слово".
1968, 16 лютого — Євген Маланюк помер у Нью-Йорку. Похований на цвинтарі святого Андрія в Саут-Баунд-Бруку.
6 
35413
Коментарі