— Троєшниє дєди справляємо у п'ятніцу перед Тройцею, — розповідала фольклорній експедиції 2011-го
тоді 87-річна Софія Ніколаєнко із чорнобильського села Товстий Ліс. — Це — основні помєнальні дєди у целом году. Ніякої роботи важкої не робім, а токі прибіраєм, стіраєм. А колісь мілі й мазалі в хатє, шоб чистенько було, шоб в очі дєдам не запилючити, як прийдуть до нас на вечеру. Ну і строїм поминальну вечеру таку, як наши матерки робілі: ситу, борщ капустяний, кашу пшоняну і кампот чи кісєля якого зваріть солодкого.
На 50-й день після Великодня — цьогоріч це 31 травня — православна й греко-католицька церкви відзначають одне з найбільших християнських свят — день Святої Трійці. Також його називають П'ятидесятницею. А 1 червня відзначають Зішестя Святого Духа на апостолів або Загальницю. Ці дні називають Зеленими святками, а тиждень після них — Зеленим або Клечальним. Клечання — зелені гілки липи, клену, явору, якими прикрашають ворота, двері й вікна хат і хлівів. На Слобожанщині, Середньому Подніпров'ї та Поліссі перед порогами хат вкопують три свіжозрубані берізки. Вважають, там протягом Зелених свят перебувають душі померлих предків — "діди".
На поминальну вечерю у п'ятницю перед Трійцею готували тільки пісні страви. Головною була сита або коливо — розведений водою мед, в який кришили білий хліб чи булку. Сьогодні в підсолоджену цукром воду додають поламане на дрібні шматочки печиво. На стіл також ставили вареники з капустою, варену квасолю, картоплю, налисники з яблуками, пиріжки з повидлом. До частування запрошували родичів, кумів, сусідів і випадкових людей. Якщо хтось відмовлявся, їх належало обдарувати гостинцями: печивом, цукерками або пиріжками.
— Царство небесне всім вашим родичам! — казали тоді замість подяки.
У селах Київського й Житомирського Полісся біля дверей ставили відро з водою та вішали рушник: "шоб Діди у воді скупалися й витерлися". Під час готування куштувати страви забороняли. Вечерю ставили на стіл, коли стемніє. Треба було, щоб пара від їжі йшла по всій хаті.
— Дєди ту пару хапають — як ото ми їмо, так і вони, — пояснює Софія Ніколаєнко. — Отак хліб чи коржа якого спеціально спеченого, ще гарячого, розламуєш і говориш: "Царство небесне батьку, матери, братам і сестрам, плєнним, воєнним, близьким і далєким. Усє йдєть до мене на вечеру!" Самі недоїдали, голодували, а на дєдовську вечеру, шось таки й ставили. Ну як же родню не пом'янути? Он їх сколько на войнє та з голоду повмирало.
Вечерю починали з молитви, що промовляв найстарший чоловік у родині. Всі присутні повторювали за ним. Спочатку перелічували "читаних" покійних родичів. Тобто тих, імена яких священик зачитує із сімейної поминальної книжечки — "грамотки" — під час поминальних відправ. Потім згадували "нечитаних", "ісповєдних", "неісповєдних" і всіх, кого в родині не пам'ятають за давністю років.
Тоді запалювали поминальну свічку. Її приліплювали до миски з ситою. Під час трапези намагалися не розмовляти, не робити різких рухів. Їли без поспіху. Виделки й ножі на стіл не викладали — "шоб душечки не поранити гострим". Кожен брав по дві ложки сити. Третю відкладали у спеціальний горщик "для дідів". Закінчували страву теж ложкою поминального кануну.
— Усе так і залишаєм на столє до ранку, — говорить Софія Ніколаєнко. — Кажуть, шо всю ноч дєди будуть єсті послє нас. А в суботу вже послє служби у церкві обєд строїм, тоже поминальний — це вже у нас кажуть "баби". Для бабів уже роблять налісніки з сиром і сметаною, подають сало, м'ясо, усє скоромне. На дєди — не п'ють, не можна, а на Баби за помин душечок умєрлих чарку випивають і їм ставляють отдєльно у стаканчик.
— Ми дідів не бачимо, а почути їх можна, — розповідає 56-річна Галина Сіранчук із села Федорівка Сарненського району на Рівненщині. — Як не справиш поминальну вечеру, дак воно цілу ніч буде посудою торохтіти й гупати. А ще наснитися може хтось із родичів. Буде сердитися й сваритися: "Ви чого про мене забули!"
На могилі дитини лишають рамку від колиски
— Самогубців у церкві не поминають, а люди їх на Троїцу споминають і ходять на могилки до них, — каже 91-річна Настя Коробка, родом із села Христинівка Христинівського району на Черкащині. — Колись їх не ховали на кладбіщі там, де всіх ховають. Боялися, шо тоді будуть якісь наприятності, хвороби або суш стане страшна. А тепер усіх разом закопують.
Самогубців, потопельників, вішальників і нехрещених дітей ховали за огорожею кладовища, на межі між селами, у ярах або біля перехресних доріг. Ці місця вважали нечистими, тому там ставили спеціальні хрести — "фігури". Вони начебто охороняли людей від небезпечних витівок таких покійників. Проїжджаючи повз "нечисту" могилу, треба кинути на неї зелену галузку, жменю тютюну або щось із харчів. У давнину це сприймали як пожертву демонічним істотам — ними начебто ставали "неправильні" покійники.
— У суботу перед Троїцею, після служби у церкві, ми йдемо на кладовище, прикрашаємо кленом, липою чи акацією і татарником могилки рідних. Так роблять "холодок" померлим, — розповідає 57-річна Галина Базилевич із села Сварицевичі Дубровицького району Рівненської області. — Дак, кажуть, шо у цей момент, у цей день, можна з родичами покійними поговорити, передати їм яку вість, а вони усе теє чують.
У Сварицевичах і сьогодні могили покійників відрізняються, залежно від статі небіжчика. На хрест померлим жінкам чіпляють фартухи, чоловікам — в'язані рушники. У сусідніх селах Зелень й Кривиця на цвинтарях зберігаються старовинні надгробки у формі хаток, дерев'яних колод або видовбаних дубових "жолобів" — їх називають "обруб" або "наруб".
На Поліссі над могилою лишають дерев'яну мірку, якою міряли тіло покійника для виготовлення домовини та визначення розмірів могили. У селах Сновидовичі, Глинне й Дроздинь Рокитнівського району на Рівненщині у дитячі могили кладуть рамку від колиски. Вірять, що колиска й на тому світі прислужиться померлій дитині.
9 
35413
Коментарі